Повномасштабне вторгнення змусило тисячі українських студентів шукати безпеки та можливості продовжити навчання за кордоном. Євгенія Артеменко, киянка, яка вивчала журналістику, опинилася у Франції. Як це – полишити все, два роки вчити мову “з нуля”, вступити до університету в Ніцці та адаптуватися до зовсім іншого життя?
Раніше Kyiv Post уже писав про життя українців за кордоном, зокрема про те, як молодь України адаптується до життя у Великій Британії та інших країнах Європи.
Київ – Познань – село у Франції
До 24 лютого Євгенія була студенткою Інституту журналістики Університету Грінченка в Києві. Початок повномасштабної війни, як і для всіх, став шоком.
Мене розбудила мама зранку зі словами, що війна почалася. Це було, звичайно, дуже несподівано
Панікували більше батьки, але діяла сім’я швидко та злагоджено. “Була десь неподалік екстрена валізка, то я швидко показала список і батькам дала, щоб вони збігали в магазин. Сама там почала шукати якісь ще сумки...”, - згадує наша співрозмовниця.
Перші дні минули в стані тривоги та пошуках укриттів у рідному Києві.
Рішення про виїзд було ухвалене приблизно через два тижні, ініціатором виїзду став батько.
“Нас тато зібрав всіх за столом і такий: ну, все, Женька! Підеш з сестрою виїжджати,” – розповідає Євгенія. Спочатку планувалося, що поїдуть лише вона з сестрою Діаною, але зрештою до них доєдналася і мама.
Вибір Франції не був очевидним. Спершу родина потрапила до табору для біженців у польській Познані. Перебування там запам’яталося не лише невизначеністю, а й неприємними інцидентами.
“Почали красти речі... У моєї мами годинник, поки вона милася, вкрали,” – розповідає Євгенія. Саме в цьому таборі вона встигла й трохи поволонтерити, допомагаючи новоприбулим українцям орієнтуватися на місці.
Власне, через переповненість Польщі та інциденти з крадіжками родина почала шукати інші варіанти. Через контакти батька знайшлася французька родина, готова їх прийняти.
“І ми з мамою порадилися, і вирішили їхати до Франції,” – пояснює Євгенія, додаючи, що наявність волонтерського трансферу також зіграла роль.
Поїздка по Європі та мовний бар’єр
Шлях із Польщі до Франції пролягав через Німеччину і зайняв кілька днів. Подорожували цілим конвоєм автівок із французькими волонтерами, які розвозили українські родини разом з усіма їхніми улюбленцями – у Євгенії це були два пацючки та собака.
“За все відповідали, в принципі, волонтери,” – згадує вона. Головною перешкодою стала комунікація, адже французької дівчина не знала, а англійською говорили не всі.
Незнання мови одразу дало про себе знати і в перші дні у Франції. Хоча з родиною хостів вдавалося спілкуватися завдяки голові сімейства, на ім’я Лоран, який володів англійською, самостійні кроки були складнішими.
Євгенія добре пам’ятає неприємний випадок, коли намагалася оформити проїзний: літня працівниця транспортної служби відреагувала на її незнання французької з відвертим осудом.
Вона на мене так подивилася: в мене було враження, що вона просто зараз на мене плюне... Це було дуже неприємно. Тому я можу сказати: так, незнання французької суттєво впливає на ставлення до тебе
Адаптація у Франції: допомога, бюрократія та реалії
Перші місяці родина прожила у сім’ї хостів у невеликому французькому селі. Завдяки цим людям та впливовості господаря дому Зорана процес оформлення перших документів та статусу тимчасового захисту пройшов відносно легко.
Проте пізніше, коли довелося займатися паперами самостійно, Євгенія повною мірою відчула на собі всі “принади” французької бюрократії.
Загалом, Франція навесні 2022 року, за відчуттями Євгенії, мала багато охочих прийняти українців. Однак, багато хто з французів не був готовий до тривалого перебування біженців та можливих розбіжностей у звичках, менталітеті та цінностях.
“І от уже через пів року стало тенденцією те, що багато французів почали відмовлятися від сімей, яких вони прийняли. Бо не могли вже жити разом,” – пояснює вона.
З отриманої допомоги найкориснішими виявилися надане житло, безкоштовне медичне страхування, пізніше – мовні курси.
Студентське життя українки в Ніцці
Після приїзду до Франції Євгенія не продовжувала навчання на журналістиці.
