Підхід адміністрації Трампа до своїх союзників виявляє тривожну закономірність: вона надає Ізраїлю безумовну підтримку, водночас вимагаючи від України піти на територіальні поступки. Саме особисті вподобання, а не принципи, визначають, кого підтримувати, а на кого тиснути.
Подвійні стандарти на практиці
Контраст разючий і систематичний. Беньямін Нетаньягу діє з максимальною свободою – Ізраїль розширює поселення на Західному березі без заперечень з боку Вашингтона, проводить військові операції без публічних докорів і реалізує регіональну політику без дріб’язкового втручання.
Адміністрація США виступила посередником у досягненні перемир’я між Ізраїлем і Хамасом, ініціювала «початковий мирний процес» і надавала потужну підтримку безпеці Ізраїлю. Трамп прийняв Нетаньягу в Мар-а-Лаґо, підкресливши свою незмінну підтримку. Авторитет Нетаньягу був визнаний. Його плани щодо територіального розширення підтримані.
Ставлення до Володимира Зеленського – протилежне. Ще до початку свого другого терміну Трамп вихвалявся, що закінчить війну в Україні «за 24 години». До квітня 2025 року він вже визнав, що конфлікт «виявився складнішим, ніж очікувалося». Його розчарування було очевидним: «Я думав, що це буде легко вирішити». Замість того, щоб тиснути на Москву, Трамп переклав відповідальність на Київ, розраховуючи, що той капітулює перед умовами Москви, які, очевидно, схвалила команда переговорників Трампа.
У серпні 2025 року відбулася зустріч із Путіним в Анкориджі. Цей саміт, у певному сенсі, засвідчив готовність Америки розглядати існуючі лінії фронту як основу для майбутніх переговорів. Україну та ЄС просто поставили перед фактом. До жовтня Трамп готував подальші переговори з Путіним у Будапешті, тоді як Зеленського викликали до Білого дому — це виглядало не як партнерство.
Цю асиметрію підсилює розрив у військовій підтримці. Ізраїль і надалі без жодних обмежень отримував сучасні системи озброєння та розвіддані. Трамп не лише допоміг Ізраїлю захистити повітряний простір, а й схвалив удари по Ірану. Вони загрожували ескалацією конфлікту в регіоні, але США не мали нічого проти.
Україна, захищаючи свободу на східному кордоні Європи та відстоюючи демократичні цінності, веде екзистенційну війну проти Росії, яка не приховує своєї ворожості до Заходу. Проте Трамп застосовує інші стандарти. Він заблокував спроби закрити небо над українськими містами і не дав Києву далекобійні ракети, здатні уражати цілі в глибокому тилу Росії — зброю, яка могла би змінити розклад сил на полі бою.
Щодо Ізраїлю, Трамп беззастережно підтримує всі його стратегічні рішення. Україні він висуває умови та обмеження. Непослідовність очевидна.
Фактор Віткоффа: дружба, фінанси та зовнішня політика
Стів Віткофф – нью-йоркський забудовник без дипломатичного досвіду – став спеціальним посланцем Трампа на Близькому Сході в листопаді 2024 року. За повідомленнями, Віткофф запропонував цю ідею під час обіду. Відтоді його повноваження розширилися і тепер включають переговори з Путіним щодо України та архітектуру європейської безпеки.
Віткофф діє на основі особистої лояльності — він і Трамп є партнерами по гольфу (при цьому широко повідомляється про його ділові зв’язки, що створюють конкретні конфлікти інтересів). Віткофф, судячи з усього, вже кілька місяців працював у своїй ролі на Близькому Сході, перш ніж належним чином розкрив громадськості свої фінансові інтереси, що суперечить етичним вимогам. Слідчі Конгресу задокументували ці порушення, але така практика триває.
Конфлікти інтересів поширюються й на політику щодо України. Як повідомляється, нерухомість Віткоффа фінансував мільярдер Лен Блаватник – олігарх українського походження, який наразі перебуває під санкціями Києва як «загроза національній безпеці». От із такими зв’язками Віткофф формує політику США щодо України.
Згідно з повідомленнями Адміністрації президента України, Віткофф безпосередньо координував свої дії з Кирилом Дмитрієвим, головним економічним переговорником Росії та ключовою фігурою в зусиллях Москви щодо впливу на Вашингтон.
