Завтра, 22 листопада, Україна вшанує пам’ять своїх загиблих. По всій країні — у містах під обстрілами та селах поблизу фронту — українці запалюватимуть свічки за мільйонами тих, кого навмисно заморили голодом у 1932–1934 роках.
Голодомор, «смерть від голоду», був не голодом, а геноцидом: систематичним убивством щонайменше чотирьох мільйонів українців, організованим Йосипом Сталіним через умисно організований голод.
Готуючись вшанувати ту зраду, українці стикаються з іншою.
Дональд Трамп готується знову зрадити Україну. Варварське вторгнення Росії триває вже третій рік, а американський президент відкрито говорить про те, щоб змусити Київ поступитися територією та «закінчити війну», фактично винагородивши агресію Путіна. Трамп говорить про воєнні злочини як про щось нібито неминуче, називає Путіна «генієм» і обіцяє угоду, яка дозволила б кремлівському диктатору уникнути відповідальності за все скоєне.
Послання очевидне: страждання України важать для Трампа менше, ніж його прагнення швидкої дипломатичної перемоги та вигоди, яку він може з цього отримати.
Ми вже бачили це раніше. Майже століття тому демократичні країни світу зробили такий самий вибір. Україна — тоді під радянським російським контролем як номінально “незалежна” республіка у складі СРСР — також заплатила за це.
Усі пам’ятають парасольку Невіла Чемберлена та його обіцянку «мир для нашого часу». Ми пам’ятаємо ганьбу Мюнхена 1938 року, коли західні демократії пожертвували Чехословаччиною заради амбіцій Гітлера. Але справжній початок політики умиротворення — первородний гріх, який навчив тоталітарних диктаторів, що вони можуть убивати безкарно, — стався п’ятьма роками раніше. Саме тоді демократії світу відвернулися від мільйонів голодуючих українців і казахів у Центральній Азії, яких насильно колективізували. У цей самий час вони підтримували контакт із їхнім катом.
У 1932–1934 роках Сталін організував один із найжахливіших злочинів в історії — свідоме морення голодом українського народу. За оцінками, загинули щонайменше чотири мільйони українців, а також понад мільйон казахів в іншій частині СРСР.
Це не було природним лихом. Сталін системно вилучав зерно, закривав кордони, щоб люди не могли втекти, і спрямовував озброєні загони, які забирали останні запаси їжі. Діти з опухлими від голоду животами блукали спустошеними селами. Батьки безсилі спостерігали, як помирають їхні діти. У сільській місцевості фіксували випадки канібалізму.
Контролюючи інформацію, маніпулюючи іноземними відвідувачами та використовуючи ідейні симпатії, сталінський режим приховував одну з наймасштабніших гуманітарних катастроф і злочинів в історії. Влада повністю контролювала пересування іноземних дипломатів та журналістів: їх возили лише визначеними маршрутами і показували “потьомкінські села”, які приховували реальність систематичного голоду.
Журналіст Волтер Дюранті з The New York Times свідомо спотворював реальність, заперечуючи геноцид у своїх матеріалах, тоді як гинули мільйони людей. За ці публікації він навіть отримав Пулітцерівську премію. Відомі інтелектуали, серед них Джордж Бернард Шоу, Герберт Веллс і Ліон Фойхтванґер, подорожували радянськими територіями, вихваляли сталінський режим і відкидали повідомлення про масове голодування.
Французький політик Едуар Ерріо здійснив ретельно підготовлений візит до України й заявив світу, що голоду не існує, попри численні докази масової смерті та страждань.
Сполучені Штати, взірець демократії та прав людини, вирішили надати легітимність режиму Сталіна саме в той момент, коли він здійснював масові вбивства.
Однак, попри співучасть тих інтелектуалів, що заперечували голод, західні уряди знали правду. Декілька сміливих західних журналістів — Мелколм Маггерідж, Гарет Джонс і Реа Клайман — змогли донести її до світу. Дипломатичні телеграми фіксували масштаби катастрофи. Докази існували для кожного, хто був готовий їх побачити.
Та в листопаді 1933 року, коли кількість загиблих сягала мільйонів, президент США Франклін Рузвельт надав Радянському Союзу дипломатичне визнання. Сполучені Штати, взірець демократії та прав людини, вирішили надати легітимність режиму Сталіна саме в той момент, коли він здійснював масові вбивства.
Тоді нам казали, що це рішення було прагматичним. СРСР вважали потенційним торговельним партнером і противагою японській експансії в Азії. Реальна політика вимагала взаємодії.
Наступного вересня ця схема повторилася. Ліга Націй — той благородний експеримент колективної безпеки та міжнародного права — запросила Радянський Союз до своїх лав. Організація, створена для запобігання злочинам та захисту слабких, прийняла до себе режим, який щойно заморив голодом мільйони власних громадян.
