Найбільші за останні два десятиліття антиурядові протести в Сербії потрясли столицю і поширилися по всій країні. Стільки сотень тисяч людей не виходили на вулиці з часів падіння Слободана Мілошевича.
Те, що почалося як студентські демонстрації проти корупції та повзучого авторитаризму, зараз переросло у повномасштабну політичну кризу для уряду президента Александара Вучича.
З посиленням протистояння на сцені з’явився добре знайомий актор, який може допомогти перехилити шальку терезів – Росія.
Минулого тижня високопоставлені сербські чиновники підтвердили, що уряду допомагають російські розвідники, починаючи від координації спостереження і закінчуючи логістикою для контролю над натовпом.
Кремль, який давно остерігається «кольорових революцій», знову позиціонує себе як оплот проти демократичних повстань у стратегічно важливій частині Європи. Втручання Москви спрямоване не лише на стабілізацію уряду країни-партнера – воно виявляє чергову спробу Кремля посилити свій вплив у Східній Європі, особливо в країнах, що опинилися між Росією і Заходом.
Заворушення відбуваються у критичний момент для російського лідера Владіміра Путіна.
Поки Україна бореться з російськими загарбниками, а розколотий Захід ще не визначився зі своєю довгостроковою стратегією, Москва тихо працює над тим, щоб повернути собі роль регіонального лідера – не лише за допомогою танків і договорів, а й шляхом придушення інакомислення скрізь, де воно загрожує промосковським режимам.
Так Росія діяла в Україні, Білорусі, Казахстані, Молдові та Грузії, і от тепер – у Сербії.
Оскільки Кремль одночасно веде переговори з адміністрацією президента США Дональда Трампа щодо можливих умов припинення вогню в Україні, його маневри на Балканах дають змогу побачити, як Путін поєднує м’яку силу, безпекову співпрацю та таємні операції, щоб впливати на події далеко за межами поля бою.
Відповідь Росії на сербські протести і стримана реакція Заходу можуть свідчити про те, наскільки сильно Москва відновила свій вплив у Європі – не лише у військовому, а й у дипломатичному плані.
А для Києва це ставить глибше питання: якщо Москва досі може придушувати масові рухи в країнах-союзниках без серйозної протидії, як далеко вона може зайти, щоб підірвати демократичне майбутнє України, особливо якщо Вашингтон відступить?
Серби виходять на вулиці
Протести почалися після того, як у годину пік на центральному вокзалі в Новому Саді, другому за величиною місті Сербії, обвалився залізничний навіс, у результаті чого загинуло п’ятеро людей і десятки були поранені.
Розслідування швидко показало, що ще минулого конструкція потребувала критичного ремонту, але ремонт або ігнорувався, або відкладався через ймовірне кумівство між державними підрядниками. Ця трагедія підпалила давно тліюче обурення громадськості корупцією та відсутністю підзвітності уряду.
Студенти Університету Нового Саду організували перший масовий мітинг, вимагаючи відставки кількох місцевих чиновників і кримінального розслідування щодо пов’язаних із урядом будівельних фірм.
За кілька днів демонстрації поширилися по всій країні. Їх підтримали громадські активісти, опозиційні партії та розчаровані громадяни, незалежно від етнічної приналежності та політичних поглядів. Те, що почалося як локальний траур, перетворилося на повноцінний рух із вимогою системних змін.
Але в міру того, як протести зростали в розмірі та інтенсивності, зростали й геополітичні ставки. Оскільки вступ Сербії до ЄС застопорився, а Вучич поглиблює зв’язки з Кремлем, Росія, не гаючи часу, втрутилась у цю внутрішню кризу, працюючи за лаштунками, щоб допомогти правлячій еліті Белграда придушити інакомислення та утримати її політичну лінію.
