У 2024 році американці проголосували за прямолінійного, пихатого, сфокусованого на США президента. Він пообіцяв покласти край “моральній деградації”, припинити американське втручання в іноземні конфлікти і зупинити кровопролиття на всьому світі.
Дійсно, Дональд Трамп сприйняв таку свою як знак пошани. Він говорив теплі слова на адресу диктаторів, як-от російський президент Владімір Путін, але не виявляв особливої симпатії до України.
Тим не менш, повернувшись до Білого дому, він пообіцяв завершити російську агресивну війну протягом 24 годин. Зараз, через 100 днів його президентства, світ все ще чекає.
Союзники США наразі спостерігають за тим, чи не буде Трамп “пограбований реальністю” і нарешті зрозуміє, що його “грає” Путін, який не зацікавлений у досягненні справжнього миру. Мислення президента США, однак, надзвичайно складно розшифрувати. У віртуальному відтворенні містики кремленології аналітики та іноземні лідери намагаються розібрати слова Трампа і відстежити його настрій.
Хто впливає на рішення Трампа?
За часів Трампа темпи змін у зовнішній політиці досягнули лічених годин, оскільки він дотримується поєднання геополітичного ізоляціонізму, руйнівних тарифів та невпинного тиску на союзників по НАТО з метою різкого збільшення оборонних витрат, одночасно потураючи диктаторським або не ліберальним урядам Росії, Угорщини та багатьох країн Близького Сходу.
З беззаперечною вірою у власні переговорні здібності, Трамп, схоже, переконаний, що може контролювати міжнародне політичне середовище, зробити Америку великою в його розумінні та покласти край війнам.
Однак таке наполягання на його всезнайстві та сподівання на всемогутність призвело до інфантилізації американського президентства, де експертиза та реальність поступилися місцем дивовижним лестощам і нічим не обмеженому позитиву
Експертні радники не затримуються на його орбіті, або ж змушені підсолоджувати погані новини - яскравими прикладами цього є усунення радника з національної безпеки Майка Волтца, маргіналізація спеціального посланника з питань України генерала Кіта Келлога.
Натомість президент, схоже, перебуває під впливом “шептунів Трампа” - від його небагатослівного віцепрезидента Джей Ді Венса до звільненого ведучого телеканалу Fox Такера Карлсона, який сам себе називає ізоляціоністом. Більшість з тих, хто прислухається до Трампа, ставляться до Росії прихильно, а до України - зі зневагою.
Для уважних спостерігачів за Трампом з’явилися деякі проблиски надії.
Він час від часу висловлював розчарування, що Путін, можливо, просто “грає з ним“. Він неодноразово казав російському президенту: “Припини, Владіміре“ після особливо кричущих російських нападів на українських цивільних.
Західні лідери не просто бажали, щоб у цьому трампівському вирі реальність взяла гору над фантазіями. Президент навіть погрожував новими санкціями. Проблема в тому, що ці погрози були схожі на пір’я на вітрі, а сам Путін, схоже, став вправним “шептуном Трампа”.
Схоже, що Путін проводить майстер-клас з маніпуляцій, маючи справу з Трампом, спираючись на свою кадебістську підготовку з використання рефлекторного управління, коли оператор грає на пристрастях об’єкта впливу. Російський лідер також застосував особливо креативне поєднання страху і лестощів - від погроз Третьою світовою війною до щедрих похвал президенту США і його дружині.
Крім того, Путін незмінно підкидає меркантильному президенту, який наполягає на тому, що в кінцевому підсумку він є переможцем у всіх взаємодіях, величезні прибуткові торговельні та інвестиційні можливості. Відповідно, Трамп незмінно стверджує, що він виграв.
Усьому цьому сприяють різні “трампівські реалії”: особисті стосунки на першому плані; природна симпатія до російського диктатора і вісцеральна неприязнь до українського лідера є нормою; і Трамп, схоже, уявляє собі Російську Федерацію як аналог Радянського Союзу, хоча вона є лише жалюгідним залишком колишньої наддержави.
Чому Трамп так дружить з Росією?
Зокрема, Трамп зосередився на двох цілях у великій силовій грі з Росією, яка, на його думку, покладе край війні.
По-перше, Трамп працює, виходячи з припущення, що Москву можна відокремити від її альянсу з Пекіном.
По-друге, з точки зору умов угод, Трамп, схоже, переконаний, що Росія має безмежні інвестиційні та торговельні можливості.
Трамп помиляється в обох випадках - навіть якщо його цілі, комерція, а не хаос і будівництво замість бомбардувань, є бажаними і благородними.
Насправді, Росія є молодшим партнером Китаю. Москва стала занадто залежною і заборгувала Пекіну, щоб змінити союзника. Путін, можливо, заклав майбутнє своєї країни заради збереження особистої влади, і в цьому він більше схожий на мафіозі, ніж на Макіавеллі.
