Перше вторгнення Росії в Україну у 2014 році згуртувало діаспору, спонукавши її активніше відстоювати інтереси України у Сполучених Штатах. З’явилися нові організації, а активісти по обидва боки Атлантики привертали увагу до становища країни.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році остаточно розвіяло всі сумніви щодо необхідності дії. В Україні люди взялися за зброю, щоб захистити свою свободу. Українські громади за кордоном активізувались — зверталися до своїх представників у Конгресі, домагаючись постачання зброї, гуманітарної допомоги та політичної підтримки.
Тепер, коли повномасштабна війна триває вже четвертий рік, дедалі частіше постає питання: яку реальну роль відіграла українська діаспора у формуванні політики США? До того ж, питання підтримки України дедалі частіше опиняється у вирі внутрішньоамериканських партійних суперечок.
Поки Росія посилює тиск на фронті, виживання України залежить не лише від зброї та допомоги з Вашингтона, а й від голосів, які впливають на рішучість Америки підтримувати Україну. У Сполучених Штатах ці голоси належать українській діаспорі — спільноті, що об’єднала різні покоління й політичні табори у спільному прагненні переконати Конгрес продовжувати підтримку України.
Та ширший рух залишається роз’єднаним через поколіннєві, політичні та релігійні відмінності. До того ж, він нерідко лишається без належної уваги з боку Києва, який досі не знайшов ефективного способу взаємодії зі своєю діаспорою.
Щоб залишатися дієвою силою, діаспора має змінюватися — шукати нові форми співпраці й об’єднувати розрізнені частини в єдиний голос, здатний утримувати підтримку Америки впродовж наступних років
Розкол між націоналізмом і вірою
Цей поділ має глибоке історичне коріння. Українська громада у США не є однорідною — її формували різні хвилі еміграції, кожна з яких привозила власне світобачення, пріоритети й ідентичність.
Ті, хто прибув до США до та після Другої світової війни, здебільшого були добре освіченими й глибоко національно свідомими. Саме вони стали основою культурної еліти діаспори, заснували стійкі інституції — такі як газета The Ukrainian Weekly, культурні товариства та перші організації, що займалися адвокацією України — і забезпечили присутність українського голосу в американському суспільному житті.
Нові хвилі еміграції, особливо після 1980-х, суттєво відрізнялися від попередніх. Серед тих, хто прибував тоді, було чимало євангелістів і євреїв, які зазнавали переслідувань у Радянському Союзі.
Для цих спільнот релігійна ідентичність часто мала більше значення, ніж національна, що відрізняло їх від попередніх поколінь переселенців. Цей контраст був особливо помітним у порівнянні зі старішими осередками діаспори в Пенсильванії та Нью-Йорку, які мали глибоке коріння в греко-католицьких і православних традиціях та були тісно пов’язані з націоналістичним рухом.
Андрій Добрянський, директор із комунікацій і медіа Українського конґресового комітету Америки (UCCA), зазначив, що баптистські та п’ятидесятницькі громади рідко долучалися до спільних діаспорних структур.
«Вони були менш залученими до ширших діаспорних організацій — передусім через культурні відмінності», — пояснив він, додавши, що цьому сприяли суворі обмеження пов’язані з народними звичами, відмова від алкоголю та переконання залишатися поза політикою.
Сьогодні штат Вашингтон має третю за чисельністю українську громаду у Сполучених Штатах — після Каліфорнії та Нью-Йорка. За даними Бюро перепису населення США, саме українська громада зростає тут найшвидше серед усіх європейських іммігрантів.
Багато українців, які втекли від війни після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, належать до протестантських громад — вони приєдналися до родин і друзів, які вже давно створили свої церкви та спільноти у США. Ця новітня хвиля ще більше зміцнила присутність протестантських громад у житті українців у таких місцях, як штат Вашингтон.
Один із українських протестантів, який прибув до Сполучених Штатів після 2022 року, розповів, що був шокований, дізнавшись, скільки людей у місцевій протестантській діаспорі відкрито підтримують Дональда Трампа. Навіть під час президентських виборів у США 2024 року українська громада залишалася розділеною у своїх симпатіях.
«Для більшості протестантів українська ідентичність не є визначальною — у їхньому житті головну роль відіграє релігія», — пояснює Олег Волoвина, директор Центру демографічних та соціально-економічних досліджень українців у США при Науковому товаристві ім. Шевченка в Нью-Йорку.