За повідомленням Reuters, сербська влада звернулася до російських спецслужб по допомогу в придушенні заворушень, і така допомога надійшла. Віце-прем’єр Сербії Александар Вулін визнав цю співпрацю, висловивши вдячність Росії за підтримку в боротьбі з тим, що він назвав «кольоровою революцією».
«За кольоровою революцією в Сербії стоять Західні спецслужби, які хочуть привести до влади в Сербії інший уряд, – сказав Вулін. – Ми цього не допустимо».
Ще більше підкреслюючи цей союз, секретар Ради безпеки Росії Серґєй Шойгу зустрівся з Вуліним у Москві, щоб обговорити протести в руслі наративу про те, що західні структури намагаються дестабілізувати Сербію. Шойгу наголосив на регулярному діалозі та обміні інформацією між Росією і Сербією, спрямованому на запобігання таким спробам дестабілізації, повідомляє Reuters.
Давній вплив Росії в Сербії
Відносини між Росією і Сербією глибоко вкорінені у спільній слов’янській ідентичності, православних християнських традиціях і довгій історії політичного союзу. Впродовж століть Москва послідовно зображала себе захисницею сербських інтересів – як культурних, так і геополітичних.
Під час Холодної війни Югославія (хоча офіційно й була позаблоковою) підтримувала складні відносини з Радянським Союзом.
Але після того, як на початку 1990-х років Югославія розпалась, а Сербію стали сприймати на Заході як вигнанця через її роль у балканських війнах, Росія знову стала активним прихильником Белграда. Під час бомбардувань НАТО в 1999 році і війни в Косові Москва дипломатично захищала Белград, накладаючи вето на резолюції ООН і ставлячи під сумнів легітимність НАТО під час війни в Косові.
Ця лояльність збереглася у 2000-х і 2010-х роках, особливо щодо Косова. Росія ніколи не визнавала незалежність Косова, приєднавшись до територіальних претензій Сербії і, використовуючи свою позицію в Раді Безпеки ООН, блокувала заходи, які підтримував Захід.
Сербія, своєю чергою, відмовилася накласти санкції на Росію після анексії Криму в 2014 році і продовжила поглиблювати військові зв’язки з нею, закуповуючи зброю і проводячи спільні навчання.
Енергетика є ще одним стовпом сербсько-російських відносин. Сербія значною мірою залежить від російського газу, насамперед того, що надходить газопроводом «Турецький потік», який проходить через Балкани.
До лютого російський державний енергетичний гігант «Газпром» володів контрольним пакетом акцій державної нафтогазової компанії Сербії NIS, що забезпечувало йому значний вплив на енергетичну політику країни. У лютому компанія «Газпромнєфть» зменшила свою частку в NIS з 50% до 44,85%, щоб уникнути західних санкцій, спрямованих проти компаній, які ведуть бізнес із Росією. За даними Reuters, зміна мажоритарного власника була поверхневою і не призвела до значних фактичних змін у бізнесі.
М’яка сила Москви також відіграє певну роль. Державні ЗМІ, такі як Sputnik і RT, формують громадську думку, часто посилюючи кремлівські наративи і дискредитуючи західні інституції. Культурні та релігійні зв’язки також культивуються через Російську православну церкву, яка часто співпрацює з Сербською православною церквою у сфері публічних повідомлень і міжнародної діяльності.
За даними European Western Balkans і Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, ці зв’язки зробили Белград одним із найнадійніших союзників Росії в Європі – навіть попри формальний статус Сербії як країни-кандидата на вступ до ЄС.
Поглиблення зв’язків Сербії з Росією, особливо в контексті придушення внутрішнього інакомислення, ставить під сумнів її прагнення вступити до Європейського Союзу.
Вучич визнав, що Сербія навряд чи приєднається до ЄС до кінця цього десятиліття, і це відображає як втому ЄС від розширення, так і занепокоєння з приводу зближення Сербії з російськими інтересами, повідомляє The Financial Times.
