3 січня 2026 року американські військові завдали удару по Венесуелі, захопили президента Ніколаса Мадуро і доставили його до Нью-Йорка, де йому висунули звинувачення в наркотероризмі та інших злочинах. Президент Дональд Трамп оголосив, що США будуть «управляти» Венесуелою доти, доки не буде організовано «належний перехід».
Міністерство закордонних справ Росії одразу засудило цей «акт збройної агресії» і «неприпустиме посягання» на суверенітет Венесуели, закликавши до діалогу і поваги до територіальної цілісності.
Росія, яка вже майже чотири роки веде повномасштабну війну проти України, повчає світ, як треба поважати кордони і вирішувати суперечки шляхом діалогу. У заяві Москви наголошується, що «ідеологічна ворожнеча взяла гору над діловим прагматизмом і готовністю будувати відносини на основі довіри та передбачуваності».
Цей юридичний аргумент, яким би цинічним він не був за своїм походженням, створює для України справжню проблему.
Реакція України на удар по Венесуелі була помітно виваженою. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга засудив порушення прав людини та авторитаризм режиму Мадуро, водночас наголосивши, що «подальший розвиток подій» повинен відбуватися «відповідно до принципів міжнародного права».
Це обережне позиціонування. Україна не підтримає Мадуро – диктатора, який підтримував військові дії Росії. Але вона й не хоче схвалювати односторонні військові дії проти суверенних держав, адже саме проти такого прецеденту Україна й бореться.
Час для цього не міг бути гіршим. За кілька днів до операції у Венесуелі Трамп зустрівся з президентом Зеленським у Мар-а-Лаго, щоб обговорити мирний план, і розмовляв з Путіним про закінчення війни. Тепер ці переговори мають відбуватися в тіні військових дій США, які фундаментально підривають правові аргументи, на які спирається Україна.
Аргументи України проти Росії ґрунтуються на основних положеннях: кордони мають значення, суперечки вирішуються мирним шляхом, а військова сила не дає права перекроювати карти. Статут ООН забороняє те, що зробила Росія.
Якщо США можуть завдати ударів по іншій країні, захопити її президента і оголосити про плани «керувати» цією країною необмежений час, що тоді станеться з цими положеннями? Україна наполягає на тому, що правила мають значення. Адміністрація Трампа показала, що ні.
Певно, що Росія скористається цією суперечністю. Пропагандистська машина Москви вже працює в посиленому режимі, проводячи явні паралелі та звинувачуючи Захід у вибірковому застосуванні правил. Російське «подивіться на себе» зазвичай є цинічним відволіканням уваги, але цього разу вони мають аргументи.
Небезпека виходить за межі риторики. Менші країни, такі як Україна, існують завдяки міжнародному праву. Коли великі держави – чи то Росія, чи США – ставляться до суверенітету як до чогось умовного, ціну за це платять такі країни, як Україна. Порядок, заснований на правилах, попри всі його недоліки та невідповідності, був єдиним реальним захистом для країн, які не мають військової могутності своїх більших сусідів.
Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш назвав операцію у Венесуелі «небезпечним прецедентом», і він має рацію. Цей прецедент небезпечний не тільки для Венесуели. Він загрожує кожній країні, яка покладається на право, а не на силові засоби для забезпечення своєї безпеки.
Україна стоїть перед неможливим вибором. Беззастережна підтримка дій США прямо суперечитиме всьому, що вона стверджувала останні чотири роки. Росія використає підтримку України як доказ західного лицемірства, стверджуючи, що Київ дбає про кордони лише тоді, коли вони є його власними. Моральний авторитет України – один з найцінніших активів для міжнародної підтримки – буде серйозно підірваний.
Протидіяти чи навіть м’яко критикувати дії США – не менш нерозумно. Україна залежить від американської військової та фінансової допомоги.
Будь-що сказане чи зроблене проти Трампа з приводу Венесуели може мати серйозні наслідки.
Тому Україна зайняла єдину реалістичну позицію: у ретельно сформульованій заяві засудила режим Мадуро і закликала поважати інтереси народу Венесуели. Ця заява дозволяє Україні зберегти свою позицію на папері, не критикуючи прямо свого важливого покровителя.
Україна героїчно бореться за свою незалежність, але її доля залежить не від юридичних аргументів чи морального авторитету, а від доброї волі наддержави, яка може не перейматися цією долею.
Україна може виступати за порядок, заснований на правилах, але не має сили його забезпечити. Вона не ризикне втратити союзника, навіть якщо він порушує ті самі правила, за дотримання яких бореться Україна.
