Війна змусила мільйони українців ухвалювати миттєві та доленосні рішення. Раніше ми вже писали про досвід життя українців у країнах, розташованих далеко від України, зокрема Канаду. Серед тих людей, які в перші дні повномасштабного вторгнення приймали доленосні рішення, опинилася і киянка Марина Масло, стоматологиня та мати трьох дітей. Вони разом із чоловіком вирішили вивезти родину з-під обстрілів у далеку Португалію.
Київ під вогнем: від стабільного життя до рішення про втечу
До 24 лютого 2022 року життя Марини було щасливим та стабільним.
“У нас було все чудово, ми жили в Києві з трьома дітьми, у нас було своє житло, і я працювала, все було стабільно, діти ходили в школу... Життя налагоджене, все прекрасно”, – згадує вона. Того вечора вона, стоматологиня, пізно повернулася з другої зміни й готувалася до ранкової роботи.
Але о 4-й ранку пролунав тривожний дзвінок від колеги: “Прокидайся, почалася війна”.
“Ми з чоловіком підскакуємо і дивимося у вікно, що дійсно на вулиці якийсь шум, якісь звуки, літають літаки, бігають люди, метушаться... Валізи, машини, якийсь плач, крик, навіть вибухи ми вже почали чути, – розповідає Марина та додає: Після цього сіли на стільці розгублені та й не знали, що робити”.
Родина залишалася в Києві ще два тижні, сподіваючись, що все минеться. Але вибухи ставали все ближчими. Вирішальним моментом, за словами Марини, стали новини про загрозу Запорізькій атомній станції.
“Чоловік каже, що давай-но, слухай, якщо вже й атомна станція під загрозою, то треба виїжджати, – згадує вона.
Родина, як розповіла Марина, збирала речі всю ніч, а о 5-й ранку покинула квартиру.
Вибір Португалії був абсолютно випадковим. Друзі родини, які на початок війни опинилися в Норвегії, переїхали до своїх знайомих у Португалію.
І вони нам дзвонили з Португалії, казали, що домовилися на житло на якийсь час для нас. От так якось вони нас і підбили на Португалію, завдяки їм ми там і опинилися.
Дорога до Португалії: хаос на вокзалі та допомога в Угорщині
Шлях із Києва був сповнений проблем. Родина з трьома дітьми та п’ятьма маленькими рюкзачками (це була вимога для евакуаційних поїздів) дісталася Дарницького вокзалу, але сісти в потяг не змогла.
“Там була тероборона з автоматами. Пускали тільки жінок, були такі крики, постріли в повітря, бо тероборонівці розганяли людей.. Ми всі лягли на підлогу і почали плакати, – розповідає Марина.
Потяг поїхав без них. Родина думала повертатися додому, але, почувши нові вибухи, вирішила діставатися Центрального вокзалу електричкою, оскільки мости вже були перекриті. Звідти вони евакуаційним потягом дісталися Західної України.
Вже звідти друзі допомогли їм прокласти маршрут до Португалії через Угорщину.
“Ми повинні були з Будапешта купити квитки на Лісабон. Рейс мав бути за 4 дні, – каже Марина і продовжує: У Будапешті нас зустріли, забрали до себе, ми там 3 дні у них пожили, потім вони нас посадили на літак”.
Її вразила підтримка угорців, які зустрічали, годували та надали прихисток, не взявши жодної копійки.
Адаптація в Португалії: погляд мами на освіту, медицину та баланс
Завдяки друзям, перші труднощі адаптації оминули родину Марини.
“Ми не їхали в нікуди, нас там чекали, нас зустріли, нас поселили, — пояснює вона і зазначає: І оскільки нас приймали португальці, вони допомогли нам повністю оформити все, тобто, і тимчасовий захист, і отримання фінансового номера”.
Проте, на відміну від багатьох інших країн, державної допомоги в Португалії практично не було.
Держава не допомагає українцям взагалі нічим, тобто, ніякої допомоги фінансової. Нічого вони не надають.
Єдина підтримка, якою родина користується досі, – це житло, надане місцевим реабілітаційним центром, де вони сплачують лише комунальні послуги.
Найважливішим було адаптувати дітей. Португальські опікуни допомогли влаштувати їх до школи та у гімнастичний клуб, де діти, маючи серйозну підготовку з Києва, одразу вразили тренерів. З мовним бар’єром діти впоралися легше, хоча старших залишили на другий рік, що спершу засмутило Марину, але згодом виявилося корисним для вивчення мови.
А от із місцевою системою освіти та охорони здоров’я виникли складнощі.
“Вони [вчителі – ред.] дуже кричать на дітей у школах... Я у нас такого крику не чула”, – каже Марина. З медициною ще складніше: безкоштовна державна допомога вимагає черг з 4-5 ранку. Альтернатива – приватна страховка.
