Концепцію «Коаліції охочих» уже певний час обговорюють у контексті післявоєнних гарантій безпеки для України. Водночас вона має й іншу мету — посилити переговорні позиції Києва та продемонструвати Сполученим Штатам суб’єктність і автономність Європи. На цьому етапі ідея розміщення сил залишається суто політичною декларацією — без чітко визначеного формату й без упевненості, що вона взагалі буде реалізована. А якщо й буде, то в якій формі: у вигляді повноцінного військового контингенту чи лише символічної присутності інструкторів.
Для тих, хто уважно стежить за українською та союзницькою політикою, очевидно одне: головним гарантом безпеки України й надалі залишатимуться її власна армія та суспільство. Будь-яка західна присутність матиме передусім символічне значення — як сигнал подальшої інтеграції з Заходом, рішучості Європи протистояти Росії та як чітке політичне послання.
Перший висновок із заяв про готовність розмістити сили є очевидним: це спроба посилити позиції України на переговорах і надати їй додаткову перевагу. Втім, у цій ініціативі прихована й пастка. Її можуть використати для тиску на Україну з вимогою відмовитися від претензій на частину територій, на які зазіхає агресор, але які нині не перебувають під окупацією. Якби Київ пішов на такий крок, багато світових лідерів, зокрема й союзників, могли б оголосити це успіхом — але не обов’язково для самої України.
Попри ці ризики, такий підхід залишається виправданим і демонструє більш активну позицію Європи, хоча вона прийшла до нього із запізненням.
Росія скаже «нєт»
Передусім Росія добровільно не погодиться на розміщення будь-яких західних сил в Україні. Путін радше хотів би, щоб вони відійшли на захід від Одера — лінії, що відділяє Польщу від Німеччини. Ще в Мюнхені у 2007 році та в Бухаресті у 2008-му він чітко дав зрозуміти, що його метою є відновлення радянської сфери впливу.
Кремль напевно намагатиметься маневрувати у відносинах із Заходом і втягувати переговори зі США в обговорення інших питань — від нещодавніх подій у Венесуелі до затримання танкерів так званого тіньового флоту, а також будь-яких інших тем, що можуть виникнути під час перемовин. Питання в тому, чи піддасться Дональд Трамп на таку тактику. Його політика часто залишається неоднозначною, як і позиції різних представників його адміністрації, однак дедалі очевидніше, що терпіння щодо Росії поступово вичерпується. Розмови про подальші санкції США — як прямі обмеження проти Росії, так і вторинні санкції щодо країн, які торгують російськими енергоносіями, — звучать дедалі частіше.
Ба більше, категоричне російське «ні» щодо «Коаліції охочих» — це не більше ніж слова. З Росією зазвичай говорять лише з позиції сили; іншої логіки вона не визнає. У таких ситуаціях іноді простіше не пояснювати, а ставити Кремль перед фактом — так само, як це робить сама Росія.
Україна вже не раз це доводила: вторгненням у Курську область, масштабною операцією «Павутина», унаслідок якої було знищено частину російської стратегічної авіації, а також ударами по російських нафтопереробних заводах. Так звані «червоні лінії», про які Москва постійно попереджала, так і не набули реального змісту. Реакція Росії на паризькі обговорення «Коаліції охочих» була цілком передбачуваною: МЗС обмежилося стандартною заявою речниці Марії Захарової про те, що цей крок нібито означає ескалацію.
«Коаліція охочих» є передусім політичною концепцією, і все вказує на те, що будь-які домовленості про припинення вогню зрештою визначатимуться перебігом подій на землі. Найсильнішою гарантією — принаймні в короткостроковій перспективі — й надалі залишатиметься українська армія. Водночас можливе розміщення військ в Україні стало б сигналом суб’єктності Заходу, зміцнило б союз із Києвом і поглибило інтеграцію України в структури вільного світу.
Відкритим залишається питання, чи знайдуть європейські лідери достатню рішучість і політичну волю — і якщо так, то які саме сили вони були б готові розмістити.
Утім, одне є очевидним: на російське «ні» не варто зважати. Це ще один приклад порожньої риторики, покликаної лише залякати й послабити рішучість Заходу. У будь-якому разі згода Росії тут не є необхідною.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.