(Це другий із трьох бюлетенів про переозброєння Німеччини та Японії, що зміцнює цивілізаційний союз проти Росії та Китаю і призвело до нових, розумних тарифних угод США з Європейським Союзом і Японією. Перший бюлетень можна знайти тут.)
Війна Владіміра Путіна проти Європи розпочалася в 1985 році, в ту мить, коли він приземлився в Німеччині як агент КДБ.
Видаючи себе за журналіста, він зустрічався з німецькими лідерами і аналізував політичну культуру Німеччини. Він став свідком падіння Залізної завіси, повернувся додому в 1990 році і почав розробляти план повторної окупації країн Східної та Центральної Європи.
У 2000 році, ставши президентом Російської Федерації, він розпочав свою першу «інвазію». Вона полягала в прокладанні російських трубопроводів до Німеччини та інших ключових європейських країн в обхід трубопроводів в Україні, щоб зробити їх залежними від російського природного газу.
У 2005 році Путін найняв колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера на керівництво своїми трубопровідними проєктами. До 2022 року Німеччина стала залежною від російського газу, і коли Путін вторгся в Україну, він спробував «шантажувати» Європу, перекривши постачання газу. Однак його шантаж провалився, оскільки ЄС негайно обмежив споживання і згодом знайшов альтернативні джерела, а потім повністю підтримав оборону України.
Коли почалася війна, більшість задавалася питанням: чому Німеччина не взяла на себе політичне і моральне лідерство в Європі? Це було складно, але вирішальним чинником був вплив, а можливо, навіть контроль Путіна над низкою німецьких лідерів.
Канцлер Шредер став особистим другом Путіна і накопичив великі статки як лобіст Росії. Він був канцлером Німеччини з 1998 по 2005 рік і мав вплив на свою наступницю Ангелу Меркель, яка продовжила проросійську політику і підписала з Путіним угоди про будівництво газопроводів. У 2017 році вона призначила президентом Франка-Вальтера Штайнмаєра, який раніше очолював адміністрацію Шредера (сам Штайнмаєр був настільки близьким до Путіна, що президент України Володимир Зеленський відмовився прийняти його в Києві одразу після вторгнення 2022 року). У 2021 році наступником Меркель на посаді канцлера став ще один соратник Шредера – Олаф Шольц, який перебував на ній до 2025 року.
Ця низка симпатиків закінчилася в лютому цього року, коли політичний альянс Християнсько-демократичної та Зеленої партій на чолі з Фрідріхом Мерцем переміг на виборах Соціал-демократичну партію (СДПН) Шольца. Під час передвиборчої кампанії Мерц чітко заявив, що переозброєння Німеччини необхідне для захисту демократії, об’єднання Європи та відбиття агресії Москви. Він назвав вторгнення Росії в Україну «Zeitenwende» – епохальним поворотом: Росія є екзистенціальною загрозою, і криза вимагає від Німеччини відмовитися від свого післявоєнного пацифізму. Він заявив: «Це не просто війна України — це війна за свободу Європи».
Мерц прагне розширити європейський «проєкт», збільшити спільні закупівлі в оборонній сфері, поглибити військову інтеграцію Німеччини з Францією, налагодити стратегічне планування з Великою Британією та зробити переозброєння Німеччини інструментом національного відродження. Він обіцяє, що бюджет на оборону та військову інфраструктуру в розмірі 700 млрд доларів стимулюватиме високотехнологічне виробництво, дослідження та розробки, а також «зелену» трансформацію. Німеччина планує до 2029 року майже потроїти свій річний оборонний бюджет – до близько 175 млрд доларів, причому значна частина цих коштів буде виділена на інновації, такі як роботи з штучним інтелектом, безпілотні міні-підводні човни, дрони та електронні системи спостереження.
Мерц відкрито критикує минуле і заявляє, що Німеччина повинна припинити «керувати ззаду». У перші тижні на посаді він першим у Європі зобов’язався виділити 3,5% ВВП на оборону, просувати ядерну політику та підписати двосторонні безпекові угоди з Францією, Великою Британією та іншими країнами. Можна сказати, що він є першим справді «європейським» канцлером Німеччини, оскільки його предки були частково французького та італійського походження. Унікальним є також те, що Мерц не є кар’єрним політиком: він два роки служив у війську, був юристом, потім суддею, працював фахівцем з питань злиттів і поглинань у німецькій раді директорів американського гіганта з управління активами BlackRock.
Хороші робочі стосунки з Трампом допомогли Мерцу укласти нову митну угоду з США і переконати Вашингтон знову постачати зброю Україні. Ці кроки запобігли митній війні, а також врятували Україну і дали Трампу можливість заробити на торгівлі зброєю. Стиль керівництва Мерца сміливий, але ризикований, оскільки, як і прем’єр-міністр Японії, він здійснює переозброєння й кардинальні зміни в своєму суспільстві, маючи мінімальну більшість [у парламенті – ред.]. Однак у разі успіху Німеччина стане головним стовпом безпеки в своєму регіоні (як і Японія у своєму, якщо їй вдасться переозброїтися).
Геополітично важливо, що Німеччина і Японія, які були союзниками спільники в найжахливішій війні в історії, повністю об’єдналися зі своїми демократичними союзниками, щоб перемогти імперії зла в Москві і, можливо, в Пекіні. Вони надзвичайно багаті й можуть дозволити собі дороге переозброєння. Однак вони усвідомлюють і те, що в цьому питанні вони не можуть покладатися на Америку.
Передрук з https://dianefrancis.substack.com/ – Дайєн Френсіс про Америку та світ.
Погляди авторки статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.