Росія не стала учасником військових дій між Іраном, з одного боку, та Ізраїлем і США, з іншого. Однак перед бомбардуванням США іранських ядерних об’єктів я вважав, що така можливість існує.
Це тому, що на початку 2004 року я брав участь у двох різних рольових іграх, які стосувалися кризи навколо іранських ядерних об’єктів. Одна з них відбулася в рамках курсу для студентів, який я викладав в Університеті Джорджа Мейсона, а інша – в іншому місці за правилами [британського Королівського інституту міжнародних відносин – ред.] Chatham House (можна було розкривати зміст розмов, але не розкривати, хто і де це сказав – навіть через два десятиліття).
В обох рольових іграх Ізраїль і США вважали, що Іран розробляє ядерну зброю, Ізраїль хотів знищити іранські ядерні об’єкти, але не міг зробити це самостійно, тому закликав США знищити їх. В обох іграх команди США мали вирішити, що робити. В обох іграх спроби досягти дипломатичного вирішення провалилися, і США були на межі початку атаки на іранські ядерні об’єкти.
Але в обох іграх російські команди оголосили, що Москва відправила на іранські ядерні об’єкти певну кількість своїх військових. Обидві гри закінчилися тим, що американські команди відкликали свої атаки, побоюючись, що російські жертви призведуть до протистояння між Америкою і Росією, якого, на думку американських і європейських команд, просто не можна було допустити.
У подальших запеклих дискусіях (як після більшості рольових ігор, у яких я брав участь), американські команди критикували за проведення політики, яка зблизила Росію та Іран, але не змогла обмежити діяльність Ірану зі збагачення урану, яка так турбувала команди США, Ізраїлю та арабських країн Перської затоки. Європейські команди також були обурені тим, що США не проконсультувалися з ними, а натомість співпрацювали переважно з ізраїльськими командами.
Звичайно, рольові ігри не обов’язково точно передбачають майбутнє. Але той факт, що дві гри, в яких (окрім мене) брали участь абсолютно різні люди, мали однаковий результат, змусив мене замислитися, чи дійсно в разі реальної кризи Росія розгорне війська біля іранських ядерних об’єктів, щоб стримати американський напад на них.
Як ми тепер знаємо, цього не сталося. Росія не розгорнула свої війська на іранських ядерних об’єктах. Насправді Москва не зробила нічого, щоб допомогти Тегерану відбити ізраїльські чи американські удари, хоча раніше Іран продав Росії свої дрони та ракети для використання у війні проти України.
На форумі в Санкт-Петербурзі, що відбувся якраз перед атакою США, президент Росії Владімір Путін чітко заявив, що підписана в січні угода про стратегічне співробітництво між Росією та Іраном не містить пункту про взаємну оборону.
То чому ж Путін не втрутився, щоб захистити Іран, як це зробили дві російські команди у 2024 році? Можливо, є кілька причин:
Деякі з них пов’язані з різницею між рольовими іграми та реальним життям. Учасникам рольових ігор за ризиковану поведінку не загрожують негативні наслідки, тоді як у реальному житті лідерам загрожують дуже негативні наслідки як для їхніх країн, так і для власної кар’єри. Крім того, в реальних кризових ситуаціях особи, які приймають рішення, обмежені ресурсами та необхідністю вирішувати інші поточні проблеми, а учасники рольових ігор – ні. Війна Росії проти України, очевидно, є для Путіна набагато важливішим пріоритетом (і вимагає значної частини наявних ресурсів Росії), ніж конфлікт Ірану з Ізраїлем і США.
Але є інша причина, чому Путін нічого не зробив, щоб допомогти Ірану в цій кризі: для нього те, що сталося досі, менш шкідливе, ніж інші результати, і, можливо, навіть вигідне для Росії. Можливо, що Путін не хоче, щоб Іран отримав ядерну зброю, і Москві набагато вигідніше, якщо США застосують силу, щоб відтермінувати це (якщо не запобігти цьому), оскільки тоді російсько-іранські відносини залишаться в набагато кращому стані, ніж американо-іранські.
Натомість, якби переговори між Іраном і США призвели до мирного врегулювання іранської ядерної проблеми без застосування сили з боку США, їхні відносини покращилися б, а цього Путін, можливо, побоювався, бо це могло би призвести до зменшення підтримки Іраном Росії.
На що би Путін не розраховував, є важлива різниця між тим, як американські команди, що моделювали його дії, передбачали його кроки в 2004 році, і тим, що Путін фактично зробив у 2025 році.
Команди, які грали за Росію в 2024 році, припускали, що Путін стане на захист Ірану, який опинився під загрозою. Насправді ж у 2025 році Путін цього не зробив, хоча Іран допомагає йому у війні проти України. Інші уряди, які допомагають Путіну – зокрема, Китай і Північна Корея, – повинні взяти до уваги, що він може кинути і їх – так, як кинув Іран.
Марк Н. Катц – почесний професор урядування та політики в Школі політики та урядування імені Шарра Університету Джорджа Мейсона, старший науковий співробітник-нерезидент Атлантичної ради.
Погляди автора не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.