“Вже ніхто не спить і не засне, крім тих, кому присудилось заснути в обіймах землі навіки”, – сказала 14-річна Патриція, згадуючи ранок, який розпочався пташиним співом і закінчився руйнувним ударом російських ракет.
Вона одна з понад двох мільйонів дітей, переміщених внаслідок повномасштабної війни Росії в Україні, який ООН назвала “конфліктом, що приніс немислимі страждання” найбільшому поколінню постраждалих від війни дітей у Європі з часів Другої світової війни.
Згідно з доповіддю ООН від грудня 2024 року, з лютого 2022 року понад 737 000 дітей були переміщені всередині України, а ще 1,7 мільйона втекли за кордон – багато з них без батьків.
Є ще зниклі безвісти.
«Російські служби безпеки і карний розшук систематично вибирали вразливі групи дітей і вивозили їх до Росії, де регіональні чиновники піддавали їх перевихованню і складали списки дітей на усиновлення», – йдеться в доповіді.
У доповіді описується, як російські силовики обирали беззахисних дітей, переправляли їх через кордон і відправляли до таборів “на перевиховання” або до військових шкіл – це у кремлівському апараті індоктринації називають «трубопроводом». Слідчий комітет Кремля навіть встановив квоти і наполягає на збільшенні кількості українських «учнів». Аналітики вважають, що в Росії «створили прямий трубопровід до Федеральної служби безпеки».
Лабораторія гуманітарних досліджень Єльського університету підрахувала, що понад 19 000 українських дітей були вивезені до Росії та Білорусі, з яких повернулися лише 1 236. Цей центр зараз перебуває під загрозою втрати американського фінансування, що є частиною ширшого згортання програм, пов’язаних з Україною, за адміністрації президента США Дональда Трампа.
Завдяки двопартійному спротиву фінансування було частково відновлене наприкінці березня, але лише на обмежений час і лише для підготовки документації, повідомляє Reuters. Додаткової підтримки групам, які безпосередньо рятують дітей на місцях, надано не було.
Але для дітей всередині України травма залишається і посилюється. Дитина може бути в безпеці в одному місті, а за кілька тижнів знову змушена тікати звідти. Для однієї дитини війна – це авіаудар. Для іншої – тиша, що настає після нього.
За допомогою української благодійної організації «Голоси дітей» Kyiv Post дізнався від дітей з усієї країни, що для них означає війна і як вона вплинула на їхнє життя. В організації, яка надає психологічну та гуманітарну підтримку постраждалим від війни дітям, зазначають, що відновлення часто буває неповним і нестійким.
Надія Дурницька – психологиня, яка очолює офіс фонду в Сумах, розповіла, як війна впливає на неї та багатьох дітей, страждання яких вона бачить щодня: “Живу з відчуттям, що вдихнула і ніяк не видихну, отак і завмерла в очікуванні команди, коли вже можна буде видихнуть... та й чи можна буде?”.
Ось що розповіли їй українські діти:
Кіра, 11 років, Херсон
- Найсмішніший і найстрашніший момент під час війни для мене – це коли ми з родиною виїжджали з окупованого Херсона. Ми везли з собою нашого собаку Джуню, це хлопчик такси. Вздовж дороги, якої їхали машини з Херсона, стояли російські військові. Їх було багато. Один, в балаклаві, з закритим обличчям, ходив і заглядав у кожну машину. Наш Джуня почав на нього сильно гавкати. Ми тоді злякались – що та людина в балаклаві застрелить Джуню. Ще я дуже хвилювалась за старшого брата, йому тоді було 18: військові могли розізлитися через цей гавкіт і забрати брата. Нам вдалося заспокоїти Джуню. Ми проїхали. А вже потім почали сміятися. Чомусь нам було дуже смішно згадувати, як наш Джуня відважно кидався на того військового.
Святослав, 12 років, Харківщина
- Подія, яка змінила моє життя, – це те, що я звернувся до психолога фонду «Голоси дітей». До цього я був дуже сумний. А тепер я знову можу думати про хороше.
Патриція, 14 років
Забарвленні сни, тихенькій спів пташок, шум машин на дорозі, звичайна ідилія світанку, скоро дев’ята година, певно багато дітей прокинуться або прокинулись від променів сонця? Еге ж? Аж тут… тремтіння будинків, звуки машин та гавкання. Налякані тварини та люди… І вибух, як грім.
Вже ніхто не спить і не засне, крім тих, кому присудилось заснути в обіймах землі навіки.
Пригадується три реакції — бігти, боротися та завмерти. В мене була остання.
Я сіла на ліжко, подивилась на вікно, завмерла. Мати схопила мене, і ми опиняємось у коридорі — безпечне місце. Правило двох стін. На підлозі вже були ковдри, не вперше.
А потім – свист ракети, оглушливий звук. Вибух. Ударна хвиля. Сигналізації машин. Будинок розірвало. Уламки, розбиваються вікна, знов уламки, знов розбиті вікна. Я молюся. Тихо...
Швидко вдяглися, хотіли подзвонити рідним, але після вибуху зник зв’язок.
Вийшли з квартири – у під’їзді стовп пилу, скло… багато скла… Надворі ще більше…
На подвір’ї багато людей, скрізь гострі уламки, бруд. Нас попередили, що у Московії ціль не досягнута, і можуть бути повторні пуски.