Придушення Кремлем «кольорових революцій»
Присутність Росії в Сербії відбувається в той час, коли Кремль прагне знову заявити про себе як про глобального гравця – не лише в Україні, а й на вразливих прикордонних територіях Європи.
Підтримка Вучича під час масових заворушень слугує цій стратегії: утримувати лояльного партнера на місці, демонструючи при цьому здатність Москви придушувати заворушення за кордоном без жодного пострілу.
Використовуючи історичні зв’язки, енергетичну дипломатію і вплив на ЗМІ, Москва роками намагається протидіяти західним інтеграційним зусиллям і стримувати громадянські протести на підтримку інтеграції в НАТО чи Європейський Союз, як стверджують вашингтонські аналітичні центри Heritage Foundation і Центр Карнеґі.
Побоювання Росії щодо «кольорових революцій» – народних повстань, які призвели до повалення урядів у колишніх радянських республіках і союзних режимах – глибоко вкорінене в її пострадянському стратегічному світогляді.
Кремль розглядає ці рухи як інспіровані ззовні загрози авторитарному правлінню та регіональним сферам впливу. Москва регулярно звинувачує Захід, зокрема, США, у фінансуванні груп громадянського суспільства та опозиційних сил як м’якої формі зміни режиму.
У відповідь Росія розробила і неодноразово застосовувала стратегічний план придушення таких повстань. Це включає в себе надання розвідувальної та матеріально-технічної підтримки режимам, наповнення медіа-простору дезінформацією, розгортання ботоферм і здійснення кібератак з метою дискредитації лідерів протестів або діячів, пов’язаних із Заходом.
За необхідності вона вдавалася й до прямого втручання, як це було в Україні у 2014 році, коли масові протести призвели до повалення проросійського президента Віктора Януковича.
Одразу після цього Кремль анексував Крим і розпочав приховану військову кампанію на сході України під виглядом захисту російськомовного населення. Нинішнє повномасштабне вторгнення в Україну стало можливим частково через стриману реакцію Заходу на перші незаконні військові дії Росії у 2014 році.
У Грузії Росія відреагувала на Революцію троянд 2003 року, зобразивши її як операцію за підтримки ЦРУ, а пізніше, у 2008 році, вторглася в Грузію після її зближення з НАТО.
Так само і в Киргизстані, де Росія підтримувала різні угруповання залежно від того, яка сторона обіцяла приєднатися до Москви, і навіть втручалася дипломатично і фінансово, щоб вплинути на результати під час Тюльпанової революції 2005 року і подальших заворушень у 2010 році, зазначає Reuters.
Ця модель підкреслює послідовну позицію Росії: протидіяти зусиллям Заходу з демократизації шляхом посилення авторитарних режимів, особливо в країнах, які розглядаються як геополітичні буферні зони.
Попереду важкий вибір
Рішення Белграда звернутися до Москви по допомогу в стримуванні найбільших антиурядових протестів у своїй історії після Мілошевича може свідчити не лише про короткострокове реагування на кризу, а й про стратегічний поворотний момент.
Запрошуючи російську безпекову допомогу, Белград не просто намагається впоратися з внутрішніми заворушеннями – він сигналізує про те, куди він може звернути під тиском знизу і з-за кордону.
Цей крок ризикує посилити сприйняття на Заході того, що Сербія більше не налаштована на демократичні реформи та інтеграцію в ЄС. Він також повністю відповідає довгостроковій стратегії Кремля: підтримувати дружніх силовиків, щоб стримувати народні рухи і зупинити поширення ліберально-демократичного впливу поблизу російських кордонів.
У міру наростання протестів і посилення міжнародної уваги керівництво Сербії стоїть перед вирішальним вибором: рухатися в напрямку демократичних цінностей, до яких, як воно заявляє, прагне, або ж повернутися до авторитарної тактики, підтримуваної Москвою.
Ставки вже не просто національні – вони геополітичні. І вони очевидні для світу.