“Два роки в мене були присвячені вивченню мови,” – пояснює вона. Процес був поетапним: спочатку невдалі спроби з волонтерами, потім прогрес на безплатних курсах, знайдених через знайомих, і наостанок – кілька місяців занять із приватним репетитором-професором філології.
Склавши іспит на рівень B2, вона вступила до університету Ніцци на спеціальність “Інформація та комунікація”.
Адаптація до французької системи освіти мала свої особливості: 20-бальна система оцінювання, довге очікування результатів, відсутність доступу до перевірених робіт та специфічна система “мінусування балів” у тестах. Стиль викладання теж відрізняється: менше індивідуального опитування, більше групової роботи. Стосунки з викладачами та однолітками й досі складаються по-різному, але Євгенія знайшла друзів серед французьких та іноземних студентів.
З українцями також підтримує зв’язок, зокрема, тісно спілкується з подругою, з якою познайомилася ще в Реймсі (де жила до Ніцци). Спеціально українські спільноти дівчина не шукала.
Зараз її типовий день – це поїздки на пари, спілкування з друзями, а нещодавно почався і пошук роботи. Головною перевагою життя в Ніцці вона вважає природу та море.
“Мені дуже подобається це місце, клімат, природа... Я живу поряд із морем, – ділиться вона й додає, – буває така перерва довга між парами, то я купую шматок піци за [один] євро двадцять [євроцентів], іду до моря. І мені просто дуже кайфово в такі моменти”.
Культурні відмінності: їжа, менталітет та медицина
За три роки Євгенія не помітила кардинальної “прірви” між українським та французьким менталітетом.
І французи, і українці... Всі люди насправді всюди однакові
Проте відмінності є. Наприклад, у ставленні до їжі та гостинності – у Франції не заведено влаштовувати такі застілля, як в Україні. До французької кухні ставиться нейтрально, специфічних страв не куштувала. Звикнути до місцевих овочів та фруктів вдалося з часом – вони здавалися їй несмачними. Українські продукти, як зазначила Євгенія, можна знайти у великих містах.
Найбільшим викликом залишається бюрократія.
“Все, що стосується документів, це просто “вибух мозку”, – каже Євгенія. Вона наводить до прикладу складну процедуру поновлення страховки, коли простіше відправити документи поштою, ніж розібратися з онлайн-системою.
Медицина – ще одна сфера труднощів. Хоча страховка покриває візити до лікарів загальної практики (“женералістів”), які можуть коштувати і 100 євро, потрапити до вузьких спеціалістів, як-от дерматолог, буває майже неможливо через відсутність запису на найближчі місяці чи навіть рік.
Майбутнє: диплом, невизначеність та відкритість до варіантів
Головний план на найближче майбутнє – “закінчити університет і отримати вже диплом”.
Щодо довгострокових перспектив, Євгенія уникає прогнозів, вважаючи, що все залежить від зовнішніх обставин: “Я вже зрозуміла, що на далеку перспективу можна нічого не планувати. Моє життя зараз залежить просто від того, що вирішить уряд Франції, уряд Америки... Це не я вирішую.”
Вона не виключає повернення в Україну, але й не відкидає можливості залишитися у Франції чи переїхати до іншої країни.
Поради та побажання Євгенії: вчити мову, цінувати своє та залишатися людьми
Українським студентам, що планують їхати до Франції, Євгенія радить найперше – вчити мову заздалегідь. Це значно полегшить адаптацію.
Тим, хто залишається в Україні, вона каже: “Я б не сказала, що Україна сильно відстає від інших європейських країн... Це дуже хороша країна. І не треба думати, що треба було можливо раніше виїжджати.”
Вона закликає не ідеалізувати Європу й цінувати те, що є вдома.
А українцям за кордоном Євгенія нагадує про важливість гідної поведінки, згадуючи неприємні випадки зловживання допомогою, свідком яких стала ще в польському таборі: “Не зловживайте хорошим ставленням... Просто лишайтеся людьми. І за хороше ставлення платити хорошим ставлення.”
Історія Євгенії – це розповідь про те, як війна руйнує плани, змушує долати несподівані виклики, але й відкриває нові шляхи.
Шляхи, де є місце і труднощам адаптації, і бюрократичним перепонам, і радості від навчання, нових друзів та краси Лазурового берега, але де майбутнє все ще залишається невизначеним.