Ми зідзвонилися з рідними, а потім відійшли від дому... Кров застигла... Сусідній житловий будинок у вогні, з вікон виривається вогонь, і в серці немов застряг уламок від жахливої реальності, а не кадра з фільму.
А далі як у тумані.... Машина брата, сирена швидкої допомоги, скло, руїни, квартира родичів. Їсти не хотілося. Гуманітарна допомога, фотографії квартири без вікон. Безсонна ніч, панічні атаки, стрес. Страшно заходити в квартиру. Вдень вдома – вночі у куми. Тиждень, ще один. Вокзал, потяг, інша частина країни. Декілька днів. Автобус. Інша країна, інший менталітет...
Олександр, 17 років, Сумщина
До початку повномасштабного вторгнення я жив у рожевих окулярах. Ніби війна в країні вже йшла – але я цього не відчував. Тому, звичайно, день, який змінив усе, – це 24 лютого 22-го року. А найсмішніше, що сталося зі мною під час війни, – це мої друзі. Кожен раз, коли я виходжу з ними на зустріч, знаю, що це буде купа жартів та якихось веселих історій.
Костянтин, 17 років
Доброго дня, хочу відповісти на запитання «Який момент назавжди змінив тебе?».
Мене звати Косік Костянтин, я з міста Авдіївка Донецької області.
Майже усе своє дитинство я живу у війні, та вже не пам’ятаю життя без вибухів, смертей і страху, тому що мені тільки виповнилось 7 років, коли почалась ця клята війна на Донбасі (2014рік). З цією подією мені довелося подорослішати раніше. Ще до повномасштабного вторгнення я жив 10 років під постійними обстрілами у фронтовому місті Авдіївка, без світла, води, зв’язку, школи, друзів.
Хочу розповісти декілька історій з «воєнного дитинства». Пам’ятаю, коли літом не було світла, не працювали ні холодильники, ні морозильні камери, мій батько придумав, що можна спускати готову їжу та продукти, молоко в криницю, щоб хоч якось можливо було їх зберегти.
Ще таке із цікавого: на самому початку війни ми з батьками поставили ліжка у підвалі, в якому я далі провів майже весь час, і іноді, коли стихали вибухи, матуся дозволяла мені вийти на вулицю подихати повітрям. Спочатку мені все, можна так сказати, подобалось, було прикольно – щось не таке, як завжди. Ми почали жити і спати у підвалі. Раніше мені завжди хотілось там пограти с інструментом батька або з іншими речами, які були там. Всі вибухи, автоматні черги, дуже багато воєнних по місту – мені як хлопцю це подобалось, хоч і не довго. Але далі все було тільки гірше і гірше.
Найскладніше було взимку, коли темніло раніше і було дуже холодно. Тато у підвалі поставив буржуйку, на котрій ми готували їжу, гріли воду, щоб хоч якось почистити зуби та вмитися. Щастям для мене тоді було, коли в нас з’явилося чудо техніки – генератор. Тато його заводив рідко, бо з топливом були проблеми, воно коштувало дорого та його в місті майже не було. Але ці години, коли працював генератор, для мене здавалися раєм, я міг подивитися мультики, зарядити МР3 плеєр, щоб коли знов світло вимкнеться, я міг хоч декілька годин послухати музику.
Коли було «перемир’я», то я навіть ходив до школи, брав завдання та виконував їх теж у підвалі, а потім приносив на перевірку своїй класній керівниці.
Пам’ятаю, як відкрився магазин і ми з батьком поїхали за продуктами. Він знаходився десь за півтора-два кілометри від дому (ми поїхали на велосипедах), але коли ми майже під’їхали до нього, почався сильний обстріл, і коли ми вже під’їхали до магазину, я почув якийсь хлопок – можна так назвати. Почув, як на автобусній зупинці впав чоловік і почав кричати. Мій батько побіг до нього, щоб надати першу медичну допомогу (чоловіка поранило в ногу). Батько перев’язав йому кінцівку, щоб він не втратив багато крові, а я тоді так злякався, але все одно побіг до магазину кликати на допомогу. Пощастило, і той чоловік вижив і з ним було все добре, але ця ситуація дуже засіла мені у мозок. Мені тоді, напевно, було років 8. Потім йшов час, було то тихіше, то знов починалися обстріли, то знов було тихіше та почали відкриватися школи, музичні школи та магазини. Ми з батьками сподівалися, що вже ось-ось і все закінчиться, але ні. 24 лютого 2022 року.
Тоді моє життя знов дуже сильно змінилось. Стало все набагато гірше, нам прийшлось виїхати з міста, залишити все (під словом “все” я маю на увазі прям зовсім все – улюблені іграшки, велосипед, техніку, одежу – просто все що тільки в нас було). Але найгірше, що бабуся з дідусем не захотіли їхати з нами. Бабуся померла там, ми навіть не змогли як слід її поховати, а дідуся воєнні змогли вивезти до нас. Та після всіх стресів через декілька неділь як дідусь був з нами, в нього стався інсульт і в нього відняло частину тіла. Він більше не міг пересуватися. Дідусь і досі з нами. Ось таке моє дитинство. Все це дуже вплинуло на моє здоров’я, і досі я постійно проходжу лікування у невролога.
Все це, на жаль, змінило мене назавжди. Моє життя воно вже ніколи не буде колишнім. Я не зміг у своїй розповіді вибрати тільки один епізод, який мене змінив, тому що мене змінював час, який я проживав у війні, і кожна подія кожен раз мене трішки змінювала. Дякую.