Їх звали Іван, Владислав і Мирослава – дворічні близнюки та їхня однорічна сестричка. Вночі 10 лютого вони спали в будинку в Богодухові, куди їхні батьки переселилися після втечі від обстрілів в іншому місті Харківської області. За двадцять два кілометри від російського кордону. Це була їхня перша ніч у місці, яке мало бути безпечним.
О 23:30 у їхній будинок влетів російський дрон «Герань-2». Він обвалився, а руїни охопив вогонь. Рятувальники дістали тіла трьох маленьких дітей і їхнього 34-річного батька Григорія. Матір, Ольгу, яка була на 35-му тижні вагітності, витягли з опіками, струсом головного мозку та втратою слуху.
Мер Богодухова Володимир Білий оголосив триденну жалобу. «Ми втратили найдорожче – наше майбутнє», – сказав він.
Поки Іван, Владислав і Мирослава горіли у своїх ліжках, дипломати завершували підготовку до нового раунду мирних переговорів у Женеві, запланованих на 17 і 18 лютого.
Нам кажуть, що дипломатія просувається. Що переговори в Швейцарії є кроком до миру. Що Москва, Вашингтон і Київ «зменшують розбіжності». Що до червня може бути досягнуте перемир’я.
Ось що сталося.
2 і 3 лютого Росія запустила 450 дронів і 71 ракету по українській енергетичній інфраструктурі, повністю проігнорувавши чотириденне «енергетичне перемир’я». 7 лютого Росія запустила по українській енергетичній інфраструктурі ще 408 дронів і 39 ракет. 12 і 13 лютого було запущено ще 219 дронів і 24 балістичні ракети. В результаті мільйони українців залишилися без електроенергії, лікарні — в темряві, а діти — в холоді. Країна втратила 70% генерації електроенергії. Це була не випадковість, а явний намір.
У розпал цього російського терору в Богодухові дрон «Герань» знищив ще одну сім’ю. І це були не «побічні збитки». Біля того будинку не було жодних військових об’єктів. Сім’я щойно переїхала, сподіваючись, що 22 кілометрів буде достатньо. Але виявилося, що ні.
Дрон, який їх вбив, був запрограмований на цю адресу і запущений з наміром. Хтось у командному центрі подивився на карту, обрав житловий район і натиснув кнопку. Вибух не був випадковістю. Це було послання.
Що тієї ночі робили дипломати? Вони координували зустрічі з американською делегацією на чолі зі Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером – людьми, чия кар’єра пов’язана з нерухомістю та прибутковим бізнесом. Російська сторона готувала Владіміра Мединського – людину, яка пише підручники, що заперечують право України на існування, пропагандиста, який організовує заходи на окупованих територіях України та фінансує російські військові підрозділи. Ось кого Москва відправляє на «переговори»!
Українська команда намагається пояснити світові, що це не переговори. Це шантаж. Вашингтон каже Києву поступитися територіями до червня, інакше США вийдуть із переговорів. Цей дедлайн не гуманітарний. Він пов’язаний з виборами. Трампу потрібно щось показати виборцям у листопаді. Життя українських дітей для нього – це дрібниця, побічний збиток.
Трагедія не тільки в тому, що загинули діти. Жахає те, що вони загинули під час мирних переговорів, що наводить на думку, ніби одне не виключає іншого. Ніби можна в понеділок спалити малюків, а в середу сісти за стіл переговорів з добрими намірами.
Росія не веде переговорів. Вона зволікає, обманює і вбиває.
Кожен раунд переговорів з початку війни проходив за однаковою схемою: Москва погоджується на діалог, робить нечіткі й неприйнятні пропозиції, а потім посилює свої атаки. Січневе «енергетичне перемир’я» тривало чотири дні, після чого Росія знову била електростанціях. Одразу після того, як в Абу-Дабі обговорили механізми контролю за припиненням вогню, стались атаки на лікарні, школи та житлові будинки. Це не суперечність. Це тактика російського агресора. Путін не хоче миру. Він хоче капітуляції під виглядом компромісу. Кожен день, поки Захід обговорює «реалістичні рамки», Росія продовжує нищити Україну – дитину за дитиною.
