У неділю в гольф-клубі на півдні Флориди розгорнувся новий дипломатичний вир подій. Державний секретар США Марко Рубіо, спецпосланець Стів Віткофф і Джаред Кушнер зустрілися з керівником РНБО України Рустемом Умєровим на переговорах, які обидві сторони назвали «продуктивними». Утім, за чотири години прориву так і не сталося — лише загальні заяви та обіцянки продовжити переговори.
Уже в понеділок увага перемістилася до Парижа. Президент Володимир Зеленський провів зустріч із президентом Франції Емманюелем Макроном, а також із представниками ЄС і генеральним секретарем НАТО. Послання Європи було прямолінійним: будь-яка мирна угода потребує реальних гарантій безпеки, а не сумнівних — і фактично недосяжних — американських обіцянок. Макрон заявив, що «Коаліція охочих» завершила підготовку власної рамкової моделі післявоєнної безпеки.
У вівторок Віткофф вирушає до Москви з оновленими пропозиціями США, які має представити російському президенту Владіміру Путіну. Глава зовнішньополітичного відомства ЄС Кая Каллас назвала цей тиждень «переломним для дипломатії», але одразу застерегла: «Очевидно, що Росія не хоче миру».
Вона має рацію.
Підхід Вашингтона зі старту натикається на проблему, яку там відмовляються визнавати: Путін не зацікавлений у справжній мирній угоді. Він прагне капітуляції України, та маскує це дипломатичною риторикою.
Віткофф курсує між столицями з пропозиціями, які по суті — свідомо чи ні — хибно тлумачать реальність того, що відбувається. Вашингтон зосереджений на «заморожуванні» конфлікту по нинішній лінії фронту — що фактично винагороджує російське вторгнення територіальними здобутками — а Києву пропонує ілюзорні обіцянки майбутньої безпеки.
Різниця між тим, що пропонують США, і тим, чого домагаються Європа та Україна, колосальна. Європейські лідери сформували пропозиції, які справді відповідають на ключові безпекові питання: конкретні шляхи до членства в НАТО, потужні гарантії, підкріплені договірними зобов’язаннями, а також механізми відновлення України.
Це не фантазії — вони ґрунтуються на реальності, в якій Києву потрібні залізобетонні гарантії, перш ніж погоджуватися на будь-які територіальні поступки.
Що ж пропонують США? У кращому разі — демілітаризовану зону під патрулюванням європейських військ, 20-річне «заморожування» членства в НАТО і, по суті, джентльменську угоду про те, що Росія більше не нападатиме.
Путін, напевно, тішиться. Він порушив Будапештський меморандум, проігнорував Мінські домовленості й уже три роки систематично знищує українські міста. То чому хтось має вірити, що він дотримуватиметься угоди, яка залишає Україну вразливою?
Позиція Вашингтона ґрунтується на трьох хибних припущеннях.
Перше — що Путін є раціональним гравцем, якого можна задовольнити частковими здобутками. Це неправда. Щоразу, коли Захід ішов назустріч Росії, Путін користувався поступками й одразу йшов на нову ескалацію: Грузія, Крим, повномасштабне вторгнення. Закономірність тут більш ніж очевидна.
Друге припущення — що Європа підтримає будь-яке рішення, яке ухвалить Вашингтон. Це вже давно не так. Європейські лідери стали свідками хаосу навколо НАТО під час першого президентського терміну Трампа і відтоді роками вибудовують власні спроможності. Франція, Німеччина, Польща, Швеція, Фінляндія, Італія, Іспанія, країни Балтії та інші не збираються залишати Україну напризволяще заради бажання Трампа здобути швидку перемогу.
Третє — і найнебезпечніше — припущення полягає в тому, що на Київ можна тиснути, змушуючи його погодитися на погану угоду погрозами припинити військову допомогу. Це принципово хибне прочитання української політики. Після трьох років жорстокої війни й десятків тисяч загиблих українці не приймуть врегулювання, яке залишає їх беззахисними. Володимир Зеленський не зміг би «продати» таку угоду навіть за власного бажання. Занадто багато людей загинуло, щоб погоджуватися на паузу, яка дозволить Росії переозброїтися й знову напасти.
Натомість європейські пропозиції враховують ці реалії. Вони ґрунтуються на справжніх безпекових гарантіях — не пустих обіцянках, а конкретних зобов’язаннях, підкріплених військовою силою та економічною інтеграцією: негайних кроках до членства в ЄС і гарантіях безпеки з боку кількох європейських держав із чіткими зобов’язаннями втрутитися в разі нового нападу Росії.
Найголовніше — Європа не знімає з порядку денного питання членства України в НАТО. Вона визнає, що довгострокова безпека України потребує інтеграції в західну систему безпеки. Це сигнал Москві, що її право вето на зовнішню політику України завершилося.
Реакція Путіна? Цілком передбачувана. Він хоче роззброєнну і нейтральну Україну, яка назавжди залишиться поза західними інституціями; щоб територіальні здобутки агресора визнали «законними»; щоб санкції зняли, а Росію знову прийняли у світову спільноту, ніби нічого не сталося. Перемога за столом переговорів після поразки на полі бою.