Багато українських протестантів, які спершу оселилися у штатах Вашингтон і Каліфорнія, згодом переїхали до більш консервативних регіонів — таких як Кароліни, Джорджія та Кентуккі. Сьогодні в Кентуккі вже сформувалася помітна українська протестантська громада. Лише у центральній частині штату, в місті Ніколасвілл, проживає орієнтовно п’ять тисяч людей українського походження — це одне з найбільших скупчень українців у Кентуккі.
Втім, активісти, які займаються адвокацією у Конгресі США, зізналися, що не знають жодного українця з цього штату, залученого до загальнонаціональної організаційної роботи.
Це відкриває важливу нагоду для усталених адвокаційних структур — налагодити контакти з українськими протестантськими громадами у штатах, що традиційно тяжіють до Республіканської партії й зазвичай тримаються осторонь організованої адвокації.
Я — син українських протестантів-біженців, які прибули до Сполучених Штатів у 1989 році. З часом я краще почав розуміти старшу діаспору, але було очевидно, що українці з тих хвиль імміграції відрізнялися — і від протестантських спільнот в Америці, і від самих українців в Україні. Багато представників попередніх хвиль імміграції вже належать до другого чи третього покоління, і їхні зв’язки з батьківщиною поступово слабшають.
Як зауважив Тарас Кузьо, професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
«Пам’ятайте, покоління ОУН — ті, хто народився у 1910–1920-х роках у міжвоєнній Польщі — вже пішло з життя. Їхні діти загалом значно менш віддані Україні».
У своїх спробах налагодити міст між двома спільнотами протягом років я відчував, наскільки важко знайти спільну мову з лідерами великих українських діаспорних організацій — попри щире бажання бодай частково об’єднати ці розрізнені громади.
Український конґресовий комітет Америки (UCCA)
Заснований у 1940 році, Український конґресовий комітет Америки (UCCA) — найбільше об’єднання українських організацій у США. Штаб-квартира розташована в Нью-Йорку, а бюро — у Вашингтоні. Комітет об’єднує понад 30 національних організацій і представляє інтереси більш ніж мільйона американців українського походження.
Упродовж десятиліть UCCA організовує національні конгреси, проводить програми допомоги біженцям і веде адвокаційну діяльність у Конгресі США через свій Український національний інформаційний сервіс (Ukrainian National Information Service). Комітет також є співзасновником Світового конґресу українців (СКУ), який поєднує українців Америки з ширшою світовою діаспорою.
Одним із перших, із ким мені вдалося зв’язатися після початку повномасштабного вторгнення, щоб поговорити про різні діаспорні спільноти, був Андрій Добрянський. Сьогодні він — помітна фігура української адвокації у США, представник нового покоління лідерів, які прагнуть реформувати усталені організації, зробивши їх більш відкритими, прагматичними й орієнтованими на результат.
Цю зміну поколінь добре видно і всередині UCCA. В Іллінойсі Марія Дмитрів-Капеняк, президентка осередку UCCA у штаті та членкиня її національної виконавчої ради, також бере участь у зусиллях із модернізації організації та розширення її впливу.
«Нам потрібні міцніші політичні зв’язки та більший вплив у політичному житті США, — сказала вона. — Дуже мало людей українського походження балотуються до Конгресу чи працюють у місцевих органах влади. UCCA могла б відігравати ключову роль у заохоченні політичної активності, але починати треба з роботи з молоддю — організаціями на кшталт Пласту, студентськими клубами та громадськими ініціативами».
Дмитрів-Капеняк розповіла про діяльність осередку UCCA в Іллінойсі — зокрема, як минулого року вони привезли до Вашингтона вісьмох студентів із Чикаго для участі в адвокаційних заходах. Це, за її словами, лише перший крок, який потрібно масштабувати на національному рівні. Надто часто, зауважила вона, UCCA усе ще покладається на застарілі способи комунікації — наприклад, односторонні розсилки електронною поштою, — через що молодші члени залишаються осторонь.
Проблема розриву поколінь не нова. Канадський соціолог Вік Сацевич, автор книжки «Українська діаспора», зазначає, що українські спільноти у Північній Америці десятиліттями залишалися під впливом старших поколінь, які контролювали церковні структури та культурні організації, часто не залишаючи простору для молодших українців, щоб проявити себе чи запроваджувати нові ідеї. Ця модель відтворюється вже багато років, створюючи замкнене коло, у якому молодь почувається відстороненою від життя діаспори.
Дмитрів-Капеняк переконана, що організація потребує нового керівництва.
