Мене цього тижня питають про головні висновки з Давоса — не лише про Україну. Тож ось.
Насправді Давос роками був головною «вітриною» для світових топ-менеджерів і впливових гравців. Але останнім часом здавалося, що цей майданчик себе вичерпав. Він почав виглядати трохи недоречно — ніби елітарна вечірка для інтелектуально збанкрутованих «глобалістів».
Міністр торгівлі Трампа Лутнік, схоже, приїхав туди, аби символічно «зачитати некролог» Давосу і тим самим глобальним елітам. Але Трамп фактично вибив у нього ґрунт з-під ніг: він, здається, захотів використати цю сцену світових еліт, щоб оголосити про свою «Раду миру». Лутнік не розуміє очевидного: він сам багато років був частиною тих глобальних еліт, на які тепер нарікає. А якщо вже на те пішло, то Трамп зі своєю компанією наближених, підлабузників і технобратії робить світ ще більш елітарним.
Зрештою, Трамп вдихнув у Давос нове життя — тепер форум став ще більш ексклюзивним. Бо навіть серед давоської «еліти» мало хто зміг отримати запрошення на трампівське шоу.
Зізнаюся: я сам двічі був у Давосі — торік і цього року. Мене запрошували виступати про війну, заморожені російські активи та повоєнне відновлення України. Це близькі мені питання, і я вважав їх достатньо важливими, щоб, умовно кажучи, «продати душу» й таки дістатись Давоса. Але на більшість інших заходів мене не пустили. Та й затримуватися там надовго майже нереально: ціни на готелі й ресторани завищені, усе надто дороге. Тому я їздив туди з Цюриха, що теж недешево.
Втім, у моїх кулуарних розмовах у центрі уваги були Гренландія, Трамп, Карні та Зеленський.
Щодо Гренландії, то прихильники MAGA намагаються подати майбутню угоду — якщо це взагалі можна назвати угодою — як грандіозну перемогу Трампа. Вони просувають тезу, що Трамп знову «вичитав нотацію» Європі за недостатні зусилля в межах НАТО, а його істерику через Гренландію використали як поштовх, щоб європейці нарешті зосередилися на безпеці в Арктиці.
Насправді я бачу це зовсім інакше. Наскільки можу судити, ми не пішли Трампу на жодні поступки, а будь-яка домовленість, якщо її й досягли, по суті лише повторює чинний Договір 1951 року з Данією.
Моя оцінка така: егоцентричному Трампу просто хотілося «перемоги» — щоб він міг сказати, що забрав Гренландію. Йому здавалося, що після нещодавньої успішної військової операції США у Венесуелі слабка Європа просто здасться і поступиться.
Це було не про безпеку в Арктиці. Хоча, думаю, Трамп міг забажати в Гренландії ще й великі гроші — наприклад, на угодах щодо корисних копалин. Але головним було его. Поставити американський прапор, а може, колись і перейменувати Гренландію на Трампляндію. Як завжди, все було про Трампа: залишатися на перших шпальтах і будь-що підживлювати власне самолюбство.
Але він неправильно зрозумів Європу. Він не зміг усвідомити, що для європейців, які бачать реальну загрозу з боку Росії й мають гіркий досвід, коли великі держави силою перекроювали кордони, суверенітет і територіальна цілісність — не дрібниця, а принцип. Для Європи сама ідея, що сильні можуть просто забирати те, що хочуть, — питання виживання.
Марк Карні теж добре це сформулював у своїй справді важливій промові цього тижня — і для Канади це не менш принципово, ніж для Європи. У Канаді дійсно побоюються: якщо розмови про Гренландію перетворяться на реальні дії, наступною мішенню для їхнього південного (і водночас північного) сусіда може стати сама Канада.
Європа, як мені здається, вже пошкодувала, що минулого липня фактично поступилася Трампу в тарифному питанні, підписавши угоду в Тернберрі. Тоді вона погодилася на відверто несправедливі торговельні умови, сподіваючись таким чином «задобрити» Трампа — і, як їм здавалося, зберегти американські гарантії безпеки для континенту. Але ці розрахунки не справдилися — про це красномовно нагадала й сама спроба Трампа заговорити про Гренландію.
У Європі тоді почали думати дуже просто: який сенс підлаштовуватися під Трампа, якщо він усе одно врешті «кине» тебе? А якщо на американські гарантії безпеки більше не можна покладатися, то навіщо взагалі «грати в чемність» із Трампом і США — зокрема в тарифних питаннях?
У підсумку угоду в Тернберрі поставили на паузу. Натомість у хід пішли погрози запровадити тарифи на €93 млрд — і навіть ще жорсткіші кроки в межах ACI.
Думаю, Рютте та інші також прямо сказали Трампу: якщо він спробує забрати Гренландію силою чи примусом, НАТО просто не витримає. І чи хоче Трамп увійти в історію як президент США, який поховав найуспішніший оборонний союз у світі?
Думаю, свою роль зіграли й ринки. Коли данський пенсійний фонд пригрозив розпродажем активів, а один німецький банк голосно заговорив про ризики масового продажу долара, Трамп зрозумів сигнал. Він першим дав задню, відступив — і одразу переключився на свою наступну «блискучу іграшку», Раду Миру, щоб змінити тему.
Бо інакше на поверхні залишалася б проста річ: «слабкі й безпорадні» європейці щойно завдали Трампу принизливої поразки. На це, до речі, натякнув у своїй промові й Зеленський.
