Президент Дональд Трамп нині опинився на тому самому роздоріжжі, на якому колись стояв британський прем’єр Невілл Чемберлен, зустрічаючись із Адольфом Гітлером у Мюнхені 1938 року. Одразу після домовленості про припинення вогню між Ізраїлем і ХАМАС, він знову прагне укласти мирну угоду — цього разу, щоб завершити незаконну агресивну війну, яку веде російський президент Владімір Путін проти України.
Однак команда Трампа під керівництвом спецпосланця президента у справах Росії Стівена Віткоффа ризикує зробити хибний крок — про це свідчить оцінка Financial Times, оприлюднена в неділю. Путін не зацікавлений у тривалому мирі. Його єдина мета — повна капітуляція України та знищення її як незалежної держави.
Поразка — не лише України, а й самого Трампа
Якщо ми щось і зрозуміли за останні одинадцять років — від вторгнення Путіна в Україну у 2014-му та за більш ніж три з половиною роки повномасштабної агресії, — то це те, що Росія не здатна перемогти Україну у звичайній війні.
Та, як і раніше, Путін продовжує намагатися здобути за переговорним столом те, чого його армія ніяк не може досягти на полі бою — принаймні захопити весь Донбас, не кажучи вже про його давнє бажання взяти Київ.
Під час останньої зустрічі Трамп нібито заявив президенту Володимиру Зеленському, що якщо Київ не поступиться всією Донеччиною — зокрема стратегічними оборонними позиціями у «фортеці Донбас» — Путін «знищить» Україну будь-яким способом.
Цього не станеться. Якщо не вдаватися до використання тактичної ядерної зброї, Росія не здатна перемогти Україну на полі бою.
Примітно, що вже на борту літака Air Force One Трамп заперечив, що говорив із Зеленським про Донбас, лише повторивши позицію Білого дому: «Ми вважаємо, що вони просто мають зупинитися на нинішніх лініях — на лініях фронту.»
Трамп — єдиний світовий лідер, який справді здатен знищити Україну. І він зробить це, якщо відмовиться від військової допомоги та обміну розвідданими з Києвом і піде на поступки Путіну під час майбутнього саміту в Будапешті. Україна не зможе вижити на умовах, які висуває Путін, адже вони серйозно загрожують безпеці всієї Східної Європи як у найближчій, так і у віддаленій перспективі.
Це було б абсолютно нелогічним. Як ми зазначали минулого тижня, Трамп тримає виграшну карту у грі проти Росії. Путін це розуміє. Європа це розуміє. Україна — теж. І все ж команда Трампа відмовляється нею скористатися. Але чому?
Багато критиків Трампа стверджують, що він — маріонетка або агент Путіна. Інші переконані, що він просто просто хоче якнайшвидше перейти до укладання торговельних угод з Москвою. Дехто ж припускає, що його мотивує бажання здобути Нобелівську премію миру.
Чи справжня причина в Китаї?
Мотивація команди Трампа може полягати в іншому — у прагненні зробити Путіна довгостроковим союзником, щоб стримувати зростання впливу Китаю. Ми, ймовірно, спостерігаємо відродження небезпечних короткозорих поглядів Елбріджа Колбі, заступника міністра оборони США з питань політики, який вважає, що головною метою Вашингтона має бути протидія Пекіну.
Колбі не помиляється щодо загрози, яку китайський президент Сі Цзіньпін і його режим становлять для інтересів США в Індо-Тихоокеанському регіоні. Але він глибоко помиляється, вважаючи, що Путіна можна якимось чином «переманити» і змусити виступити проти Пекіна.
Рішення Трампа можуть виглядати непослідовними, однак у них, схоже, є своя логіка. І на Близькому Сході, і у Східній Європі, і тепер у Венесуелі за кожним його кроком стоїть визначений політичний інтерес. На Близькому Сході він прагне розвивати успіхи «Авраамових угод», у Східній Європі — налагодити стосунки з Путіним, а у Венесуелі — реалізувати сучасну версію Доктрини Монро, покликану дати чіткий сигнал Пекіну, Москві й Тегерану: «Руки геть».
Повторення Мюнхена 1938 року?