«UCCA потрібне оновлення й свіжий підхід, — зазначила вона. — Занадто часто керівні посади залишаються незмінними десятиліттями, і через це осередки занепадають, бо не залучають нових членів. Новоприбулі — учасники програм U4U чи біженці — не інтегруються в громаду. Розбудова спільноти має бути пріоритетом, але цього досі бракує».
Вона неодноразово закликала організацію адаптувати свою комунікацію до тих республіканців у Конгресі, які ще не визначилися зі своєю позицією, але, за її словами, такі пропозиції зазвичай так і не втілюються.«Замість того, щоб посилювати роботу одне одного, організації іноді поводяться так, ніби інші просто не існують», — додала вона, вказуючи на дублювання зусиль між різними адвокаційними групами.
Молодші лідери закликають до оновлення, а президент UCCA Майкл Савків-молодший запевняє, що організація відкрита до змін.
«Адвокація має розвиватися з кожним поколінням, — сказав він. — Але незмінним залишається одне — потреба говорити єдиним голосом за Україну. Незалежно від того, чи йдеться про студентів на Капітолійському пагорбі, чи про такі усталені організації, як наша — чим більш ми єдині, тим ефективніше можемо працювати».
Нові гравці та нові поділи в діаспорі
Однією з головних адвокаційних організацій, що з’явилися за останнє десятиліття, стала Razom for Ukraine, заснована у 2014 році волонтерами, серед яких — Люба Шипович. Організація сформувалася після протестів на Майдані й стала однією з перших структур, що почали системну діяльність у США. Після першого російського вторгнення Razom перетворилася на важливий центр гуманітарної допомоги та об’єднання української діаспори.
Втім, до 2023 року всередині організації виникли суперечності щодо її подальшої місії. Частина лідерів наполягала, що Razom має зосереджуватись виключно на гуманітарній допомозі, тоді як інші вважали, що настав час безпосередньо підтримати військові зусилля України.
Шипович разом із кількома колегами залишила організацію й згодом стала співзасновницею Dignitas Ukraine — ініціативи, яка яка нині активно допомагає Збройним силам України ресурсами та технологіями.
Співзасновник і президент Dignitas Дмитро Кавун пригадує, як внутрішні суперечки в організації дійшли до переломного моменту.
«Війну неможливо виграти лише гуманітарною допомогою, — каже він. — Якщо немає захисників, не буде й цивільних».
На його думку, ефективність організації вимірюється тим, чи готова вона забезпечувати фронт необхідним обладнанням.
«Деякі благодійні організації, як-от Nova Ukraine, відразу визначили, що не займаються військовою підтримкою. Інші, наприклад United Help Ukraine, поєднують гуманітарну та оборонну допомогу».
Кавун додає: «Наш принцип простий: дрони рятують життя. Один дрон може врятувати до 50 бійців. Саме тому ми повністю зосереджені на технологіях і підтримці оборони».
Водночас Razom почала активно долучатися до політичної адвокації. За порадою Захера Салула з MedGlobal — який свого часу координував сирійсько-американські ініціативи під час війни Росії в Сирії — організація допомогла створити American Coalition for Ukraine (ACU) та започаткувала Ukraine Action Summit, а також відкрила офіс у Вашингтоні, щоб посилити коаліційну роботу.
Ці кроки спершу здавалися перспективними, однак, як розповів один із моїх співрозмовників, згодом Razom відійшла від участі в ACU через суперечки в керівництві та зростання впливу Nova Ukraine.
Марія Маріні, делегатка ACU з Г’юстона, також наголосила на викликах: «UCCA — це усталена організація, яка має давні зв’язки у Вашингтоні. І ці зв’язки можна дуже ефективно використовувати на рівні ухвалення рішень», — сказала вона.
«Однак, як ми побачили восени та на початку весни 2024 року, потрібна була ширша адвокаційна робота, щоб відвернути конгресменів від “виборчої гри” — спроб підлаштовуватися під настрої своїх виборців, які нерідко повторювали хибні й шкідливі наративи», — пояснила вона.
На її думку, представникам Конгресу було значно легше підтримувати Україну, коли вони могли посилатися на запити своїх виборців. Саме цю прогалину заповнили молодші коаліції, які швидко взяли ініціативу у свої руки.
«Більш молоді й медійно обізнані команди використовували технології та мережеві інструменти, щоб залучати волонтерів, які доносили проукраїнські меседжі до конгресменів на Капітолійському пагорбі», — додала вона.
Історія Razom відображає ширшу тенденцію в українській діаспорі. Молодші організації, такі як Razom, Nova Ukraine і ACU, привносять енергію, ресурси та сучасний підхід до управління. Водночас їхня прогресивна орієнтація та закритість керівництва іноді відштовхують консервативних українців, які могли б стати союзниками у підтримці України.
