24 лютого виповниться чотири роки з того дня, як Владімір Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, сподіваючись на перемогу за лічені дні. Натомість світ став свідком 48 місяців жорстоких боїв, які забрали життя десятків тисяч людей, зруйнували цілі міста і змусили мільйони людей покинути свої домівки, але не змогли зламати опір України.
Ранні успіхи України – витіснення російських військ з Київщини та Харківщини, звільнення Херсона та частини Донбасу – тепер здаються далекими спогадами. Триває важка, виснажлива битва, результат якої залежить не стільки від подій на передовій, скільки від рішень, що приймаються переважно у Вашингтоні, а також у Брюсселі, Берліні, Лондоні та Парижі.
Їхня допомога була критично важливою, але вона стала й найбільшою вразливістю України.
Жорстока арифметика виснаження
Наразі Росія окупує приблизно 18 відсотків території України, включно з Кримом. За останні три роки ця цифра майже не змінилася, незважаючи на безперервні російські атаки з приголомшливими втратами. Зараз російські війська втрачають в середньому понад тисячу солдатів щодня – такі втрати повалили б будь-який демократичний уряд. Але розрахунок Путіна простіший: Росія має вдосталь гарматного м’яса.
Україна стикається з геть іншою математикою. Через те, що мобілізація проводиться непослідовно і часто грубо, виснажені солдати, які воюють ще з 2022 року, залишаються на фронті, а багато молодих чоловіків вирішили виїхати з країни. Артилеристи діють в умовах суворого нормування боєприпасів, витрачаючи лише частину того, що витрачають російські артилеристи. Сама лише різниця в кількості снарядів показує, як західна нерішучість безпосередньо перетворюється на українські втрати.
Українська стійкість і винахідливість компенсували те, чого не змогла досягти західна нерішучість. Не отримуючи від Заходу далекобійної зброї, Київ створив власні ракети і дрони, які тепер уражають аеродроми, склади боєприпасів і нафтопереробні заводи в глибині Росії. Цей стратегічний впливбув народжений необхідністю, а не щедрістю союзників.
Стратегія Росії не змінилася: знищити Україну шляхом виснаження, погрожувати ядерною зброєю, розраховувати на те, що демократичним державам не вистачить сил на тривалі жертви в умовах ризику ядерної війни.
З огляду на те, що адміністрація Дональда Трампа заявила, що «це не наша війна», якщо з неї не можна отримати вигоду, розрахунок Путіна поки що працює.
Україна опинилася між російським диктатором, який прагне підкорити її, та американським президентом, чия прихильність коливається залежно від його політичного настрою та бізнесових інстинктів.
Політичний пісок
Геополітичний ландшафт небезпечно змінився з поверненням Трампа до влади. Його передвиборча обіцянка закінчити війну «за 24 години» і подальше небажання надавати Україні значну підтримку викликали потрясіння в Києві та європейських столицях.
Адміністрація повністю не відмовилася від України, але затримки, двозначність і умиротворення Кремля дали Москві саме те, чого вона хотіла — сумніви щодо рішучості США, що, в свою чергу, обмежило європейських та інших прихильників України.
Україна опинилася між російським диктатором, який прагне підкорити її, та американським президентом, чия прихильність коливається залежно від його політичного настрою та бізнесових інстинктів.
Вимоги Путіна не пом’якшилися: визнання анексованих територій російськими, роззброєння України, право вето Росії на зовнішню політику України — домінування, замасковане під відновлення добросусідських відносин. Він не бачить причин для компромісу, поки час грає на Москву, а єдність Заходу хистка.
Пакет допомоги на суму 61 мільярд доларів, який Конгрес нарешті ухвалив у квітні 2024 року, дав деякий перепочинок, але лише після місяців республіканського блокування та затримки допомоги, що коштувало життя багатьом українцям. З огляду на непередбачуваність Трампа та республіканський контроль над Конгресом, фінансування залишається заручником внутрішньої американської політики, яка не має відношення до виживання України.
Президента Володимира Зеленського, який продовжує звертатися до західної аудиторії з закликами в стилі Черчилля, шанують як невтомного захисника України. Але за його міжнародним авторитетом приховуються внутрішні ускладнення. Тривають корупційні скандали, його критикують за централізацію влади та суперечливі кадрові рішення, парламентська більшість його фракції нестійка, а політичні опоненти чекають на закінчення війни, щоб відкрито розпочати передвиборчу кампанію.