Схоже, Іран теж стане для Трампа наступною великою «темою для відволікання уваги». Він перекидає американські сили з Карибського регіону до Перської затоки — тож можна чекати чергової «операції з обезголовлення». Щоправда, Хаменеї — це не Мадуро, і тут усе може виявитися значно складнішим.
Водночас майже ніхто не говорить про головне: стратегічну помилку Трампа, який узагалі спершу відвів ці сили від затоки. Коли в Ірані почалися опозиційні протести, у США просто не було достатньо ресурсу на місці, щоб реально втрутитися. І тисячі людей загинули даремно — вийшовши на вулиці після закликів Трампа і повіривши його обіцянкам, що він їх захистить.
Але повернімося до Гренландії та Давоса: чи стало НАТО сильнішим після всього цього?
Абсолютно ні.
Ніби погроз Трампа «забрати» Гренландію було недостатньо, він не зміг зупинитися — його его бездонне, а самоконтроль — відсутній. Далі він узявся принижувати союзників по НАТО, заявляючи, що вони нібито ніколи не приходили США на допомогу, і ставлячи під сумнів, чи зроблять це в майбутньому.
Це була пряма образа для тисяч європейців і канадців, які загинули, відповідаючи на заклик США після того, як після 11 вересня було задіяно механізм колективної оборони НАТО за Статтею 5. Вони гинули й діставали поранення в Іраку та Афганістані.
Понад сорок данців загинули, понад чотириста британців — і список можна продовжувати. Яка ж це зневага з боку «Дональда з кістковими шпорами», який плює на їхні могили. Якщо щось і підриває саму основу НАТО, то саме це.
Уявіть, як відреагують європейські військові родини під час наступної події на кшталт 11 вересня — коли США знову звернуться по допомогу. Як Трамп думає, що вони скажуть?
Він не лише не визнав їхньої жертви — складається враження, що він навіть не усвідомлює очевидного: єдиний раз, коли НАТО задіяло Статтю 5, це було саме для захисту Сполучених Штатів.
Я б сказав більше: напад Росії на Україну та її агресивні дії проти Європи — це подія того ж масштабу. І що зробили США за Трампа? Якщо вже на те пішло, він радше став на бік Росії. Він урізав постачання зброї та фінансування для України — країни, яка зараз тримає передову лінію оборони Європи.
А щоб ще сильніше вдарити по союзниках, він запросив Путіна до своєї «Ради миру». І тепер, схоже, готовий дозволити йому отримати доступ до заморожених активів Центробанку Росії — тих самих, які мали піти на підтримку України. Фактично як плату за «членство» Путіна в цьому трампівському «клубі автократів».
Отже, мій висновок з усього цього такий: за останні кілька тижнів НАТО фундаментально ослабло. Європейські лідери, можливо, не скажуть цього вголос, але вони вже шукають альтернативу американським гарантіям безпеки. Насправді вони й далі поводяться чемно й навіть називають Трампа «татком» — просто тому, що тягнуть час і хочуть зберегти постачання американської зброї, доки не зможуть від’єднатися від США.
А поки що вони працюватимуть на максимум, щоб збудувати власну, автономну оборонну спроможність.
І якщо говорити про таку автономну європейську оборону, то, ймовірно, Європа вже зараз має достатньо сил, щоб стримати головну екзистенційну загрозу — Росію. Уявіть сукупні військові можливості Великої Британії, Франції, Німеччини, Фінляндії, Туреччини, Польщі, країн Балтії — плюс українців. Цього точно має вистачити, щоб стримати Росію без участі Штатів. І це — наше майбутнє. Але Європі потрібно прискорити виробництво озброєнь і запустити свій військово-промисловий комплекс на повну, щоб стати незалежною від США. Вона також має зробити набагато більше, щоб міцніше інтегрувати Туреччину й Україну в європейську систему безпеки. А це означатиме поступки в питанні вступу до ЄС — зараз інтереси переважають над цінностями, коли Європа веде екзистенційну боротьбу за виживання.
Показовим цього тижня стало й те, скільки представників британського та європейського мейнстриму — військових, політиків і публічних інтелектуалів — почали відкрито сумніватися в надійності США як союзника. Навіть правий коментатор Ендрю Ніл, колишній редактор The Times, заговорив про те, що США можуть взагалі перетворитись на ворога Європи. Це звучить майже неймовірно, але відображає те, наскільки руйнівними стали дії адміністрації Трампа, яка розхитала міжнародний порядок і підірвала західний альянс.
Отже, мені здається, що в Давосі Європа нарешті все зрозуміла: США більше не є надійним партнером — а якщо вірити Нілу, то навіть можуть стати «ворогом». І тепер Європі потрібно прискорити створення власної автономної оборонної спроможності та диверсифікувати стратегічні оборонні зв’язки — з Україною, Туреччиною, країнами Перської затоки і, можливо, навіть із Китаєм. Саме такий меседж цього тижня озвучив Карні.
Уявіть собі: США настільки роздратовані тим, що, на їхню думку, Європа «їздить зайцем» у питаннях оборони, що їхня політика в стилі «як слон у посудній крамниці» фактично підштовхує Європу до зближення з головним геополітичним суперником Америки — Китаєм. Тож єдиним справжнім переможцем цього тижня в Давосі став Пекін.
Чудовий результат, Дональде Трампе. Побачимося наступного року!
Передруковано з блогу автора tashecon. Оригінал — тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.