Діана. 23 роки. На сьомому місяці вагітності. Ліжко в пологовому будинку в Кам’янському, в центрі України. Її серце наповнювали страх і радість в очікуванні нового життя. Дитина, яка ніколи не заплаче. Мати, яка ніколи не зможе подивитися на свою дитину. Росія вбила їх! Для цього знадобилася лише одна ракета. Це сталося 29 липня, приблизно о 6 ранку.
Ціль: пологовий будинок. Злочин: точний, умисний, смертельний.
Діана загинула не в результаті нещасного випадку. Її вбило рішення. Політичне. Військове. Ідеологічне. Його прийняв Владімір Путін.
Ракети, які влучили в пологові будинки в Україні, не відхилилися від курсу. Вони летіли точно курсом державної політики Росії – політики винищення, політики заперечення права на життя, на народження, на майбутнє. Удар по лікарні в Кам’янському не був випадковістю. Це план. Діана – не випадкова жертва. Вона – ціль.
У зоні удару: пологове і терапевтичне відділення міської лікарні. Двоє людей загинули. Щонайменше п’ятеро поранені. Дві жінки в критичному стані – одна з них вагітна. Повністю зруйновані дахи. Розбиті вікна. Зруйновано триповерхову будівлю. Загинула вагітна жінка. Для цього немає військового терміну. Є тільки один термін: воєнний злочин!
Вбивства вагітних жінок в Україні вже не є шокуючою новиною. Вони стали частиною медійного шуму.
Поки я пишу ці рядки, Захід поводиться так, ніби Діана померла від застуди. Від недбалості. Від погоди. Ні. Діану вбила боєголовка російської ракети в самому серці Європи. Серед білого дня. І ніхто не відреагував.
Європа, яка десятиліттями будувала міф «ніколи більше», сьогодні не знає, як сказати «досить». ООН видає декларації. G7 висловлюють «глибоку стурбованість». А світ живе далі – без Діани, без дітей, без гідності. Найстрашніше, що ніхто вже не вдає здивування. Вбивства вагітних жінок в Україні вже не є шокуючою новиною. Вони стали частиною медійного шуму. Ще один напад. Ще одне число загиблих. Ще один день війни Росії проти України. Але Діана – це не число. Діана – це обличчя цієї війни. Її ненароджена дитина – символ усього, що Росія хоче знищити – майбутнього, життя і надії.
І поки Україна плаче, Дональд Трамп мовчить. Президент Сполучених Штатів Америки, який на початку свого другого терміну хвалився, що «принесе мир за 24 години», сьогодні не може навіть вимовити назву міста, де вбили вагітну жінку. Замість того, щоб захищати порядок, він його руйнує. Замість того, щоб вести за собою, він тікає. Замість того, щоб боротися з Путіним, він його наслідує й захоплюється ним.
Трамп не ненавидить Україну. Він її не розуміє. А те, чого не розуміє, він зневажає. Путін формує його і принижує його. Трамп слабкий не тому, що боїться Путіна. Трамп слабкий, бо дивиться на нього з повагою.
Скільки таких жінок, як Діана, має померти, перш ніж ми перестанемо говорити про «баланс інтересів»?
Сьогодні, у липні 2025 року, Америки не видно. І поки Вашингтон мовчить, Берлін і Париж рахують: скільки ще може тривати війна і скільки ще ракет має впасти, щоб варто було відмовитися від ілюзії діалогу з Кремлем? Скільки таких жінок, як Діана, має померти, перш ніж ми перестанемо говорити про «баланс інтересів»?
Європа не реагує, бо вона розділена, обережна і не має рішучого керівництва. Німеччина уникає глибшої військової підтримки. Франція надсилає заяви про солідарність, але уникає конкретних кроків. Інституції ЄС видають заяви, але нічого не роблять, щоб зупинити агресора. І поки все це відбувається, російські ракети влучають у пологові будинки.
Україна не чекає. Україна копає. Ховає. Відновлює. І бореться.
Пологові відділення переводять у підвали. Операції проводяться при світлі ламп. Діти народжуються в укриттях. І ніхто не питає, чи можна це зробити. Питання – як це потрібно зробити.
Тому що Діана померла. Її більше немає з нами. Її серце перестало битися, як і серце дитини, яка не встигла заплакати. Але тисячі інших жінок в Україні – вагітні, лікарі, солдати, медсестри, вчителі, матері – все ще живі. І вони не здаються. Вони народжують, годують, лікують, захищають, розбирають завали, ховають померлих... А наступного дня вони знову встають. Не тому, що вірять у гасла, а тому, що знають, що іншого вибору не мають. Якщо вони завагаються, не тільки закінчиться боротьба України. Почнеться наша спільна поразка. Ось чому вони є мішенню. Бо Росія знає, що якщо зламає їх, то зламає решту країни. Зламає дух.
Але вона їх не зламала. І тому Україна стоїть.
А ми, тут, у Белграді, Берліні, Варшаві, Парижі, Лондоні та Римі винні їм більше, ніж просто слова. Ми винні їм правду. Діана була не поранена. Діана була вбита. Вбита російськими руками в лікарні, коли чекала на народження дитини. Але ми винні їм ще більше: визнання того, що вони борються не лише за своїх дітей. Вони борються й за наших. За наші лікарні, наші кордони, наш мир. Бо якщо Україна впаде, наступною буде інша лікарня. В іншому місті. В іншій країні. На сьомому місяці вагітності іншої жінки.
Якщо ми не зрозуміємо цього зараз, можливо, наступною Діаною буде наша сестра або дочка. Путін випробовує світ. Він випробовує нас кожною випущеною ракетою. Кожним дитячим черепом, що розбивається об бетон. Кожною матір’ю, яка помирає, не встигнувши взяти свою дитину на руки. І зараз ми провалюємо цей іспит – як боягузи! Ні відповіді. Ні наслідків. Ні червоної лінії.
Захід – заручник. А Діана – доказ.
Коли в 2022 році в Маріуполі вбили вагітну жінку, весь світ був у шоці. Коли в 2023 році в Херсоні вбили вагітну жінку, світ був стурбований. Коли в 2025 році в Кам’янському вбили вагітну жінку, світ промовчав. Це не втома від війни. Це співучасть.
Діана дивиться на нас. Не з білбордів, не з музеїв, не з пропаганди. Вона дивиться на нас із дірок у стелі лікарні. Вона дивиться на нас крізь дим і пил. Вона дивиться на нас крізь кров на стінах інкубатора. Вона дивиться на нас із тиші своєї смерті. Якщо ми не відповімо – ми вб’ємо її вдруге.
Нам не потрібна ще одна конференція. Нам не потрібна ще одна промова. Нам не потрібна ще одна «глибока стурбованість» з боку ЄС. Нам потрібна правда. І відповідальність. Путін – злочинець. Трамп – співучасник. Захід – заручник. А Діана – доказ.
І тому цей текст – не оголошення. Це крик.
За Діану. За дитину, яка не встигла заплакати. За Україну, яка народжує під бомбами. За всіх нас, хто забув, що означає бути людиною.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.