Коли нація, саме існування якої під загрозою, вирішує змінити дату святкування Різдва, це рішення розкриває щось фундаментальне про те, як у сучасних конфліктах формується — і використовується як зброя — ідентичність. Третій рік поспіль Україна святкує Різдво 25 грудня, а не 7 січня, і це є чимось більшим, ніж релігійна реформа.
Це свідомий акт цивілізаційної переорієнтації, публічне відкидання російського культурного домінування і доказ того, що ця війна ведеться не тільки за територію, а й за питання приналежності та самовизначення.
Значення цього символічного зрушення стає очевидним в українських домівках у Святвечір, коли родини збираються за столом, на якому стоїть традиційна кутя, а окрема порція стоїть у покуті під іконами й сімейними фотографіями.
Але поряд із підношеннями для давно померлих предків, у багатьох українських домівках тепер відкладають порції для тих, хто загинув, захищаючи свою країну. Ця ритуальна адаптація невелика, але показова: Україна втілює травму війни у своїх найсвятіших традиціях, і жертви цього покоління стануть частиною національної історії.
Президент Володимир Зеленський офіційно затвердив зміну календаря у 2023 році, але до цього рішення Україна йшла з 2014 року, коли анексія Криму Росією прискорила поворот України до Європи і відрив від орбіти Москви.
Генеральна директорка Національного музею народної архітектури та побуту України Оксана Повякель пояснила: «Ми відокремлюємося від сусіда, який зараз намагається знищити нашу державу, вбиває наших людей, руйнує наші домівки і спалює нашу землю».
Так, мова різка, бо йдеться про існування нації. Мета вторгнення Росії полягає не лише в захопленні української землі, а й у знищенні передумови української самобутності, щоб довести те, що неодноразово наголошував Владімір Путін – що Україна не є справжньою нацією, а лише неслухняною провінцією «русского мира».
Таким чином, різдвяний календар стає полем битви у великій війні за історичну правду і культурну легітимність. Приєднавшись до західного християнського свята 25 грудня, Україна дала зрозуміти, що її майбутнє пов’язане з Європою, а не з російською сферою впливу. Рішення Вселенського Патріарха Константинополя 2019 року про надання автокефалії – повної автономії – Православній Церкві України було церковним попередником цієї зміни.
Москва не пробачила цього «втручання Заходу» в те, що вона вважає своєю канонічною територією. Той факт, що патріарх Варфоломій зустрівся з папою Левом XIV у Туреччині наприкінці листопада, щоб підписати Спільну декларацію про християнську єдність, лише підсилює геополітичні виміри релігійної влади в цьому конфлікті.
Однак утвердження незалежності України через реформу календаря відбувається на тлі безжального насильства, яке робить такі символічні жести водночас зухвалими й крихкими.
Навіть напередодні Різдва російські війська систематично атакують цивільну інфраструктуру по всій Україні. Похмура різдвяна картина підкреслює стратегію Росії, спрямовану на те, щоб зробити українські міста непридатними для проживання. Для агресора немає свят, і його послання чітке: Росія має намір зробити ціну незалежності України нестерпною.
Насильство триває навіть попри дипломатичні зусилля. Посланці адміністрації Трампа курсують між Москвою, Києвом, Маямі та Вашингтоном у пошуках невловимої мирної угоди, але Путін не відступає від своїх максималістських вимог.
Він вимагає всі окуповані території України – майже одну-п’яту її частину – і погрожує «відрізати Україну від моря», захопивши Одесу та Миколаїв. Тим часом російські війська продовжують свій жорсткий наступ на сході, відчайдушно намагаючись захопити стратегічне місто Покровськ після місяців облоги.
Але попри запеклі бої, «Щедрик» композитора Миколи Леонтивича, чиє рідне місто окупували російські війська, звучить по всій Україні й не тільки. Ця незабутня мелодія з наполегливим ритмом, що навіює як терміновість, так і надію, стала гімном української стійкості.
Україна знайшла несподівану підтримку за межами поля бою. Папа Лео XIV, який на початку цього року змінив Франциска, назвав Україну «мученицею» під час своєї інавгураційної меси в травні, коли він зустрівся з Зеленським.
9 грудня Зеленський знову зустрівся з Папою Левом у Кастель Гандольфо, де понтифік наполіг на поверненні депортованих до Росії тисяч українських дітей. Моральне свідчення, хоч і тихе, все ще має значення в цій війні, особливо коли воно походить від таких постатей, як Папа і Вселенський Патріарх, чия влада виходить за межі національних кордонів.
Четверте Різдво України в умовах війни показує, що ця нація розуміє: вона бореться не лише за виживання, а й за право на самовизначення. Рішення святкувати Різдво 25 грудня є не лише символічним — воно є визначальним, публічною декларацією того, що Україна сама визначатиме свою культурну орієнтацію і не зважає на заперечення Москви.
Як сказав один український військовослужбовець, коли було оголошено про зміну календаря: «Ми повинні рухатися вперед не тільки разом зі світом, але й разом із традиціями нашої країни і подолати імперські залишки, які у нас були».
Цей процес формування ідентичності під вогнем обходиться дуже дорогро: раніше цього року президент Зеленський визнав, що загинуло 43 000 українських солдатів, хоча незалежні оцінки вказують на набагато більші втрати. Щоденно зростає кількість жертв серед цивільного населення. На кладовищах по всій Україні побільшало рядів свіжих могил із синьо-жовтими прапорами.
Порожні стільці за святковим столом, діти, які ніколи більше не відкриють подарунків, майбутнє, знищене російською агресією, – ось яку ціну платить Україна за своє прагнення до самовизначення.
І все ж українці продовжують святкувати. Вони співають колядки на станціях метро, прикрашають ялинки на зруйнованих бомбами площах і залишаються вірними своїм традиціям.
Ця віра – вперта, непохитна, не ослаблена майже чотирма роками війни – показує, що в кінцевому рахунку стоїть на кону в цьому конфлікті. Вторгнення Росії ґрунтується на переконанні, що українська ідентичність є штучною і що її можна знищити, застосувавши достатню силу. Відповідь України, втілена в усьому – від зміни календаря до продовження святкування Різдва під обстрілами – є категоричним запереченням цієї передумови.
У цій війні все вирішиться на полі бою, але її суть для народу визначають такі моменти, як ці: святкування Різдва 25 грудня, кутя для полеглих, дзвіночки колядки Леонтовича, які звучать попри все.
Сам Леонтович був убитий більшовицьким агентом в окупованій Росією Україні в 1921 році, але його колядка, що втілює дух України, стала відомою в усьому світі.
Різдво в Україні — це не про дату в календарі та навіть не про традиції, яких дотримуються. Це про людей, які, стикаючись з екзистенційною загрозою, вирішують святкувати життя, вшановувати своїх померлих і вірити, що мир настане.
Більше того, це про націю, яка розуміє, що війна проти неї не лише територіальна, а й цивілізаційна, і що опір вимагає не лише військової оборони, а й активного утвердження національної ідентичності.
Це, мабуть, найглибший урок четвертого воєнного Різдва України: у конфліктах, де на кону стоїть саме існування народу, кожний культурний вибір стає актом спротиву, а саме виживання – формою перемоги.