Угорщина розділена – політично, культурно, за економічними інтересами, ідентичностями та історичною пам’яттю. Ми по-різному бачимо наше минуле, по-різному уявляємо наше майбутнє, і часто навіть по-різному розуміємо, що означає бути угорцем. І все ж у нашій історії є поворотні моменти, щодо яких досі існує широкий консенсус.
Одним із них є 1848 рік. Іншим – 1956 рік. Обидва, до речі, придушила Росією.
Але ще більше – XVI і XVII століття, коли Угорщина самотужки стримувала османські війська. Цей період увійшов в угорську історичну свідомість як епоха, що тривала два століття, коли Угорщина була бастіоном Європи. Так це викладали, і так це знають сьогодні всі угорці: від дітей до літніх людей, жінки й чоловіки, заможні й бідні, прогресивні й консервативні.
Навіть у XXI столітті таке описання османського періоду не виглядає недоречним. Угорщина була бастіоном Європи, тому що султан не мав наміру зупинятися в Угорщині. У 1683 році османські війська вдруге обложили Відень.
Якби Відень упав, за ним була би Прага – і хто знає, як далеко вони могли б зайти. Однак османи були розбиті під Віднем, а за кілька років Габсбурги звільнили Буду, попередницю сучасного Будапешта, що тоді перебувала під контролем Османської імперії. Тому цілком виправдано, що в угорському публічному дискурсі ця епоха згадується як час, коли «Угорщина була бастіоном Європи».
Сьогодні, у XXI столітті, бастіоном Європи є Україна. Якщо Україна впаде, то Путін – як і султан до нього – рушить далі. На північ, на країни Балтії? На південь, на Молдову? Або на захід, на саму Угорщину? Ми не можемо й не хочемо цього знати.
Історія вчить нас одній простій істині: завойовники завойовують – це їхня справа. Олександр Великий не зупинився. Ганнібал не зупинився. Не зупинилися й Наполеон, Гітлер чи Сталін. Вони просувалися вперед, доки не наштовхнулися на сили, достатні, щоб їх зупинити. Хтось може навести хоча б одну переконливу причину, чому Путіна мав би задовольнити лише поразка України?
Продовжимо порівняння цих двох «бастіонів». Угорська суспільна пам’ять справедливо згадує довгу боротьбу проти османів як таку, в якій Європа, яку ми захищали ціною величезних жертв, зрештою нас покинула.
Ми отримали обіцянки підтримки від Габсбургів, імператора Священної Римської імперії і навіть Папи Римського, адже Угорщина захищала не тільки територію Європи, а й її віру – саме християнство. Ми отримали папські булли – не одну. Священна Римська імперія час від часу надавала фінансову допомогу, але суми були абсолютно недостатніми і надходили нерегулярно. Мабуть, найбільшу допомогу надавали Габсбурги, хоча лише порівняно з іншими. Тягар оборони лежав переважно на плечах угорців.
Ми були виснажені. Країна була розділена на три частини: одна третина залишилася під владою Габсбургів, інша стала Трансільванією, а третя – включно зі столицею Будою – залишалася під контролем Османської імперії протягом півтора століття. Розрив між військовою силою Османської імперії та Угорщини був величезним.
І хоча такі порівняння зазвичай недосконалі, розрив між Росією та Україною також величезний. Однак османи захопили Буду, а росіяни навіть не дійшли до Києва. Навпаки, українські війська відбили значну частину Харківської області. За чотири роки після початку війни Росії вдалося окупувати лише близько двадцяти відсотків території України.
Є ще одна варта уваги відмінність між тодішнім і сучасним бастіоном.
Османське завоювання було жорстоким і кривавим – міста були зруйновані, цілі регіони були спустошені, були знищені покоління. Однак Османська імперія була, по суті державою, що жила з податей, і для збору податей їй було потрібне покірне населення.
Сьогоднішня російська агресія спрямована не лише на територію, а й на ідентичність: вона вбиває цивільних, викрадає дітей і намагається знищити самосвідомість нації. Османські завойовники прийшли з мечем, але їм були потрібні податі. Росія прийшла з танками та авіацією, і їй потрібні покірні піддані, а якщо ні – то випалена земля. Будь-хто на її шляху може бути вбитий, часто навіть ті, хто не воює – цивільні.
