«Найгостріший етап нашого воєнного конфлікту із Заходом в Україні входить у фінальну стадію. Ми вирішили відмовитися від застосування наших найстрашніших видів зброї, аби зберегти якнайбільше життів і серед мирного населення, і серед наших доблесних військових. З огляду на це ми дійшли висновку, що наразі можемо й не досягти такої перемоги в Україні, яку здобули над армією Наполеона. Та війна принесла Європі чотири десятиліття миру. Ми також не очікуємо, принаймні поки що, поразки Заходу на кшталт тієї, яку зазнала армія Гітлера.»
Авторство незграбного процитованого вище тексту приписують Владіміру Путіну. Ймовірно, він був написаний під примусом — хоча невідомо, з чиєї саме ініціативи. 8 серпня стаття з’явилася на офіційному кремлівському сайті «Російская газєта» під псевдонімом Сергія Караганова. Попри це, як у Росії, так і за її межами, публікація залишилася практично непоміченою.
Цей унікальний текст було опубліковано лише через три дні після повернення Путіна з Пекіна — і саме цей збіг дає підстави вважати, що саме там йому наполегливо рекомендували відмовитися від ядерного шантажу, який із 18 березня 2014 року становив основу його зовнішньої політики.
У своїй відомій «кримській (судетській)» промові 2014 року Путін узяв туманні геополітичні ідеї та ілюзії «колективної» російської еліти і перетворив їх на жорсткі концепти: роз’єднана нація, потреба збирати історичні землі, «рускій мир». Навіть найскромніше втілення цих амбіцій із повернення споконвічних російських земель вимагало б зміни державних кордонів щонайменше двох членів НАТО — Естонії та Латвії. І якими ж інструментами могла б скористатися така країна, крім її знаменитої «духовності», щоб успішно протистояти Альянсу й анексувати територію двох його членів, якщо вона явно поступається НАТО в багатьох сферах — економічному розвитку, науці й технологіях, конвенційній зброї?
Ядерна зброя – і крапка. Але чи не є загальновідомим фактом, що Росія та НАТО перебувають у ядерному глухому куті відповідно до доктрини взаємно гарантованого знищення (MAD), а отже, ядерний фактор можна відкинути у будь-яких стратегічних розрахунках? Насправді це не зовсім так. Точніше – зовсім не так.
Якщо геополітичні обставини стають достатньо загрозливими, ядерна держава, яка прагне змінити статус-кво, володіє політичною волею і певною часткою авантюризму, може досягти значних зовнішньополітичних цілей, лише погрожуючи застосувати ядерну зброю.
Путінська програма для Четвертої світової війни, озвучена ним самим 18 березня 2014 року, не передбачала знищення ненависних США — це можна було б здійснити лише через взаємне самогубство у повномасштабній ядерній війні. Ні, план був значно скромнішим: суттєве розширення «руского міра», руйнування альянсу НАТО та дискредитація й приниження США як гаранта миру на Заході. Інакше кажучи, помста за поразку СРСР у Третій світовій війні (Холодній війні) — так само, як Гітлер розв’язав Другу світову, аби відплатити за поразку Німеччини у Першій.
Перемотаймо на вісім років уперед — до спільної пресконференції 9 лютого 2022 року, де Путін особисто погрожує ядерною зброєю президенту Франції Емманюелю Макрону (причому з граматичними помилками), якщо НАТО насмілиться втрутитися на боці України.
«Звісно, арсенали НАТО й Росії непорівнянні. Ми розуміємо, що поступаємося у сфері звичайних озброєнь. Але водночас ми усвідомлюємо: Росія — одна з провідних ядерних держав світу, і в деяких сучасних компонентах ми навіть випереджаємо багатьох».
З 22 лютого 2022 року головні кремлівські пропагандисти — Караганов, Трєнін, Саймс — цілеспрямовано працюючи на західну аудиторію, постійно наголошували: якщо Захід надто активно допомагатиме Україні, Росія може вдатися до тактики «деескалації через ядерну ескалацію». Мовляв, краще не втручатися. І ця стратегія спрацювала: обережні західні лідери відмовилися діяти рішуче та ввели обмеження на кількість і тип зброї, яку можна постачати Україні. Вони весь час повторювали одну й ту саму мантру: «За жодних обставин ми не можемо допустити ескалації».
То що ж, зрештою, сталося в Пекіні?
Чому раптом така успішна стратегія зазнала ганебного фіаско? Чому кремлівський ядерний терорист Караганов підписав документ, у якому офіційно заявлено urbi et orbi, що країна ВИРІШИЛА НЕ ЗАСТОСОВУВАТИ СВОЮ НАЙСТРАШНІШУ ЗБРОЮ? І чому його жалюгідний «фюрер» на чолі цієї жалюгідної «імперії» відверто НЕ НАМАГАЄТЬСЯ ДОСЯГТИ ПЕРЕМОГИ у цій Четвертій світовій війні, яку сам і розв’язав? Іншими словами, він планує програти.
Я здогадуюсь про відповідь на це ключове питання. Товариш Сі вирішив показати і Глобальному Півдню, і Глобальному Заходу дві речі:– миротворчий потенціал Китаю (див. «Нобелівський лауреат»),– і «страшного та неконтрольованого» Пу в ролі повністю залежного васала.
А от на два «другорядні» питання відповіді в мене немає:
– Чому Караганов досі не пустив собі кулю в лоб?
– Чому Z-патріоти досі не зробили цього з Пу?