У країні, де журналістика вже не є професією, а дисципліною лояльності до режиму, стаття в російській газеті «Коммерсант» про нібито погіршення відносин між Сербією і Туреччиною через поставку дронів до Косова виглядає як гротескний урок моралі. Якби це не було трагічно, то було б комічно: ЗМІ, які роками не могли поставити жодного питання про російські війни, тепер діагностують «істерію» і «неадекватні заяви» сербського президента. Так, саме їх – з країни, яка перетворила війну на постійний стан нації.
У статті Геннадія Сісоєва, постійного кореспондента «Коммерсанта» на Балканах, читач знайде все, що сьогодні пропонує російська пропаганда: холодний тон, видимість професіоналізму та редакційну вибірковість, яка завжди приводить до одного висновку – винен Вучич. У статті не згадується про поставки Туреччиною зброї до Косова, «держави», дії якої в галузі безпеки часто призводять до ескалації напруженості на Балканах. Не згадується, чому Туреччина, як член НАТО, постачає наступальну зброю на територію, яка все ще є предметом суперечок і переговорів під егідою того самого НАТО.
Натомість наведено безліч цитат так званих «опонентів режиму», щоб текст виглядав плюралістичним. Кабінет Вучича? Міністерство закордонних справ? Посольство Сербії в Москві чи Анкарі? З жодним із них не зв’язувалися. Сісоєв навіть не спробував перевірити офіційну реакцію Белграда. У сучасній російській журналістиці це не вважається недоліком – навпаки, це метод. Правда не перевіряється, а формується.
У тексті «Коммерсант» зображує Александра Вучича як лідера, який «реагує емоційно», «одночасно атакує і НАТО, і Туреччину» та «ізолює Сербію». Звучить знайомо, правда? Це стара модель російського «аналізу» – створити враження, що друг є непередбачуваним і потребує патерналістського виправлення.
Сьогодні Росія «дружньо» пояснює Сербії, що вона повинна мовчати, поки Анкара озброює Косово, а в той же час «Коммерсант» у Москві публікує статті про те, як Сербія втратила «політичні інвестиції Туреччини». Отже, росіяни стурбовані дронами, що надходять з країни, з якою вони підтримують військово-технічні контакти. Вони турбуються про стабільність у регіоні – і це з боку країни, яка вже більше трьох років бомбардує свого сусіда.
Ця стурбованість, звичайно, вибіркова і, перш за все, цинічна. «Коммерсант» ніколи не буде ставити питання, чому Росія веде війну в Україні, чому вона знищила Маріуполь і Харків, чому бомбить Одесу і Херсон, або чому вона називає трирічну агресію «спеціальною військовою операцією». Вони не будуть питати, чому Росія знищила свою міжнародну репутацію і перетворила дипломатію на продовження військової політики. Натомість вони аналізують тон президента маленької балканській країни, ніби джерело нестабільності лежить у Белграді, а не в Кремлі. У цьому полягає суть морального парадоксу Росії – країни, яка руйнує, даючи уроки миру; окупаційної держави, яка звинувачує інших у дестабілізації.
Варто також зазначити, що російські ЗМІ в той час, коли Сербія перебуває під найсильнішим тиском з боку Заходу, вирішили ще більше ускладнити її становище. Якщо «Коммерсант» є голосом Кремля – а це, ймовірно, так і є – то виникає просте запитання: які друзі використовують кожну нагоду, щоб послабити твоє становище?
Коли країна, що веде війну, починає пояснювати іншим, що таке мир, це не просто лицемірство – це системний, обдуманий цинізм.
Розглянемо випадок компанії NIS, де російський власник поводиться так, ніби Сербія є його військовою здобиччю, а не партнером. Після того, як компанія потрапила під санкції США, Москва не зробила нічого, щоб допомогти Сербії вийти з глухого кута. Навпаки, кожна ініціатива Белграда щодо пошуку рішення, яке дозволило б вести бізнес без санкцій, зустрічається холодним шантажем: якщо ви це зробите, постачання газу буде припинено з 31 грудня.
Це не політика дружби, а політика залежності. Не випадково в таких умовах у «Коммерсанті» з’являється стаття, в якій Вучич зображується як «ненадійний партнер» і «емоційний лідер». Це російська версія дипломатичного тиску – через коментарі в газетах. Іронія полягає в тому, що ті, хто заявляє про обурення « » «емоціями» Белграда, самі поводяться як ображені захисники власних інтересів, коли Сербія намагається діяти раціонально.