Це особливо помітно, адже значну частину нової хвилі української діаспори становлять консервативні протестанти.
Дехто з моїх співрозмовників відзначав, що старші організації, як-от UCCA, залишаються під керівництвом давніх лідерів і не поспішають оновлюватися. У підсумку діаспорний адвокаційний рух виглядає енергійним і добре організованим, але водночас розпорошеним — сповненим пристрасті, проте обмеженим внутрішніми суперечками, політичними поділами та браком досвіду у роботі з поляризованою американською системою.
Попри все, багато активістів працюють разом, виходячи за рамки окремих організацій, аби діяти заради спільної справи. Та, як зазначають співрозмовники, лідери нерідко конкурують між собою. Така роздрібненість адвокаційного середовища водночас дає дозволяє людям самостійно обирати, де саме їм комфортніше долучатися до підтримки України.
Критика української діаспори
Далеко не всі погоджуються, що українська діаспора ефективно відстоює інтереси України за кордоном.
«Найбільший гріх діаспори в тому, що вона так і не організувала масштабну інформаційну кампанію на підтримку України», — зазначив Кузьо.
«Українська діаспора підготувала дуже мало публікацій у медіа, не має жодного власного подкасту і проводить лише поодинокі круглі столи чи конференції», — додав він. На його думку, одна з причин полягає в тому, що північноамериканська діаспора традиційно зосереджена на історії та культурі, а не на сучасній політиці.
Кузьо також підкреслив: «Усі подкасти ведуть росієзнавці, які подають події з проросійським ухилом. Діаспора не використовує соцмережі, зокрема X, і тому фактично не підтримує Україну на цих платформах».
Професор політології в Ратґерському університеті в Ньюарку Александр Мотиль висловив схожий скепсис.
«Східноєвропейці, а особливо українці, не мають політичної ваги — ні на федеральному рівні, ні на рівні штатів. У них небагато коштів, а чисельність занадто мала, щоб справді впливати: приблизно 1,25 мільйона українців, розпорошених по країні, без помітної електоральної сили», — зазначив він.
Для порівняння, поляків у США близько дев’яти мільйонів, і вони мають потужні осередки, зокрема в Чикаго.
Мотиль додав, що «східноєвропейцям і українцям вдалося домогтися певних символічних поступок — наприклад, ухвалення закону Captive Nations, спорудження пам’ятників Шевченку та жертвам Голодомору у Вашингтоні. Вони можуть впливати в окремі вирішальні моменти — скажімо, коли спікер Джонсон підтримав фінансування для України».Та все ж, підсумував він, «українська діаспора не є силою, з якою доводиться рахуватися».
Ілона Сологуб, редакторка Vox Ukraine, висловила схожу оцінку.«З огляду на обмежену підтримку, яку Україна отримує від Сполучених Штатів, українське лобі, ймовірно, не таке вже й сильне», — сказала вона.
Втім, інші оцінюють діяльність діаспори значно позитивніше. Журналіст Марк Темницький, чиї дідусь і бабуся з обох боків походять зі Львова, наголосив на відчутному впливі українців у США.«Українсько-американська діаспора активно діяла від початку війни й продовжує це робити», — зазначив він.«Різні українсько-американські організації зібрали десятки мільйонів доларів допомоги для України. Багато представників громади зустрічалися зі своїми обраними політиками, щоб розповісти про війну та її значення», — додав Темницький.
Він додав: «Українсько-американська громада справді допомагає змінювати ситуацію у війні. І уряд України, і українське посольство у Сполучених Штатах неодноразово дякували діаспорі за її віддану працю».
Головний редактор Vilni Media Лук’ян Сельський погоджується, але додає:«Українсько-американська громада є потужним важелем впливу, однак взаємодія держави з нею залишається несистемною. У результаті енергія громади породжує багато цінних ініціатив, але вони виникають спонтанно й не завжди узгоджені між собою».
Зв’язки Києва з діаспорою
Зі свого боку український уряд ще до початку повномасштабного вторгнення намагався зміцнити відносини з діаспорою. У 2020 році Київ запровадив окрему посаду, відповідальну за взаємодію з українцями за кордоном.
Відповідно до Закону України «Про закордонних українців», Міністерство закордонних справ покликане підтримувати співпрацю з діаспорними організаціями та сприяти задоволенню їхніх культурних, освітніх і мовних потреб.
