Я прямую до Вашингтона, де зустрінуся з головним рабином України, щоб допомогти організувати термінові зустрічі з держсекретарем Марко Рубіо та будь-яким іншим урядовцем, готовим вислухати нас. Час мовчання минув. Настав час діяти.
У неділю ввечері за київським часом Владімір Путін розпочав найбільшу за час війни атаку дронами. Понад 250 іранських дронів-камікадзе полетіли на українські міста і вбили десятки людей. Менш ніж за 12 годин, о 10 ранку за східним часом у понеділок, він провів двогодинну розмову з президентом Трампом. Під час цієї розмови Росія запустила ще одну хвилю – ще більше дронів, ще більше КАБів, ще більше загиблих цивільних.
Після розмови президент Трамп заявив, що довіряє Путіну.
Я не знаю, що сказав Путін, щоб заслужити цю довіру. Але я знаю, що він робив, поки вони розмовляли. Він вбивав. Так само, як він робить це щодня вже понад 1180 днів. І це має глибоко вразити кожного з нас.
Поки Путін закидає Україну дронами, вбиваючи цивільних, що мирно сплять, так звані лідери вільного світу попивають каву, закликають до стриманості і розмірковують, чи можна ще вести переговори з людиною, яка бомбить пологові будинки. Послання з Москви не може бути чіткішим – вони не ведуть переговори. Вони вбивають.
І все ж Захід продовжує вдавати, що це політика.
Будьмо відвертими: світ схиляється перед воєнним злочинцем, який вчиняє геноцид. І це не просто умиротворення. Це самогубство.
Режим Путіна не веде переговорів. Він вторгся. Він ґвалтує. Він катує. Він страчує. Він депортує дітей і хвалиться цим. Уся наша дипломатична обережність робить його лише сміливішим. Бо боягузтво годує монстрів.
Але насправді нас має лякати не те, що відбувається зараз, а те, що буде далі.
Росія, Іран, Китай, а тепер і Північна Корея не тільки будують найбільші на планеті арсенали дронів і ракет. Вони збирають дані, вдосконалюють штучний інтелект і проводять масштабні бойові випробування в Україні. Кожен удар дрона реєструється. Кожен перехоплений дрон аналізується. Кожна реакція України вивчається в режимі реального часу і вводиться в системи машинного навчання, призначені для оптимізації знищення цілей.
Україна — це світовий полігон для випробування війни з використанням штучного інтелекту.
Росія — це «Лос-Анджелес Доджерс» безпілотних боїв. Неухильна. Систематична. Смертоносна. Україна — це «Нью-Йорк Янкіз». Загартована в боях. Досвідчена. Встановлює рекорди в режимі реального часу. А Захід?
Ми — команди з ті-болу. Безглузді. Наївні. Рукавички не на тих руках. Біжимо по базах задом наперед. У нас немає реальної доктрини ведення дронової війни. Немає інфраструктури для роїв. Немає надійної оборони від атак, керованих штучним інтелектом. І немає волі протистояти тому, що зараз швидко переростає в найбільшу від початку ядерної ери загрозу для життя людини.
Коли ви чуєте термін «рій дронів», не уявляйте собі феєрверки чи демонстрацію технологій.
Уявіть 100 000 автономних літаючих боєзарядів, що рухаються в синхронізованій формації, затьмарюючи небо над Європою.
Рішуче озброюйте Україну. Співпрацюйте в галузі безпілотної війни та захисту від штучного інтелекту. Зруйнуйте доходи Росії від нафти завдяки енергетичній перевазі США.
І ось найцікавіше. Китай це вже випробував. Яскраві світлові шоу дронів над Пекіном і Шанхаєм були не просто святковими заходами. Це були стратегічні випробування, демонстрація координації на рівні поля бою, управління формаціями та управління штучним інтелектом у реальному часі. Це не було розвагою. Це було попередженням.
Наступний рій не буде світловим шоу. Це буде війна.
І рої полетять не лише на Київ. Вони полетять через Росію, Арктику і Гренландію і попрямують до Бостона та Нью-Йорка. Про це попереджав Джей Ді Венс. На майбутньому полі бою не буде лінії фронту. Будуть рої.
І не забувайте про Північну Корею. Поки Захід спить, Пхеньян постачає боєприпаси Росії, випробовує міжконтинентальні балістичні ракети над Японією і готує власні безпілотні літаки та кіберзброю. Ось так формується вісь, і це не теорія. Це реальність.
Роєм не керуватимуть оператори. Ним керуватиме штучний інтелект. Він не зупиниться. Він не буде вести переговори. Він буде визначати цілі. Людей. І вбиватиме.
Це не наукова фантастика. Це логічна еволюція війни, коли демократії сплять, а авторитарні режими інвестують у масштаби.
І де ж лідерство?
Де Фрідріх Мерц? Німеччина досі відмовляється надати Україні ракети Taurus, які могли би перерізати лінії постачання Росії та паралізувати її окупаційні сили в Криму. Перестаньте виправдовуватися. Дайте їх.
Де Александер Де Кроо? Бельгія, як собака на сіні, сидить на 250 мільярдах доларів заморожених російських активів. Це гроші України. Використайте їх для порятунку життів і визволення території.
Де Емманюель Макрон? Франція розказує про стратегічну автономію, при цьому утримуючи зброю, яка могла би допомогти закінчити цю війну. Перестаньте говорити. Почніть діяти.
Де Дональд Туск? Польща розуміє загрозу краще за будь-кого, але все ще чекає, що інші візьмуть на себе лідерство. Візьміть його на себе.
А де Кір Стармер? Велика Британія була і є надійним союзником, але лідерство означає ескалацію в захисті свободи, а не обережність через страх перед пресою.
А в Сполучених Штатах? Наш власний Конгрес продовжує бути м’яким і мовчазним. Вони ховаються за Білим домом і вдають, що це не їхня відповідальність. Але ми – не диктатура. Ми – республіка. Поводьтеся відповідно.
Зупинити Путіна — це не завдання одного чоловіка в Овальному кабінеті. Це обов’язок кожного обраного конгресмена в Палаті представників і Сенаті, який заявляє, що відстоює свободу. Настав час довести, що присяга ще щось означає.
План «Мир через силу» дає відповідь: рішуче озброювати Україну, співпрацювати в галузі безпілотної війни та захисту штучного інтелекту, зруйнувати доходи Росії від нафти за допомогою енергетичного домінування США.
Це не складно. Потрібна лише сміливість.
Але якщо ми зараз зазнаємо поразки, якщо ми будемо спати, будемо м’якими, будемо боятися, на нас налетить рій. Він не зупиниться на Україні.
Наступна війна не буде окопною. Вона вдарить з неба.
І машинам буде байдуже, хто там вагався.
Погляди, висловлені в цій статті, є поглядами автора і не обов’язково відображають позицію редакції Kyiv Post.