Нещодавно президент України відреагував на тиск, очистивши своє найближче оточення та залучивши молодих фахівців, не заплямованих корупцією і краще підготовлених до викликів тривалої війни.
Останні опитування громадської думки, проведені в січні, показують, що Зеленський зберігає довіру близько двох третин населення, що приблизно відповідає відсотку тих, хто готовий терпіти війну «стільки, скільки буде потрібно», причому 52% виступають проти територіальних поступок Росії в обмін на гарантії безпеки.
На щастя для України, Європа поступово перебирає на себе все більшу частину тягаря. Зараз обсяг допомоги ЄС перевищує обсяг допомоги США. Німеччина стала другим за величиною військовим донором — це значна зміна для країни, яка десятиліттями уникала військових зобов’язань. Велика Британія, Франція, Польща та країни Північної Європи і Балтії продемонстрували свою непохитність. Сформувалася Коаліція охочих, щоб полегшити перехід від війни до миру, коли настане той момент.
Значна допомога Україні також надходить від численних приватних організацій та осіб. Як і під час громадянської війни в Іспанії, іноземці з різних країн, які бажають допомогти українській армії, воюють в інтернаціональних бригадах, і багато країн надають їй зброю, техніку і військову підготовку.
Однак Європа стикається з власними перешкодами: Угорщина блокує ініціативи ЄС, оборонна промисловість не в змозі швидко наростити виробництво, а населення все більше втомлюється від війни.
Путін вже не говорить, як у 2002 році, про необхідність «зупинити розширення НАТО», «захистити російськомовних» і «денацифікувати» Україну. Тепер він відкрито говорить про головну, безсоромно імперіалістичну мету Росії — повернути свої «історичні землі».
Міраж близького миру
Тиск на переговори посилився. Втома від війни та заявлене Трампом бажання укласти угоду створили імпульс для переговорів. Але результатів поки що немає. Дипломатія Путіна не цікавить.
Натомість вимоги Москви стали ще більш відвертими. Путін вже не говорить, як у 2022 році, про необхідність «зупинити розширення НАТО», «захистити російськомовних» і «денацифікувати» Україну. Тепер він відкрито говорить про головну, безсоромно імперіалістичну мету Росії — повернути свої «історичні землі».
Будь-яка угода, яка винагородить російську агресію територіальними надбаннями, створить катастрофічний прецедент. Переділ території силою стане життєздатною стратегією, а не немислимим злочином. Усі питання про провину Росії за агресію, вонні злочини, руйнування, страждання та переміщення, які вона спричинила, буде приховане під килимом, розстеленим поступливою адміністрацією Трампа. Так само й питання про репарації за величезні збитки завдані Росією.
Станом на початок 2026 року, приблизно 300 мільярдів доларів заморожених активів російського центрального банку залишалися здебільшого в європейських і американських фінансових установах. Але доля цих активів залишається предметом інтенсивних дебатів. Необхідна ясність щодо стратегії, оскільки потреба України у фінансуванні відновлення стає все більш нагальною.
Проте, незважаючи на величезні труднощі, Україна зберігає значну стійкість. Вона швидко наростила свою оборонну промисловість. Її військові засвоїли жорстокі уроки, адаптувалися і стали потужною силою, з якою слід рахуватися — потенційною першою лінією оборони Європи.
Тим часом дедалі помітнішою стає вразливість Москви: економіка, яку дестабілізують санкції та мілітаризація; втрата енергетичних ринків та удари України по енергетичній інфраструктурі; втрати в живій силі, які перевищують 1,2 мільйона, з них 325 000 загиблими; вичерпання запасів військової техніки радянських часів. Питання полягає в тому, чи залишаться ці структурні слабкості та дедалі більші економічні труднощі керованими до того, як Україна вичерпає свої військові ресурси та запаси.
Ціна поступовості
Найважливіший урок цих чотирьох років: поступова, дозована підтримка продовжує конфлікти та збільшує витрати. Україна постійно просить про надання засобів. Західні країни надали їй важливі засоби, але в обмежених кількостях і з жорсткими обмеженнями застосування. Затримка допомоги робить її недостатньою. Цикл повторюється.