Крім того, інвестиційні та торговельні можливості в Росії набагато обмеженіші, ніж здається Трампу. Росія за часів Путіна зазнала економічного краху. Її номінальний ВВП лише приблизно дорівнює розміру ВВП Італії. Вона енергозалежна і неефективна, за винятком деяких осередків досконалості. Найважливіше, що в ній відсутнє будь-яке ділове законодавство, що заслуговує на довіру, або незалежні суди.
Беручи до уваги вражаючі маніпулятивні навички Путіна та схильності і пристрасті Трампа, не дивно, що будь-який намір Трампа покарати Росію за її триваючу агресію і непоступливість тане, як кубик льоду на літньому сонці, коли він розмовляє з російським лідером.
Після двох з половиною годин телефонної розмови 19 травня президент висловив думку, що тепер мирні переговори може очолити хтось інший, можливо, навіть Папа Римський. Трамп зловісно натякнув, що він може відмовитися від подальших спроб врегулювати конфлікт. У такому разі залишається незрозумілим, чи продовжать США надавати критично важливу військову підтримку, яку наразі інші союзники по НАТО не спроможні забезпечити в тому ж обсязі.
Якщо американська військова підтримка триватиме, Україна збереже сильні позиції для досягнення врегулювання на вигідних для себе умовах, оскільки час гратиме не на боці Росії, зважаючи на її непомірні втрати та зростаючі економічні труднощі. Якщо ж США припинять або значно скоротять військову підтримку Києва, це поставить Україну в надзвичайно скрутне становище, різко змістивши баланс на користь Росії. Це було б зрадою в дусі Чемберлена, незважаючи на те, що Трамп висловлював захоплення Черчиллем.
Максималістські цілі Путіна в Україні свідчать про те, що він відмовляється визнавати порядок, який встановився в Європі після Холодної війни, включно з принципом непорушності кордонів та розширенням НАТО. Ба більше, попри численні поступки Трампа на користь Росії — від блокування перспективи членства України в НАТО до відмови приєднуватися до європейських санкцій та перешкоджання G7 у звинуваченні РФ у розв’язанні війни — російська сторона не продемонструвала жодної взаємності.
Трамп змушує інші країни НАТО активізуватися
Позитивним наслідком його політики можна вважати те, що шляхом жорсткого тиску, зневажливого ставлення та погроз розірвати відносини Трампу вдалося змусити членів Європейського Союзу розпочати довгоочікуване нарощування оборонних витрат. Хоча цей крок, спрямований на протидію реальній російській загрозі, є позитивним, розбудова європейської оборони потребуватиме часу.
Як мудро зауважив колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, це має бути «коаліція готових діяти, а не тих, хто вичікує». План Європейської комісії «Переозброєння/Готовність до 2030 року» видається амбітним, але його необхідно прискорити, щоб відповісти на нагальні військові виклики.
Канада є одним з аутсайдерів у G7, поводячись так, ніби може вести безтурботне міжнародне існування без адекватних витрат на оборону. Це свідчить про серйозну атрофію її оборонного потенціалу.
Канада має найнижчі витрати на оборону серед країн G7 — 1,37% від ВВП, що є вочевидь недостатнім. Прем’єр-міністр Марк Карні, хоча і заявив у своїй тронній промові про намір значно посилити обороноздатність Канади, озвучив лише одну конкретну мету — досягти застарілого показника у 2% до 2030 року. Варто зазначити, що переважна більшість інших країн НАТО досягли цієї позначки ще до 2024 року.
Не варто втрачати надію на те, що Трамп зрештою визнає реальність агресивності Путіна та його маніпуляцій. Однак надія навряд чи є надійною геополітичною стратегією. Україна потребує щонайменше двох ключових зобов’язань від партнерів.
По-перше, США повинні принаймні надати «перехідну» військову підтримку, доки європейці на чолі з Німеччиною та її оновленими збройними силами не зможуть забезпечити Україну всім необхідним для оборони, навіть у разі припинення американської допомоги.
По-друге, Захід має колективно усвідомити, що конструктивна взаємодія з Росією за часів правління Путіна є ілюзією, і лише нова політика стримування зможе протистояти постійній загрозі з боку Москви.
Трамп може й надалі не любити Зеленського, захоплюватися Путіним і ставитися до європейців зі зневагою. Він може продовжувати помилково вважати, що здатен переконати Росію змінити союзників, і що вона пропонує дивовижні інвестиційні та торговельні можливості.
Однак, якщо Україна зазнає поразки через відмову Трампа від суттєвої військової підтримки, або навіть якщо вона опиниться в безпорадному становищі після нав’язаного Росією врегулювання, наслідки цієї поразки відчуватимуться далеко за межами українських кордонів. Це стане для Трампа поразкою, якої можна було уникнути, і принесе з собою незручну правду: його спадщина буде назавжди заплямована.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково відображають точку зору Kyiv Post.