В кімнаті приглушене світло. Діти переглядають фотокартки і намагаються уявити, яким їхній батько є сьогодні. Вони вже розуміють значно більше, ніж тоді. Хлопчику 12 років, дівчинці 14. Щороку цього дня діти понад усе чекають на свого захисника. Їхній тато – боєць 40 батальйону ТрО “Кривбас” – один із тих, хто потрапив до Іловайського котла. Вони вірять, що він вижив. Вони вірять, що він в полоні. Вони вірять, що він ще повернеться.
Іловайська трагедія
Війна в Україні триває вже дев’ять з половиною років. За цей час сталося чимало подій, при згадці про які перехоплює дихання, а очі наповнюються слізьми. Один із найважчих спогадів російсько-української війни – це Іловайська трагедія, тоді Росія по-варварськи вбила 366 українських військових, ще понад 300 потрапило у полон. Мені було 14 років, коли це сталося. Та я пам’ятаю той біль. Біль кожного українця за кожним загиблим. І навіть через 9 років його нічого не заглушило.
Одна із найкривавіших битв російсько-української війни розгорілася неподалік Іловайську влітку 2014-го. 6 серпня відбулася перша спроба українських військових звільнити захоплене російськими бойовиками місто. Операцією безпосередньо керував генерал Руслан Хомчак. Першими рушили бійці 40-го батальйону ТрО «Кривбас» – військові, які ще вчора не знали, що таке війна і як правильно тримати зброю. Для виконання цього завдання їх посилили технікою 51-ї ОМБр й загоном добровольців. Втім наступ провалився.
За чотири дні, 10 серпня, відбувся перший штурм Іловайська, втім він також не був успішним. Тим часом російським бойовикам вдалося захопити важливі локації поруч – Савур-Могилу (курган, що є однією із верховин Донбасу) та Красний Луч. Це був перший крок росіян, який дозволив їм згодом оточити українські сили, взявши їх у котел. Оскільки Савур-Могила розташована вище, російським угрупованням звідти легко вдавалося накривати вогнем прилеглі території.
Це не єдине, що допомогло росіянам. 13 серпня особовий склад 30-ї та 51-ї механізованих бригад, а також частина 72-ї механізованої бригади самовільно покинули місця дислокації поруч із курганом Савур-Могила. Внаслідок цього українська сторона втратила будь-який контроль на тому периметрі, однак і надалі продовжувала спроби штурму Іловайська. 18 серпня батальйони «Донбас» та «Дніпро-1», 17-а криворізька танкова, 51-а волинська, 93-а дніпропетровська механізовані бригади тріумфально увійшли до міста. Для них це була маленька перемога. Наступні дні бої за Іловайськ не вщухали ні на хвилину. До обох сторін прибувало підкріплення. Та все ж українській не вистачало резервів. Крім того, всіх лякав зовсім незахищений тил.
І вже 24 серпня, коли Україна святкує найважливіше свято, день своєї незалежності, стався найбільший переломний момент цієї битви. Від ворожого кордону рушили російські війська, захопивши із собою близько 100 одиниць бойової техніки. В цей же час українські військові 5-го батальйону ТрО самовільно покидають утримувану ними територію. А в оточенні в Іловайську залишаються батальйони «Кривбас», «Донбас», «Дніпро-1», «Азов», батальйони МВС «Херсон», «Світязь» та «Миротворець», а також зведена рота 93-ї та 17-ї бригади. Бійців обстрілювали з усіх наявних на той час у ворога видів зброї.
Між сторонами паралельно велись переговори. Одним із найважчіх днів з наймасованішими обстрілами було 28 серпня. Вночі Путін, який намагався зобразити себе гуманістом-рятівником, звернувся до бойовиків з проханням надати українцям зелений коридор. Бойовики поставили умову – українські військові повинні виходити без зброї та техніки. Серед українців почалися дискусії, а чи можна довіряти ворогу та кидати зброю? І чи є хоч який шанс врятуватись у інший спосіб, якщо Україна не може прорвати оточення?
На ранок рішення було прийняте – двома колонами («Булава» і «Вітер») сили оборони України без зброї почали виходити з міста. Як і було попередньо домовлено, ніхто не відкривав вогонь… перший час… Близько 10-ї ранку Росія розпочала методичний розстріл українських підрозділів. Він не був спровокований українською стороною. Військові просто йшли визначеним коридором. Як і кожен із нас, вони хотіли жити. Повернутися до своїх дітей, коханих, батьків. Повернутися до мирного життя, яке у них вкрала Росія. Проте узгоджена «дорога життя» перетворилась для них на «дорогу смерті». 29 серпня 2014-го року підступні дії Путіна та його прибічників призвели до однієї з найжахливіших трагедій в сучасній історії Україні. Саме цього дня Україна втратила найбільшу кількість своїх захисників за час війни до повномасштабного вторгнення. 366 військових полягло під Іловайськом, 429 – отримали поранення. І понад 300 потрапили в полон. Подальша доля багатьох із них вже 9 років невідома.
Можливо, описане вище для когось у світі є звичайною хронологією війни. Проте не для тих, чиє життя обірвалося. Не для тих, хто вже 9 років не знає, як йому жити далі після усього пережитого. Не для тих, хто не дочекався своєї рідної людини. І не для тих, хто й досі чекає. Як от, приміром, діти, про яких я писала на початку.
Минуло 9 років, а Росія й не думає припиняти свій теророр проти України. За кілька років Генеральна прокуратура України встановила основні причини Іловайської трагедії: дезертирство, про яке згадувалося вище; низький рівень боєготовності українських оборонців та помилки керівництва у плануванні і проведенні операції. Втім головна причина цієї трагедії та ж сама, що й причина війни, розпочатої проти України 2014 року, та інших жахіть, що тривали століттями на теренах України, складається з п'яти букв – Росія. А трагедія, яка сталася 29 серпня 2014-го року, лише вкотре доводить, що довіритись Російській Федерації – це неодмінно бути обдуреним та потрапиту у вбивчу пастку.
Коментарі (0)