Як зазначив Лук’ян Сельський, «Українська дипломатія у США досі не має ефективних каналів і сучасних інструментів для роботи з громадською думкою. Занадто часто виникає інформаційний вакуум — без узгоджених меседжів, без комунікаційних кампаній і без чіткої взаємодії як із пересічними американцями, так і з елітами різних штатів».
«Нині головним пріоритетом для Києва є підтримка українців у Європі, хоча співпраця з громадами у Північній і Південній Америці залишається надзвичайно важливою, — пояснює Сергій Кузан, голова Українського центру безпеки та співпраці. — Адже саме там українські спільноти мають розвинені інституції, політичну вагу та представництво у владних структурах».
За його словами, діаспора Канади вважається найбільш організованою у Північній Америці. Водночас українська громада у США теж має значний вплив — саме вона допомагає формувати суспільні настрої та політичні рішення на підтримку України.
Уряд водночас стикається з ширшою дилемою — як зберегти людський потенціал країни. Після масового виїзду громадян за кордон чиновники шукають баланс між мобільністю людей і потребами держави.
Цього року Київ ухвалив нові правила, які дозволяють чоловікам віком від 18 до 22 років виїжджати за кордон, сподіваючись таким чином зменшити відтік підлітків, що залишають країну у 17. «Ми хочемо, щоб українці максимально зберігали зв’язок із Україною», — написала прем’єр-міністерка Юлія Свириденко у Telegram.
Та поки Київ формує політику вдома, лідери діаспори часто відчувають себе відстороненими від реального діалогу. «У перші роки було багато розчарування через відсутність справжнього спілкування між урядом України та представниками діаспори. Ми хотіли розуміти, що саме потрібно найбільше, але отримати таку інформацію від Києва було надзвичайно складно», — зазначила Марія Дмитрів-Капеняк.
Вона пригадала візит прем’єр-міністерки України до українського кварталу в Чикаго, який, за її словами, радше мав показовий характер. Такі зустрічі не дають реальних результатів і лише посилюють розчарування та недовіру.
«Навіть моє покоління добре знає, наскільки неефективною може бути влада й скільки рівнів бюрократії існує», — додала вона.
За словами Дмитрів-Капеняк, лідери діаспори іноді приїжджають до Києва на зустрічі, але рідко отримують якийсь зворотний зв’язок. «Якщо хтось, наприклад, зустрічається з президентом Зеленським, то після цього має бути короткий звіт: ось що ми обговорювали з урядом і як нам далі координувати нашу адвокаційну роботу», — зазначила вона.
«Бракує саме такого системного зворотного зв’язку — і це лише посилює розрив у комунікації».
Що далі?
Від початку повномасштабного вторгнення до США прибуло близько 240 тисяч українських біженців. Багатьох із них я зустрів у Тіхуані, де волонтерив як перекладач у перші місяці війни. Серед новоприбулих було чимало протестантів, які прямували до своїх родин і друзів, що вже оселилися в Америці.
Сьогодні в містах, таких як Сіетл і Сакраменто, ці громади переживають відродження: з’являються українські бізнеси, культурні центри, спільноти, які допомагають новим переселенцям облаштуватися. На вулицях дедалі частіше чути українську мову — вона знову стала частиною міського життя.
Як зазначає Сельський, «ці люди — “свіжа кров” української діаспори: вони бачили війну на власні очі, мають мотивацію та схильність до волонтерства й адвокації. Українців не можна залишати в невизначеності — їхній потенціал потрібно інтегрувати у ширшу стратегію співпраці зі Сполученими Штатами».
Втім, з часом рівень залучення знижується. «На жаль, із кожним роком війни ця активність поступово слабшає, — зазначив Кузан. — Тому надзвичайно важливо підтримувати постійний діалог і висловлювати вдячність українським організаціям та окремим людям, які не дозволяють світу забути про Україну».
Тепер головне завдання полягає в тому, щоб спрямувати енергію новоприбулих у вже наявні інституції, водночас надавши старішим організаціям нового імпульсу. Для цього замало просто активізувати громаду — необхідно переосмислити підхід до організації діаспори й оновити її лідерство новою енергією.
Це вимагатиме налагодження системної комунікації з Києвом, подолання поколіннєвих і політичних розбіжностей усередині діаспори, а також формування чітких, зрозумілих меседжів, які б знайшли відгук в американському суспільстві, незалежно від політичних уподобань.
Лише тоді українська діаспора зможе повністю розкрити свій потенціал і говорити єдиним, потужним голосом у коридорах влади у Вашингтоні.