Якби в березні 2022 року Україна отримала те, що вона нарешті отримала в 2024-му – ракети ATACMS, винищувачі F-16, далекобійну зброю, – ця війна виглядала б зовсім інакше. Можливо, вона вже б закінчилася. Майже напевно, вона була б коротшою.
Західне «управління ескалацією» виявилося дорогою дурістю. Кожного разу, коли Росія перетинала якусь червону лінію, не викликаючи прогнозованої ескалації, ядерні погрози Путіна виявлялися блефом, покликаним паралізувати західне прийняття рішень. Але це працювало.
Так, війна викрила російські військові слабкості в найдрібніших деталях: логістичні провали, поширена корупція, некомпетентне керівництво. Але вона також продемонструвала дивовижні сильні сторони Росії: здатність не зважати на жахливі втрати, адаптувати тактику під тиском і зберігати політичний контроль попри військові невдачі.
Тим часом відбулася справжня трансформація в оборонній позиції Європи. Відбулося розширення НАТО за рахунок Фінляндії та Швеції. Витрати на оборону зросли по всьому континенту. Зруйнувалася ілюзія, що економічна взаємозалежність запобігає війні. Однак ніщо з цього не гарантує безпеку України без членства в НАТО чи еквівалентних гарантій безпеки. Принаймні, зараз про це ведуться серйозні переговори.
Ціна умиротворення стала незаперечною. Відсутність адекватної реакції на захоплення Криму Росією в 2014 році уможливила вторгнення 2022 року. Недостатня підтримка в 2022 році продовжила війну до 2026 року. Схема очевидна: слабкість провокує агресію.
Україні потрібна підтримка Заходу – не лише для виживання, а й для досягнення справедливого миру. Європа усвідомлює, що повинна розвивати свою оборону. Жодне врегулювання не повинно узаконювати російські завоювання та залишати Україну вразливою до повторних атак.
Що на кону?
Вже чотири роки Україна бореться за своє виживання, покладаючись на нестабільну зовнішню підтримку у війні проти ворога, який не бачить причин зупинятися. Трамп часто висловлює сумнів у тому, чи варті ці зусилля таких витрат, і тисне на Україну, щоб вона пішла на компроміси, які служать інтересам Путіна і його самого, але не Києва чи НАТО.
Наслідки виходять далеко за межі України. Найбільше ризикує Європа. Якщо Україна впаде або піде на умови, які винагороджують агресію, жодна європейська країна не зможе почуватися в безпеці. Для Сполучених Штатів відмова від України поставить фундаментальні питання про надійність американських зобов’язань у всьому світі і сигналізує про відхід від принципів, на яких базуються Організація Об’єднаних Націй і все міжнародне право.
Україні потрібна підтримка Заходу – не лише для виживання, а й для досягнення справедливого миру. Європа усвідомлює, що повинна розвивати свою оборону. Жодне врегулювання не повинно узаконювати російські завоювання та залишати Україну вразливою до повторних атак.
Підтримка України – це не благодійність, а інвестиція в міжнародний порядок, який відповідає інтересам Заходу. Підтримка України зараз коштує менше, ніж протистояння більш зухвалій Росії пізніше. Цей розрахунок має бути зрозумілим.
Побита, але нескорена Україна переживає особливо сувору зиму через посилення атак російських дронів і ракет. Згадайте, як чотири роки тому вона благала «занепокоєні» країни: «Будь ласка, закрийте небо». Сьогодні вона заслуговує на більше, ніж співчуття. Їй більше, ніж будь-коли, потрібні засоби захисту, справжнє прийняття до демократичної європейської спільноти та гарантії безпеки, щоб такі атаки не повторилися, щойно імперіалістична, деспотична Росія перегрупує свої сили.
Ця війна вже давно перестала бути війною лише України. Однак зараз, через 12 років після того, як Росія захопила Крим і частину східної України, і через чотири роки після початку жорстокого повномасштабного вторгнення, спрямованого на знищення країни та залякування вільного світу, важливе питання стало ще більш нагальним:
Чи дозволять Росії продовжувати відроджувати Радянський Союз як експансіоністську, антизахідну імперію під керівництвом квазіфашиста, а не комуніста Путіна, що підживлює нову та інтенсивну холодну війну між Сходом і Заходом? Або ж Україна отримає можливість перешкодити досягненню цієї мети і підтвердити свої законні права відповідно до Статуту ООН та міжнародного права як незалежна, демократична європейська держава і захисник вільного світу?
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.