Коли я відвідав Україну у вересні, високопосадовці відверто сказали мені, що Київ сподівається досягти мирної угоди до кінця цього року — у їхніх прогнозах йшлося про листопад. Хоч Україна й рідше з’являлася у світових новинах, за лаштунками тривали активні дипломатичні зусилля.
Ця робота зрештою вилилася у суперечливий мирний план із 28 пунктів, представлений Сполученими Штатами — документ, який нагадував не стільки американську пропозицію, скільки перелік російських вимог, незграбно перекладений англійською.
У Києві та європейських столицях активно обговорювали обмежений дипломатичний досвід спеціального посланника президента Трампа Стівена Віткоффа. Сумніви лише посилилися після відставки авторитетного спецпредставника з питань України генерала Кіта Келлоґґа, з яким я спілкувався у вересні. Можливо, саме це пояснює, чому президент Трамп направив на екстрену зустріч європейських лідерів у Женеві свого держсекретаря — значно досвідченішого переговірника.
Марко Рубіо після зустрічі з українськими представниками заявив, що переговори в Женеві щодо мирного плану стали «найрезультативнішими» за весь останні дев’ять місяців. Він повторив те, на чому Європа наполягає від моменту приходу Трампа до Овального кабінету: «Усі розуміють, що для завершення війни Україна має почуватися в безпеці».
У той самий день європейські лідери представили власний мирний план — документ із 24 пунктів, який усе ж передбачає суттєві поступки для Москви. У документі передбачено, що Україна має зобов’язатися не звільняти окуповані території силою та обмежити чисельність своїх Збройних сил 800 тисячами військових — це більше, ніж 500 тисяч, запропоновані в американському варіанті.
Україна отримала б гарантії безпеки, подібні до п’ятої статті НАТО, а відновлення країни фінансували б за рахунок заморожених російських активів у Європі. Для європейських союзників ключовим є те, що Росія не матиме жодного впливу на майбутнє розширення НАТО.
Втім, план все одно передбачає для Москви значні вигоди: Росія зберігає всі нині окуповані українські території й фактично повертається до світової економічної системи. Повернення Росії до G8 — клубу провідних економік, з якого її виключили після вторгнення в Україну у 2014 році, — знову опинилося на порядку денному.
Чи отримає цей європейський план імпульс і підтримку Білого дому, стане зрозуміло в найближчі дні, коли до Вашингтона прибудуть двоє європейських лідерів, які мають реальний вплив на Трампа, — Олександр Стубб із Фінляндії та Джорджа Мелоні з Італії.
Певний результат уже є: Європа змогла відтермінувати загрозливий дедлайн, який раніше припадав на День подяки, і почала перетворювати документ, що виглядав як фактична капітуляція, на основу для реальних переговорів.
Ця війна може завершитися лише якщо, встановлений мир буде стійким.
Ніхто не прагне миру більше, ніж Україна. Українці виснажені, їхня енергетична інфраструктура серйозно пошкоджена, армія воює на межі можливостей. Але виснаження не означає капітуляцію. Києву потрібна впевненість, що якщо він погодиться заморозити лінію фронту й укласти перемир’я, Росія не використає паузу, щоб перегрупуватися й завдати нового удару — принаймні не до зміни влади в Кремлі або до краху російської держави, що в нинішньому нестабільному світі є цілком можливими сценаріями.
Потрібно окремо зупинитися на ще одному моменті. Президент Трамп звинуватив Україну в невдячності за його зусилля, спрямовані на завершення війни. Але факти свідчать про інше. Після першої зустрічі з ним Україна погодилася на безумовне припинення вогню. На його вимогу Київ підписав угоду щодо критично важливих мінералів. Європа взяла на себе основну частину військової, гуманітарної та фінансової підтримки. Тим часом Росія продовжує водити адміністрацію Трампа по колу.
Вашингтон наполягає, що ця війна є відповідальністю Європи — і в багатьох аспектах це справді так. ЄС заслуговує на критику за те, що заплющив очі на анексію Криму у 2014 році й продовжував вести справи з Росією, навіть коли у 2015-му вона просувалася на Донбасі. Але відповідальності частково лежить і на Сполучених Штатах та Великій Британії. Саме Вашингтон і Лондон у 1994 році гарантували Україні безпеку та суверенітет в обмін на третій за величиною ядерний арсенал у світі. Якби Україна зберегла ядерну зброю, її оборонні можливості сьогодні виглядали б зовсім інакше — і, як часто каже президент Трамп, цієї війни, найімовірніше, взагалі б не було.
Ця війна стала його війною — подобається йому це чи ні. Він її не починав, але завершити має саме він. А завершення можливе лише тоді, коли встановлений мир буде стійким. Йдеться не лише про справедливі умови для України і не лише про сотні тисяч українців, яких можуть фактично покинути на окупованих територіях, де вони залишаться під загрозою системних російських воєнних злочинів. Йдеться про те, що противники Америки уважно стежать, аби зрозуміти, скільки Сполучені Штати готові терпіти — і на які поступки вони підуть перед ядерними диктаторами, які розраховують на нерішучість Заходу.
Президент Трамп застерігає, що президент Зеленський ризикує розв’язати Третю світову війну. Але, як колись сказав Вінстон Черчилль: «У вас був вибір між війною і безчестям. Ви обрали безчестя — і отримаєте війну».
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.