«Коммерсант» представляє найдосконалішу форму державного медіа-апарату в Росії. Він не покладається на відкриту пропаганду, а використовує раціональний аналіз і контрольовану мову. Його завданням є не інформування, а формування сприйняття і висвітлення кожної статті на підтримку політики Кремля. Його справжня сила полягає в ілюзії розумного дискурсу, тоді як насправді він повторює лінію уряду в стилі, що має виглядати цивілізованим. Стаття про Сербію була написана в цьому дусі – не як аналіз, а як попередження. Послання чітке: Сербія повинна знати своє місце, не драматизувати ситуацію з «дронами» і не підозрювати Туреччину, тому що Кремль і Анкара тепер мають власний пакт, який не повинен порушуватися балканськими напруженнями.
За цим розрахунком Сербія є прикрасою, а не союзником. Якщо Анкара стає сильнішою, Белград повинен мовчати. Якщо Белград чинить опір, «Коммерсант» оголосить, що Вучич «перетнув червону лінію». Тим часом газ знову послужить політичним нагадуванням про те, хто контролює вентиль.
Неважко розпізнати логіку колоніальних відносин: велика держава не хоче партнера, а підручного. У цьому сенсі «Коммерсант» не пише про Сербію – він пише до Сербії. Як вчитель, який втратив авторитет, але все ще кричить, щоб нагадати всім, ким він колись був.
Формально «Коммерсант» — приватна газета. Насправді це газета Алішера Усманова, олігарха, дуже близького до Кремля, який з 2006 року не опублікував жодної статті проти нього. Натомість він створив цілу медіагрупу, яка існує для того, щоб створювати ілюзію професійної журналістики. «Коммерсант» не має печатки Кремля на першій шпальті, але його почерк помітний у кожному реченні.
Іноді цей почерк впізнається саме за тим, що опущено. У статті про Сербію немає жодного слова про роль Росії на Балканах, про газову залежність або про політичний розрахунок Москви, що будь-яка нестабільність у регіоні вигідна тільки їй самій. Все це зникає за звичним наративом: Вучич як проблема, Сербія як «невральний пункт» і Балкани як полігон для моральних уроків від Москви.
І тут ми підходимо до суті: «Коммерсант» – це не газета, а віддзеркалення держави, яка боїться втратити своїх останніх друзів. Вона пише не для того, щоб інформувати громадськість, а щоб переконати її, що Сербія «не та, що колись», що в перекладі з російської на просту мову означає, що вона більше не слухає достатньо уважно.
Неважко розпізнати логіку колоніальних відносин: велика держава не хоче партнера, а посіпаку.
У всьому цьому є глибоко іронічний підтекст. Поки «Коммерсант» обурюється «істеричними реакціями» Сербії, в Росії журналістів ув’язнюють за публікацію фактів про війну, а вся країна живе в умовах постійної медіаблокади. Нація, яка не може прочитати власну правду, тепер пише підручники про «емоційність» інших людей.
Коли «Коммерсант» обговорює дестабілізацію на Балканах, він робить це не з точки зору регіону, а з точки зору держави, яка все ще вважає, що має право на чужі території. Для російських ЗМІ Балкани – це не співтовариство держав та інтересів, а сфера впливу – зона конкуренції, де вимірюється лояльність, а не взаєморозуміння. Для російських ЗМІ Балкани – це не простір для діалогу, а дошка, на якій розміщуються фігури. А Сербія в цьому образі може бути лише пішаком, який не протестує, коли його переміщують. Якщо ж вона бунтує, з’являється «аналітичний текст», який пояснює, що це свідчить про політичну нестабільність.
Світ, в якому Москва більше не має ідеї, а лише потребує покори, не може продукувати інші тексти. За вишуканою мовою ховається порожнеча. Це вже не журналістика, а відображення режиму, який втратив сенс, але не потребу проповідувати іншим.
У цьому випадку «Коммерсант» написав те, що думає російська дипломатія, але не може сказати вголос. Текст є не результатом журналістського проникнення, а політичним імпульсом. Його мета – не інформувати російську громадськість, яка, до речі, знає про Балкани стільки ж, скільки про географію Місяця, а дисциплінувати Сербію.
Те, що Москва називає «братськими відносинами», дедалі більше нагадує тиск, щоб мовчати, терпіти і дякувати. Поки російські журналісти в Белграді пишуть про «емоційного Вучича», їхні редактори в Москві вірно передають повідомлення своїх спонсорів: дружба з Сербією існує, але тільки доти, доки Сербія мовчить.
Ось чому текст з «Коммерсанта» слід читати не як новину, а як повідомлення. У ньому немає аналізу, тільки інструкції; немає турботи, тільки тиск. Коли країна, що веде війну, починає пояснювати іншим, що таке мир, це не просто лицемірство – це системний, розрахований цинізм.
Сербія повинна залишатися здатною говорити за себе – не проти Росії, не проти Заходу, а від свого імені. Бо коли країна перестає говорити за себе, вона погоджується, щоб за неї говорили інші.
Погляди, висловлені в цій статті, є поглядами автора і не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.