Поки що не ясно, як розвиватиметься атака США на Іран, як довго вона триватиме і хто переможе. Однак сам факт цієї атаки в певному сенсі цілком відповідає попередній американській зовнішній політиці: це ще один приклад того, як Вашингтон зосереджує свою увагу на менших супротивниках, а не на більших.
Фокус на «менших» суперниках – історичний досвід США
У минулому США мали як більших, так і менших супротивників, мають їх і зараз, і матимуть їх і в майбутньому. Більші супротивники становлять більш серйозну загрозу для американських інтересів, ніж менші. Проте, як і зараз з Іраном, Америка раз по раз зосереджувала свою увагу на протидії меншим супротивникам, а не більшим. Більше того, ця тенденція часто була вигідною для більших супротивників Америки.
У 1960-х і 1970-х роках Америка безуспішно намагалася перешкодити комуністичним силам захопити Південний В’єтнам, Камбоджу і Лаос. Правда, Північний В’єтнам отримував військову допомогу від більших комуністичних держав – Радянського Союзу і Китаю. Тож було зрозуміло, що політики у Вашингтоні вважали, що, борючись проти Північного В’єтнаму та інших марксистських сил у Південно-Східній Азії, вони перешкоджають комунізму в цілому. США не тільки не досягли цієї мети, але й Радянський Союз скористався дорогим і тривалим відволіканням уваги Америки на Індокитай, щоб наздогнати і навіть перевершити США за кількістю стратегічної ядерної зброї. Потім Москва скористалася розчаруванням Америки в результаті її втручання в Індокитай і її алергією на військове втручання, щоб підтримати поширення марксистської революції в кількох країнах третього світу (як ми їх називали) в 1970-х роках.
Після атак Аль-Каїди на США 11 вересня 2001 року (9/11) США вторглися в Афганістан, який надавав притулок Аль-Каїді і відмовився видати США її лідерів. Потім, у 2003 році, Америка вторглася в Ірак, який, як помилково вважала адміністрація Джорджа Буша, мав зброю масового знищення і підтримував Аль-Каїду та її атаки 9/11. Обидва вторгнення під керівництвом США особливо відповідали інтересам Ірану. США та їх союзники не тільки повалили два режими, які були в конфлікті з Іраном, а й відкрили Ірак та Афганістан для іранського впливу. За іронією долі, Тегеран мав більший вплив в Афганістані, коли там був «прозахідний» уряд, ніж після повернення до влади талібів у 2021 році. В Іраку Іран здобув вплив після падіння режиму Саддама Хусейна і зберігає його донині.
Якщо Ісламська Республіка вистоїть проти нинішньої інтервенції США, це буде вигідно як Москві, так і Пекіну
Вигода від війни для Ірану та відволікання від Росії та Китаю
У 2010 році США вивели свої війська з Іраку. Однак у 2014-му Ісламська держава (ІДІЛ) – конкурент Аль-Каїди – набрала сили на сході Сирії, де вона загрожувала підтримуваному Іраном режиму Асада, та на заході Іраку, де загрожувала іранському уряду в Багдаді, а також прозахідному курдському регіональному уряду на півночі Іраку. США відрядили війська назад до Іраку, а також до Сирії, щоб запобігти подальшому зростанню ІДІЛ, і відіграли вирішальну роль у його відбитті. Однак одним із бенефіціарів американських зусиль був Іран як у Сирії (де ІДІЛ загрожував режиму Асада), так і в Іраку (де ІДІЛ загрожував протегеранському уряду в Багдаді).
У жодному з цих випадків Вашингтон не хотів, щоб його втручання проти меншого супротивника пішло на користь більшому. Але в кожному з цих випадків саме це і сталося. Поточна увага Америки до Ірану також відволікає її увагу від того, що роблять Росія і Китай.
Однією з причин цього явища є схильність США втручатися проти менших супротивників з нереалістичними очікуваннями швидкої перемоги, що призводить до тривалішого втручання, яке втомлює американську громадськість і з якого США рано чи пізно виходять.
Можливі наслідки інтервенції США проти Ірану
Тому було б найкраще, якби США утримувалися від втручання проти менших супротивників, коли у них є більші, про яких вони повинні більше турбуватися. Якщо США все ж таки розглядають можливість втручання проти меншого супротивника, потрібно звернути увагу на 1) хто виграє, якщо втручання провалиться; 2) хто виграє, якщо втручання призведе до повалення режиму, проти якого воно спрямоване, але створить нестабільну ситуацію, якою можуть скористатися інші – як це сталося в Афганістані, Іраку та Лівії.
Якщо Ісламська Республіка виживе після нинішньої інтервенції США, Москва і Пекін отримають вигоду від того, що США доведеться зосередитися на боротьбі з розлюченим іранським керівництвом, яке буде рішуче налаштоване на відплату Америці та її регіональним союзникам. Але якщо інтервенція США проти Ірану призведе до падіння Ісламської Республіки, то дуже малоймовірно, що на зміну їй прийде прозахідна держава. Набагато ймовірнішим є слабка чи навіть збанкрутіла держава, в якій численні сили боротимуться за владу, як це сталося в Іраку та Лівії після того, як західні інтервенції повалили їхніх диктаторів. Те, що сталося в Лівії, має бути особливо повчальним: хоча США вдалося сприяти падінню Муаммара Каддафі, Росія в результаті стала дуже впливовою в східній частині цієї розірваної війною країни. Щось подібне може статися в Ірані.
Незалежно від того, чи це станеться, час і увага, які Америка повинна буде приділити стримуванню потоків біженців та іншим негативним наслідкам громадянської війни в Ірані, значно відвернуть увагу Вашингтона від того, що роблять Росія і Китай в інших регіонах.
Вашингтону насправді потрібне керівництво у сфері зовнішньої політики, яке розуміє, що надмірна заклопотаність США покаранням дрібніших супротивників надто часто дає можливість скористатися ситуацією більшим супротивникам Америки.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.