Позиція Кремля не змінилася, попри зростання втрат і економічний тиск. За деякими оцінками, російські війська зазнали приголомшливих втрат — понад 700 тисяч убитих і поранених. Водночас Путін не подає жодних ознак готовності пом’якшувати свої вимоги.
Чому? Він робить ставку на те, що Захід зламається першим: на втому від війни в Європі, політичні розколи у США, готовність Трампа погодитися майже на будь-яку угоду, яку можна буде подати як завершення війни. Він розраховує на все це.
Вашингтон, схоже, сповнений рішучості виправдовувати його ставку. Замість того щоб координувати дії з європейськими союзниками й Україною задля спільної позиції, американські переговорники діють самостійно, просуваючи пропозиції, які підривають інтереси саме тих країн, яким доведеться жити з їхніми наслідками. Замість того щоб використовувати американські важелі для тиску на Росію, вони тиснуть на Україну.
Це не просто погана стратегія — це моральне банкрутство. Україна не починала цю війну. Вона є жертвою відвертої агресії й із винятковою мужністю бореться за захист свого суверенітету. Тиснути на Київ, змушуючи його до врегулювання, яке винагороджує російську агресію, — неприпустимо.
Є ще міжнародне право та заснований на правилах світовий порядок, які американські президенти традиційно проголошують фундаментом своєї політики. Своїм вторгненням в Україну Росія порушила Статут ООН, Гельсінський заключний акт і низку міжнародних угод. Якщо Вашингтон стане посередником угоди, яка узаконює територіальні загарбання, який сигнал це подасть? Китай уважно спостерігає, чи готовий Захід захищати принцип, за яким кордони не можуть змінюватися силою.
Так, Європі потрібно робити більше. Але відвернутись зараз — після трьох років підтримки, після того як Україна довела свою здатність ефективно воювати, — було б катастрофою.
На кону стоїть надто багато.
Якщо Росія переможе — або нав’яже врегулювання, яке залишить Україну вразливою, — довіра до НАТО буде підірвана. Кожна держава на периферії Росії зробить висновок, що західні гарантії безпеки нічого не варті. Китай отримає додаткову впевненість щодо Тайваню. Іран і Північна Корея засвоять урок: агресія окупається, якщо просто дочекатися, поки Захід втомиться.
Альтернатива очевидна: Україна виходить із війни зі збереженим суверенітетом і реальними гарантіями безпеки. Захоплення територій не дає дивідендів. Заснований на правилах порядок зміцнюється. А США здобувають стратегічну перемогу — послаблюють військову потугу Росії — без прямої участі у війні.
Подальший шлях не є складним. Вашингтону потрібно узгодити свої дії з європейськими союзниками та Україною. Це означає підтримку пропозицій із реальними безпековими гарантіями, конкретними кроками до членства в НАТО й ЄС та механізмами відбудови. Це також означає збереження тиску на Москву доти, доки Путін не усвідомить, що перемогти він не зможе.
Можливий простір для компромісів є — щодо окремих територіальних питань, строків вступу до НАТО та деталей безпекових домовленостей. Але один принцип не може бути предметом торгу: Україна має виглядати здатною захищати себе і бути впевненою, що не залишиться наодинці перед російською агресією.
Поточний підхід Трампа не витримує цього випробування. Швидкість замість змісту. Видимість замість реальності. До України ставляться як до питання, яке треба «вирішити», а не як до партнера, якого слід підтримувати. І водночас — фундаментальне нерозуміння Путіна, який неодноразово доводив, що поважає лише силу й використовує будь-яку слабкість.
Чи зрозуміє це Вашингтон — точніше, адміністрація Трампа — до того, як стане запізно? Перші сигнали не обнадіюють. «Човникова дипломатія» Віткоффа радше створює ілюзію прогресу, ніж приносить реальні результати.
Час змінити курс ще є. Вашингтон міг би використати свій вплив, щоб підтримати європейсько-українську модель, а не підривати її. Він міг би визнати, що стійкий мир потребує задоволення законних безпекових потреб України, а не лише територіальних амбіцій Путіна.
Але для цього потрібно відмовитися від ілюзії швидкої угоди. Завершення цієї війни так, щоб це відповідало інтересам США, потребує часу, ресурсів і дипломатичної майстерності — співпраці з союзниками, а не дій за їхніми спинами, жорсткої позиції щодо російського небажання йти на поступки, а не потурання йому.
Поспішне врегулювання, яке залишить Україну вразливою, може забезпечити короткостроковий піар-ефект. Але стратегічно це стало б катастрофою, тінь якої переслідуватиме зовнішню політику США десятиліттями. Путін розраховує, що Трамп обере легкий шлях. Європа й Україна сподіваються, що він обере правильний.
Яку спадщину Трамп хоче залишити в Україні? Адміністрацію, що завершила війну через стійкий мир? Чи ту, що зрадила союзника, винагородила агресію й заклала підґрунтя для майбутніх конфліктів?
Вибір мав би бути очевидним. Але чи справді це турбує Трампа та його прибічників? Хочеться вірити, що більшість американського суспільства — так.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.