“Ми оформили страховку. На 5 осіб – 200 євро на місяць, – розповідає вона і зауважує: Консультація лікаря [зі страховкою – ред.] коштуватиме 18 євро. А якщо без неї, то десь близько 100 євро”.
Знайти баланс між усіма цими викликами та власним станом Марині так і не вдалося.
Життя в Португалії: родина понад усе, дивна їжа та нещирі усмішки
Ставлення португальців до війни, за словами Марини, за ці роки кардинально змінилося. Якщо спочатку вони співчували, то зараз інтерес поступово згасає.
“Вони нас звинувачують, що ми самі затягнули цю війну, що ми могли здати території. Вони не вважають, що повинні гинути люди за території, – ділиться вона та наголошує: [Один португалець – ред.] сказав, що нічого страшного, ми б і самі віддали [свою землю іспанцям – ред.].
Ба більше, за словами жінки, багато хто з місцевих до війни навіть не знав про існування України, вважаючи її частиною Росії.
Найбільше в португальській культурі Марині подобається їхня життєрадісність та надзвичайна цінність родини.
Вони кожні вихідні присвячують неділю сім’ї. Зустріч з сім’єю – це святе. А ще вони дуже релігійні.
Найскладніше було прийняти їхню необов’язковість та нещирість.
“Вони обіцяють, але вони не тримають слова. Якщо він тобі сказав, що щось зробить завтра, це не означає, що це буде завтра, це може і через місяць бути. Вони усміхаються багато, але насправді лише, тому що так треба”, – додала жінка.
Враження від місцевої кухні теж специфічні: величезні порції, де на одній тарілці можуть лежати варений рис, картопля фрі, салат і м’ясо або квасоля. Усе це зверху зазвичай притрушено чипсами. Знайти звичні продукти виявилося складно: “Немає кисломолочного домашнього сиру, сметани, оселедця, вареної ковбаси... Гречки і подібних круп теж не знайдеш”.
Через це потреба в українській спільноті стала життєво необхідною.
“Як кисень тобі необхідне, спілкування з нашими... Просто треба об’єднуватися там, шукати своїх людей”, – каже Марина. Вони збираються родинами, готують українські страви, а діти презентують українську культуру в школі.
Щодо роботи для українських фахівців, Марина, як стоматологиня з 20-річним стажем, зіткнулася з нездоланною перепоною: для підтвердження диплома їй необхідно два роки вчитися в Лісабоні вартістю 24 тисячі євро, плюс ідеальне знання мови.
“Тому як би багато хто йде працювати в такі [сфери – ред.], де не потрібна твоя спеціальність. Це клінінг, сфера обслуговування загалом, – пояснює вона і додає: А от саме ті, хто займався б’юті-сферою тут в Україні, в Португалії затребувані, і нічого їм не треба підтверджувати”.
Погляд у майбутнє: “Португалія – не країна можливостей”
Весь цей досвід, за словами Марини, зробив її сильнішою, але й тривожнішою, що сильно вдарило по здоров’ю. Незважаючи на роки життя в Португалії, вона досі не почувається там як вдома.
“Я живу думками про повернення додому”, – повторює вона.
Марина вважає, що питання повернення в Україну також залежить від фінансів. Португалія, хоч і безпечна, але не дає можливостей для розвитку великої родини.
Португалія — це не та країна можливостей. Це соціально, напевно, найнижча країна в соціальному забезпеченні... Якщо ти працюєш в Португалії, ти не виживеш з [трьома] дітьми.
Послання українцям: “Розраховуйте лише на себе”
Наостанок Марина ділиться порадами, базованими на власному досвіді.
Матерям, які планують виїзд, жінка не радить Португалію як країну для прихистку в разі відсутності партнера поруч.
“Ані соціальну допомогу, ані житло Португалія не надасть, треба тільки розраховувати на себе”.
Українців за кордоном вона закликає збиратися у свої ком’юніті, бо, як наголошує, “складно бути в чужій країні, тому необхідне спілкування з нашими”.
Тих, хто залишається в Україні, Марина називає героями.
“Однак я вважаю, що герої – і ті, хто виїхав, але і ті, хто залишився, тому що це рішення дуже важко дається... На те, аби покинути дім треба зважитися, а в іншій країні складно залишитися”, – зауважила жінка.
Потрібно триматися і морально, і фізично, і ментально, і сподіватися, що це все закінчиться, як страшний сон.
Історія Марини – це непроста адаптація в новій країні, де панує незвична та відмінна від української культура. Це щира розповідь про реалії та буденність українських жінок у новому середовищі та боротьбу за своє щастя попри труднощі.