П'ятдесят п'ять років тому, 21 серпня 1968 року, радянські танки раптово увійшли до столиці Чехословаччини Праги. За кілька тижнів, застосувавши грубу військову силу, Москві вдалося придушити прагнення цієї країни до свободи, принаймні, відкриті його прояви. Це прагнення знову пробудили реформи, які відкрили перспективу лібералізації досі репресивної комуністичної системи зсередини та заміни її «соціалізмом з людським обличчям».

Advertisement

Кіноадри з радянськими танками, які зустрічають розлючені громадяни Чехословаччини, іноді зупиняючи їхнє просування країною, послали потужне повідомлення всьому світові. Не лише про героїзм і трагедію чехів і словаків, а й про незмінно деспотичний та імперіалістичний характер радянського тоталітаризму.

Москва евфемістично назвала своє вторгнення «інтервенцією», начебто мотивованою бажанням вирвати Чехословаччину з лап «лихого» Заходу, рятуючи її від фашизму, капіталізму і бозна чого ще. Враховувати погляди й прагнення самих чехів та словаків Москва наміру не мала.

Це був не перший випадок, коли Росія посилала танки, аби придушити опозицію в непокірних сусідніх країнах. Так було у Східному Берліні в 1953 році та в Будапешті в 1956-му. Радянська армія перебувала фактично як окупаційне військо в державах Центральної та Східної Європи, які Москва контролювала з 1945 року аж до краху комуністичної системи наприкінці 1980-х років.

Advertisement

Відлуння того, що відомо усім як «Празька весна», було відчутним повсюди. Більшість українських патріотів з великим інтересом і симпатією стежили за процесом лібералізації в сусідній Чехословаччині, хоча мало хто наважувався відкрито говорити про це.

У травні 1968 року український політв’язень Валентин Мороз – історик, чиї викривальні твори яскраво описували механізми тоталітаризму та русифікації, а також нелюдські умови, в яких тримали в’язнів ГУЛАГу – написав звернення до голови Комуністичної партії України Петра Шелеста, проводячи паралель між ситуацією в Чехословаччині та Україні.

Advertisement

«Комуністи Чехословаччини демонструють комуністам усіх країн необхідність викинути за борт те, що стало баластом, і відкрити шлюзи тим силам, яким належить майбутнє», – писав Мороз. «Чи здатні комуністи України засвоїти цей урок?»

Через два місяці в Москві ще один українець, генерал-майор Радянської армії Петро Григоренко, який став дисидентом і якого за це запроторили до «лікувального» закладу каральної радянської психіатрії, передав до чехословацького посольства листа, в якому висловив переконання, що (у разі дещо малоймовірного перебігу радянської «інтервенції») Чехословаччина «могла б легко перешкодити радянському вторгненню», заблокувавши дороги на своїх кордонах і захищаючи свої аеропорти. Тоді війна була б повним «божевіллям», – сказав Григоренко одному знайомому дисиденту.

Advertisement

Але, як ми знаємо, тодішній радянський лідер Леонід Брежнєв продовжив цю «військову авантюру» і тим врятував радянську імперію від розвалу. І в цьому його рішуче підтримував Шелест.

Зліва направо: Валентин Мороз, Петро Шелест, Василь Білак.

Український лідер мав власні причини відчувати загрозу через те, що відбувалося в Чехословаччині. У Радянській Україні також наростало суспільне невдоволення та активізувався дисидентський рух. Навесні 1968 року Шелест зіткнувся з наймасштабнішим на той час протестом української громадськості проти політичних репресій і «викривлення національного питання» в Україні – звернення 139 учених, письменників, художників, студентів.

Advertisement

Щоб заспокоїти українську інтелігенцію, Шелест пішов на певний компроміс: він підтримав більш широке використання української мови та почав стримано заохочувати почуття національної ідентичності серед українців, тим самим розширивши обмежені рамки радянської ідеології. Але через роздратування Москви внаслідок послаблень Шелеста у сфері національної політики в УРСР він послідовно позиціонував себе прихильником жорсткої лінії в зовнішньополітичній сфері. У 1968 році він регулярно засуджував «реформізм і ревізіонізм», а українську діаспору називав «підступними українськими контрреволюційними елементами», які «белькотять про так звану незалежність».

Advertisement

Не дивно, що Шелест був одним із тих радянських прихильників жорсткої лінії, які прислухались до уроків «Празької весни», але зовсім не так, як сподівалися Мороз та його однодумці.

«Колишній український комуніст Павло Федченко пізніше, у 1992 році, повідомив, що Шелест якось казав тодішнім українським комуністичним чиновникам, що сам Брежнєв спочатку прохолодно сприйняв ідею вторгнення до Чехословаччини. І що саме він, Шелест, переконував кремлівське керівництво, «що ми з Чехословаччиною сусіди і що не дамо заразі поширитися й на нашу країну».

Згідно з записом у його особистому щоденнику, дійшло до того, що Шелест передав «запрошення» від найбільш реакційних чехословацьких комуністів до Москви, яке мало виправдати її військову «інтервенцію».

Він отримав це «запрошення» в Братиславі 3 серпня, під час таємної зустрічі з Василем Білаком, високопоставленим словацьким партійним чиновником, етнічним русином.

Шелест писав:

«Увечері я нарешті зустрівся з Білаком, і ми домовилися, що він о 20:00 прийде до громадського туалету, я там з’являюся в той же час, і потім він передасть листа через нашого офіцера КДБ Савченка. І ось як це відбулося. Ми «випадково» зустрілися в туалеті, і Савченко крадькома передав мені конверт із довгоочікуваним листом».

Отже, доля «Празької весни» вирішувалась в словацькому туалеті у співпраці українця та русина, які служили своїм російським панам з Москви.

Ця стаття грунтується на книзі автора під назвою «Українське відродження» (1999) та на статті Любоша Веселого «Український фактор Празької весни? Петро Шелест і чехословацький 1968 рік у світлі документів Служби безпеки України», яку можна прочитати тут.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!