Реакція Європи теж дає Україні привід для роздумів.
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер заявив, що вона «не плаче» за режимом Мадуро, але наполягає на дотриманні міжнародного права. Міністр закордонних справ Франції назвав Мадуро «безпринципним диктатором», але зазначив, що операція порушила встановлені норми. Глава зовнішньої політики ЄС Кая Каллас підкреслила, що Мадуро не має легітимності, але закликала до стриманості. Позиція України збігається з позицією її партнерів по всьому континенту.
Різниця полягає в тому, що Велика Британія, Франція та Німеччина можуть дозволити собі виважену критику. Вони економічно та політично не залежать від Вашингтона. Вони можуть м’яко дорікати американським методам, зберігаючи при цьому трансатлантичні відносини.
Україна не має такої розкоші. Їй потрібна американська зброя, щоб вижити, і підтримка Брюсселя, щоб відбудуватися. Там, де інші висловлюються з переконання, Україна висловлюється з необхідності.
Операція у Венесуелі не є поодинокою. Понад рік США захищають військову кампанію Ізраїлю в Газі, що включає дії, які більшість країн світу, у тому числі багато союзників, вважають порушенням гуманітарного права.
Вашингтон неодноразово блокував резолюції Ради Безпеки ООН щодо Гази, одночасно вимагаючи від ООН вжити заходів проти вторгнення Росії в Україну. Кожен випадок вибіркового застосування права підриває правову архітектуру, на яку покладається Україна.
Україна мовчить, бо критика американської підтримки Ізраїлю ставить під загрозу допомогу, яка забезпечує українських солдатів зброєю та продовольством.
«Порядок, заснований на правилах», все більше нагадує порядок із застереженням: правила застосовуються, якщо американські інтереси не диктують іншого. Для менших країн, що опинилися між великими державами, це застереження може стати смертним вироком.
Те, що відбудеться далі у Венесуелі, матиме величезне значення. Якщо операція призведе до швидкого переходу до демократичного врядування та регіональної стабільності, її можуть запам’ятати як виняток – хаотичний, але в кінцевому підсумку виправданий результатами.
Якщо ж вона призведе до тривалого зовнішнього контролю, кризи біженців або регіонального конфлікту, цей стане набагато небезпечнішим прецедентом. Росія буде спостерігати, чи матимуть односторонні дії США значні наслідки, чи лише риторичне несхвалення.
Для України удари по Венесуелі виявляють щось більш фундаментальне, ніж лицемірство: розрив між тим, як повинен працювати міжнародний порядок, і тим, як він працює насправді. Цей розрив завжди існував. Великі держави більше не переймаються збереженням видимості. Поки незрозуміло, чи це тимчасово, чи так тепер буде завжди.
Наслідки виходять за межі риторики. Якщо двосторонні гарантії безпеки виявляються ненадійними, якщо їх можна переглянути, коли це незручно, то післявоєнна безпека України повністю залежить від інституційного членства – в НАТО, в ЄС, у структурах із договірними зобов’язаннями та колективним прийняттям рішень. Будь-яке мирне врегулювання, побудоване лише на американських або західних обіцянках, виглядає набагато менш надійним.
Це стосується не лише України. Тепер Тайвань, країни Балтії, Польща та будь-яка інша держава, яка покладається на зовнішній захист, а не на власні сили, мусить переоцінити, що насправді означають ці зобов’язання, коли їх перевіряють на відповідність іншим пріоритетам.
Заява Трампа про те, що до нафтової промисловості Венесуели будуть «дуже активно залучені» американські компанії, що США фактично отримають компенсацію за рахунок доходів від ресурсів, додає ще один привід для занепокоєння.
Ця риторика перегукується з його претензіями на Гренландію та Панаму, а також із його пропозиціями щодо угод з Україною про права на видобуток корисних копалин.
Для Києва, який вже веде переговори про українські ресурси в рамках пакетів американської підтримки, схема очевидна: Трамп розглядає допомогу як транзакцію, а доступ до ресурсів – як ціну захисту. Те, що президент Венесуели був усунутий, а суверенітет країни підпорядкований американським комерційним інтересам, дає уявлення про те, якою може бути остаточна ціна «підтримки».
Доля України може залежати не стільки від юридичних аргументів, скільки від того, чи будуть збігатися надалі інтереси її покровителя з її виживанням. Не з тим світовим порядок, за який бореться Україна, а, можливо, з тим, у якому їй доведеться існувати.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.