Бо це саме те, що називається демографічним геноцидом! Систематичне винищення майбутнього нації шляхом вбивства, викрадення та депортації дітей і ламання волі тих, що залишилися. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за викрадення українських дітей. Але викрадення – це лише один із методів. Вбивати простіше. І він це чітко показує.
Іван, Владислав і Мирослава – не єдині жертви. 9 лютого, за три дні до оголошення Женевських переговорів, 10-річний хлопчик і його мати загинули в результаті чергового обстрілу Богодухова. Того ж дня в Донецьку були вбиті матір і її 11-річна донька. Російські злочинці вчиняють такі злочини щодня. Це винищення за чітким планом і графіком.
17 лютого делегації обговорюватимуть у Швейцарії буферні зони, моніторинг припинення вогню, територіальні питання та гарантії безпеки. Вони обговорюватимуть, скільки української землі Київ повинен віддати Москві в обмін на припинення вбивств.
Що вони не будуть обговорювати? Вони не будуть обговорювати той факт, що військові цілі Росії включають ліквідацію України як суверенної держави. Вони не будуть згадувати, що Росія вже захопила Крим силою в 2014 році і частину Донбасу в 2022 році, і що після кожного загарбаного метра був не мир, а подальша агресія. Вони не будуть обговорювати, що Путін не зупиниться, поки його не змусять зупинитися.
І, звичайно, не будуть називати імена дітей, яких вбила Росія. Бо коли ви називаєте їх імена, коли ви бачите їхні обличчя, коли ви усвідомлюєте, що Ольга прокинулася без чоловіка і дітей, ви не можете вдавати, що це конфлікт, який можна вирішити мирними переговорами, які Росія прийме.
Скільки загиблих дітей вартує один день переговорів? Скільки зруйнованих сімей виправдовують ще один тиждень «прогресу в переговорах»? Скільки Ольг і спалених дітей Захід вважає прийнятною ціною за переговори з Росією? Бо Росія не веде переговори в дусі доброї волі. Вона веде переговори так, як веде війну: через шахрайство, боягузтво, обман, брехню, затягування часу і вчинення найгірших злочинів. Вона вважає, що апетит Заходу до страждань України є нескінченним. І досі вона мала рацію.
Захід чотири роки вдавав, що це неправда, що переговори можливі, що компроміс можна знайти, що мир можна купити частинами України.
Кожна така спроба закінчувалася однаково. Росія брала те, що їй віддавали, і йшла далі. Крим у 2014 році був не кінцем, а початком. Донбас у 2022 році був не метою, а проміжною зупинкою. Путін розглядав кожен окупований ним метр української землі як підтвердження того, що він може зробити більше. І він це отримує.
Це не завдяки його силі, а радше завдяки слабкості Заходу. Але ця слабкість не пов’язана ані з браком зброї чи грошей, ані з браком сили чи влади. Слабкість – у нерозумінні того, хто такий Путін і чого він хоче – або, що гірше, в розумінні цього, але відмові раз і назавжди зіткнутися з наслідками.
Є тільки одна відповідь на те, що сталося в Богодухові. Не ще один дипломатичний стіл у Швейцарії. Росію потрібно перемогти – не загнати в кут і запропонувати вихід, не винагородити територією за паузу у вбивствах. Росію потрібно повністю перемогти і принизити.
Кожен день, який Захід витрачає на пошук дипломатичних рішень, Росія витрачає на вбивство цивільних і дітей. Кожна територіальна пропозиція в ім’я «реалізму» стає запрошенням до наступної агресії. Будь-яка затримка з відправкою зброї в Україну вимірюється сім’ями – такими, як та, що в Богодухові.
Єдине, що зупинить це, — це зробити Росію нездатною продовжувати. Це означає більше зброї для України, а не менше. Санкції, які паралізують російську військову економіку. Санкції, які паралізують життя всіх у Росії, бо це не тільки війна Путіна. Необхідно розуміти, що Путін не зупиниться, поки його не зупинять.
Дипломати будуть говорити, будуть робити заяви. А десь в Україні запустять ще один дрон, ще один будинок зруйнується, і ще одна мати прокинеться й побачить, що її діти загинули у вогні та руїнах. Ось так виглядають переговори, коли одна сторона прагне знищення.
«Ми втратили найдорожче, — сказав мер. — Наше майбутнє».
І він говорив не метафорично.