Віткофф діяв не сам. Джаред Кушнер, зять Трампа та бізнесмен, який також має бізнес-інтереси на Близькому Сході, тісно співпрацював з Віткоффом у переговорах щодо України та Близького Сходу.
Політику, що впливає на найважливіші союзи Америки, формують не кар’єрні дипломати чи експерти з відповідних питань, а члени сім’ї та особисті соратники.
Механізм простий: Трамп підтримує лідерів, яких він поважає або з якими, на його думку, можна домовитися, і накладає обмеження на тих, кого не поважає. Нетаньягу – повагу, Зеленському – вимоги, зверхність і навіть спроби приниження.
Відмова України: розрахунок незалежності
Однак минулого місяця, коли Зеленський підписав оборонні угоди з державами Перської затоки попри явне заперечення Трампа, Україна дала зрозуміти, що не прийме цю схему, і ця відмова має глибокі наслідки для трансатлантичного альянсу та авторитету США.
Оборонні угоди Зеленського з Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром явно не вписувалися в асиметричний підхід Трампа. Зеленський вчинив так попри пряме заперечення Трампа – не чекаючи схвалення, а розраховуючи, що незалежна цінність України робить дотримання вимог непотрібним.
Цей опір був стратегічним. Трамп місяцями тиснув на Київ, щоб той пішов на територіальні поступки, розглядаючи нинішні лінії фронту як базові умови для переговорів і вимагаючи від України підкорятися його графіку та вподобанням. Київ дав зрозуміти: якщо Вашингтон ставиться до підтримки як до транзакційної та ненадійної, то Україна шукатиме альтернативи, а не прийматиме підпорядкування.
Україна володіє конкретними активами, які ігнорує концепція Трампа. Чотири роки досвіду боротьби з дронами та розробка власних ракет великої дальності роблять Україну унікально цінною для країн Перської затоки, які зазнають іранських атак. Її стратегічне географічне положення має значення для європейської безпеки незалежно від американських уподобань. Київ використовує ці активи для побудови відносин, які не залежать від схвалення Трампа чи надійності США.
Час підкреслює цей розрахунок. Зеленський дійшов висновку, що на підтримку США за Трампа розраховувати не можна, і що диверсифікація переважає дотримання концепції, розробленої для винагородження російського завоювання.
Наслідки для України та Європи
Для України найближчі ризики стосуються території. Прийняття концепції Трампа означало би легітимізацію втрати приблизно 20% її території та вразливість усієї решти до нових російських наступальних операцій. Будь-яке перемир’я без надійних механізмів забезпечення дотримання режиму припинення вогню є тимчасовою паузою, а не врегулюванням. Гарантії безпеки від адміністрації, яка розглядає Україну як тягар, якщо не як подразник, не мають оперативного значення – це не щит, а листок паперу.
Але дилема України є й дилемою Європи. Питання, яке хвилює європейські столиці, полягає в надійності статті 5 НАТО. Якщо Вашингтон тисне на демократичного союзника, який зазнає вторгнення, щоб той віддав територію, а не захищав свій суверенітет, то що це означає для країн Балтії, Польщі та Румунії? Ці країни прив’язані до НАТО, а це означає, що вони прив’язані до надійності США.
Зараз ця надійність виглядає сумнівною. Військове планування НАТО передбачає американські підкріплення, логістику та інтегровані структури командування. Без цього європейські збройні сили мають критичні прогалини: недостатньо авіації для швидкого переміщення військ по континенту, вичерпані запаси боєприпасів через підтримку України та залежність інтегрованих систем протиповітряної оборони від американських радарів та координації.
Ядерна парасолька, яка гарантувала європейську безпеку понад 70 років, спирається на американську надійність – а надійність, раз порушену, важко відновити.
І Україна, і Європа вже діють, виходячи з цього усвідомлення. Оборонні бюджети зростають по всьому континенту. Дискусії про ядерне стримування, які довгий час були табу, тепер відкрито обговорюються в Берліні, Парижі та Варшаві. ЄС створює реальні можливості для підтримки України незалежно від американської допомоги.
Україна почала диверсифікувати свої партнерства у сфері безпеки, не чекаючи на американські рішення, ухвалені без її участі. Європейські столиці прискорюють збільшення видатків на оборону та вивчають можливості створення незалежних засобів стримування.
І це – раціональна реакція на продемонстровану ненадійність та подвійні стандарти, що стали характерними для адміністрації Трампа.
Погляди автора статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.