Та коли йдеться про Україну, нинішній стратегічний підхід команди Трампа демонструє глибоке нерозуміння ситуації.Як зауважив Зеленський, Віткофф надто схильний приймати на віру російські фейкові наративи. Проведені Москвою у вересні 2022 року незаконні «референдуми» в Донецьку, Херсоні, Луганську та Запоріжжі були суцільною фікцією, що не має жодного підґрунтя в міжнародному праві.
Так само помилковим є переконання Віткоффа, що ці чотири регіони нібито «назавжди закріплені» в російській конституції. Це не має жодного значення — хіба що припустити, ніби Держдума може ухвалити закон, який знову «закріпить» Аляску як частину матінки-Росії.
Якщо Україну змусити капітулювати на умовах, запропонованих Віткоффом, це ослабить НАТО та підірве загальну систему безпеки Східної Європи. І замість того, щоб стримати Сі Цзіньпіна, такий крок може лише підштовхнути Китай до швидших військових дій проти Тайваню.
Віткофф — свідомо чи ні — рухається до повторення 1938 року й ризикує допустити ту саму помилку з Путіним, яку свого часу зробив Чемберлен із Гітлером. «Мир нашого часу» не гарантує миру на всі часи. Путін — двічі в Чечні, двічі в Грузії й тепер двічі в Україні — довів, що він не людина тривалого миру.
З огляду на нинішню ситуацію на фронті, у цьому просто немає потреби. Україна поставила Путіна в безвихідне становище: російська воєнна економіка продовжує руйнуватися, Москва дедалі більше залежить від китайських і північнокорейських боєприпасів та військової підтримки, тоді як українські сили послідовно завдають ударів по російській нафтогазовій та енергетичній інфраструктурі.
Війна в Україні — це значно більше, ніж територіальна суперечка.
На відміну від заяв Трампа, про які повідомила Financial Times, Україна не програє війну. Ба більше — усе навпаки. Як ми неодноразово наголошували, Україна має усі передумови для перемоги над Росією — якщо лише Вашингтон і Брюссель ухвалять чотири ключові рішення, здатні змінити хід війни:
- Надати Україні американські крилаті ракети Tomahawk та німецькі ракети далекого ураження Taurus.
- НАТО або коаліція охочих повинні нарешті встановити зону заборони польотів над заходом України.
- Цілеспрямовано припиняти діяльність тіньового нафтового і газового флоту Росії в Балтійському морі.
- Домогтися, щоб Трамп погодив і підписав закон Сенату про вторинні санкції проти Росії.
У 1938 році Чемберлен сприймав зазіхання Гітлера на Чехословаччину практично як суперечку за нерухомість. По суті, йшлося про обмін — суверенітет однієї держави в обмін на мир у Європі. І це справді певний час працювало — доки не перестало. Невдовзі нацистська Німеччина рушила далі — спочатку на Польщу, а потім на Францію, Норвегію, Бельгію, Люксембург і Нідерланди, шукаючи дедалі більше «власності» — або, як тоді казали, Lebensraum, тобто «життєвого простору».
Повернімося до сьогодення: учора, під час ефіру на Fox News, Трамп фактично назвав війну в Україні суперечкою за власність. Особливо непокоїть його заява: «[Путін] здобув певні території. Він щось отримає».
Такий аргумент не мав сенсу у вересні 1938 року — і не повинен мати його у жовтні 2025-го. Якщо це станеться, світ отримає найгірший можливий сигнал: Пекін, а також інші, хто має подібні плани щодо сусідів, сприймуть це як «зелене світло» від США.
Трамп слушно прагне уникнути Третьої світової війни, яка могла б перетворити планету на постапокаліптичний сценарій з фільмів про ядерну катастрофу. Але поразка України — не шлях до миру. Єдиний спосіб запобігти тому, щоб війна Росії та Китаю проти Заходу вийшла з-під контролю, — це перемога України.
© 2025. Марк С. Тот і Джонатан Е. Світ. Усі права захищені.
Марк Тот пише про національну безпеку та зовнішню політику. Полковник у відставці Джонатан Світ прослужив 30 років у військовій розвідці США й очолював підрозділ аналітичної взаємодії в Європейському командуванні Збройних сил США у 2012–2014 роках.