Радянський Союз Сталіна здобув легітимність і повагу через міжнародне визнання, тоді як українські села перетворювались на суцільні кладовища, а казахські кочовики вмирали на степах. У наступні роки репресії знищили значну частину української культурної інтелігенції, а процес русифікації було посилено.
Який сигнал це подавало?
Коли демократії приймають тоталітарного вбивцю й ставлять стабільність і стратегічну вигоду вище моральних принципів, вони подають простий урок: масові вбивства не мають наслідків.
Чемберлен зрадив Чехословаччину — і це була не аномалія, а закономірність.
Гітлер спостерігав за цим. Муссоліні також. Вони бачили, як міжнародна спільнота безпорадно розводила руками, робила стурбовані заяви — і поверталася до звичного перебігу справ. Вони дійшли висновку, що демократії слабкі, їхні задекларовані цінності можуть бути предметом торгу, а їхні лідери завжди обирають комфорт замість мужності.
Це — пряма лінія від Голодомору до Мюнхена. Чемберлен зрадив Чехословаччину — і це було не винятком, а закономірністю. Захід уже заклав прецедент: тоталітарні режими можуть чинити злочини, а демократії відповідатимуть співпрацею, а не ізоляцією, визнанням, а не засудженням. Європа та США вже показали, що готові жертвувати принципами заради уявного прагматизму, залишаючи вразливих напризволяще заради власних інтересів.
Вартість цієї моральної поразки вимірюється не лише українськими й казахськими життями, хоча про мільйони загиблих не можна забувати. Її потрібно оцінювати також за тим, що сталося потім.
Чи наважився б Гітлер діяти так сміливо, якби демократії ізолювали Сталіна, а не прийняли його? Чи був би шлях до Другої світової іншим, якби Захід ще у 1933 році провів межу й заявив, що режими, які свідомо морять голодом мільйони, повинні вважатися вигнанцями, а не партнерами?
Чи вигнала б Ліга Націй, коли вона була вже майже при смерті як інституція, СРСР за вторгнення до Фінляндії?
Дональд Трамп пропонує у 2025 році зробити те саме, що Рузвельт у 1933-му: надати легітимність злочинам російського диктатора проти України під приводом прагматичної співпраці.
Чи опинилися б Рузвельт і Черчилль зрештою в Ялті, дозволивши Сталіну домінувати над половиною Європи, якби їхній «неблагословенний союз» не переміг Гітлера — колишнього союзника Сталіна, а потім його ворога?
Ми цього не знаємо. Але знаємо інше: політика умиротворення почалася не зі слабкості перед Гітлером, а зі співучасті щодо Сталіна.
І нині, майже за століття, ми знову стоїмо на тій самій розвилці.
Дональд Трамп пропонує у 2025 році зробити те саме, що Рузвельт зробив у 1933-му: надати легітимність злочинам російського диктатора проти України під приводом прагматичної співпраці. Так само, як західні демократії тиснули руку Сталіну, поки українські діти помирали від голоду, Трамп хоче потиснути руку Путіну, в той час як українські міста палають, а викрадені українські діти утримуються в Росії.
Деталі різняться, але моральний розрахунок той самий. Пожертвувати Україною. Винагородити агресора. Назвати це миром. Оголосити перемогу. Рухатися далі.
Хіба ми нічого не зрозуміли? Хіба історія нас нічого не вчить? Невже ми приречені повторювати ті самі моральні провали, покоління за поколінням — щоразу обираючи комфорт замість мужності, щоразу ставлячи власний комфорт вище чужого виживання?
Коли ми ставимо короткострокову стабільність вище довгострокових принципів, надаємо легітимність злу заради зручності або ігноруємо злочини, бо їхнє визнання створює дипломатичний дискомфорт, — ми повторюємо помилки 1933 року. Ми даємо диктаторам зрозуміти, що міжнародний порядок — це фікція, права людини — лише красиві слова, а демократії не мають сміливості діяти відповідно до власних переконань.
І цим ми прокладаємо шлях до нової катастрофи.
Голодомор був не лише українською трагедією; це був тест для західної цивілізації — тест, який вона провалила. Парасолька Чемберлена стала символом марності умиротворення. Але варто пам’ятати й інший образ: порожні зерносховища України 1933 року, оточені голодними дітьми, тоді як західні дипломати, журналісти та впливові інтелектуали тиснули руку їхньому катові в Москві.
Саме там і почалося справжнє умиротворення. І якщо Трамп та його прихильники досягнуть свого, саме таку зраду ми можемо повторити знову.
Вартість нашої поразки у 1930-х роках вимірювалася десятками мільйонів життів і світовою війною. Якою буде ціна нашої поразки сьогодні?
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.