Україна – на відміну від середньовічної Угорщини – отримує значну міжнародну допомогу. Я знаю, що її далеко не достатньо. Я знаю, що і США, і Європа побоюються, що якщо підтримка України зайде занадто далеко, це може перерости в ядерну війну. Я не поділяю цих побоювань, хоча розумію їх. Попри це, Україна отримує допомогу в своїй кривавій війні за власне виживання.
Угорщина отримала набагато менше. Врешті-решт, вона зазнала поразки, наслідки якої тривали півтора століття. Саме тому (і тому, що це залишається глибоко вкоріненим в угорській історичній пам’яті), можна було б очікувати, що якщо якась нація і справді розуміє скрутне становище України, то це угорці.
Досі мало що болить угорцям більше, ніж усвідомлення того, що Європа в той час не прийшла на допомогу Угорщині з достатньою рішучістю. Але скажімо чесно: хоч якою недостатньою була та допомога, ані Габсбурги, ані Священна Римська імперія, ані Папа Римський не оголошували Угорщину ворогом. І коли хтось із них пропонував підтримку, ніхто не намагався перешкоджати іншим робити те саме.
А сьогодні, у першій третині XXI століття, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, замість того, щоб згадати одну з найтемніших сторінок нашої національної історії і зробити все, що в його силах, щоб допомогти Україні – бастіону Європи – робить навпаки. Він відмовляється навіть пальцем поворухнути заради України, та ще й робить усе, що може, щоб завадити іншим допомагати. Тепер колишній бастіон ставить у центр своєї політики мету, щоб сьогоднішній бастіон не отримував допомоги від Європи.
Не буду зупинятися на ірраціональності такої політики. Не буду зупинятися й на тому, чому Орбан її проводить, або що він може отримати від Путіна для себе і своїх олігархів. Не буду зупинятися й на повторюваній закономірності в сучасній історії Угорщини, коли лідери ставали на бік агресорів у надії на винагороду – і тим самим обирали сторону, що програвала. Це серйозні проблеми самі по собі.
Я просто скажу таке: ця політика є глибоко аморальною, нелюдською, підлою і ганебною. Від імені мільйонів угорців я прошу вибачення у народу України за поведінку прем’єр-міністра Угорщини.
Я – і не лише я один – хочу, щоб українці знали, що є інша Угорщина – Угорщина, яка прекрасно знає, хто у цій війні вбивці, а хто жертви.
Угорщина, яка любить свободу і розуміє, що, з огляду на свої розміри та силу, не може сама вирішити проблему України – втім, ніхто цього від неї не очікує. Але вона вірить, що повинна допомагати Україні в міру своїх можливостей і що в системі міжнародної підтримки вона повинна бути не перешкодою, а рушійною силою колективних зусиль – як країни Балтії, Польща чи Румунія, які навчилися на власному історичному досвіді.
Я хочу сказати Україні, що угорці не втратили здорового глузду. Їхні розум і серця при них. Просто зараз їхньою країною керує прем’єр-міністр, який заради влади потисне руку будь-кому – навіть тому, в кого руки по лікоть у крові.
Україна таке вже проходила – вона усунула такого лідера, і він втік аж до Росії. У квітні в Угорщині будуть вибори, і вперше за багато років є реальна можливість, що Орбана усунуть від влади, і він, як Янукович, переїде до Росії.
Я також маю повідомлення для президента Володимира Зеленського.
Він не один рік намагався, виявляючи гідну поваги стриманість, ладнати з Орбаном. Однак нещодавно українське керівництво змінило свою комунікаційну стратегію і, як висловився міністр закордонних справ Андрій Сибіга, у дипломатичних контактах вирішило зняти рукавички й говорити про Орбана більш відверто. Я це розумію. Я навіть із цим погоджуюся.
Але за два місяці Угорщина знову обиратиме свого лідера, і єдиний шанс, що залишився у Орбана, – це переконати угорську громадськість, що Україна є головним ворогом. Він працював над цим роками. Кожна дипломатична конфронтація підкріплює його наратив. Хоч як би зрозумілим було розчарування України, стратегічно найсильнішою реакцією є не дати йому в руки зброю, яка йому потрібна.
Угорщина перебуває в політичному русі. Ніколи раніше не було такої можливості для зміни курсу. Найбільшою допомогою в цей момент є не гучні заяви, а терпіння. Ця допомога потрібна насамперед Україні. Насправді, вона потрібна нам обом. Бо що б не принесли майбутні роки й десятиліття, ми залишимося сусідами.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.