Роль української журналістики у війнах пам’яті з Росією (частина 1)

Примітка від редакції. Нижче наведено текст доповіді головного редактора Kyiv Post Богдана Нагайла на спеціальному заході серії «Українські історичні зустрічі» під назвою: «Російсько-українські «Війни пам’яті» в західній академічній науці та медіа», що відбувся 16 вересня 2023 року в Українському Інституті Америки в Нью-Йорку під час панельної дискусії на тему «Війни пам’яті RU-UA у сфері друкованих ЗМІ, телерадіомовлення та Інтернету».

Пані та панове, шановні колеги!

Це честь і задоволення для мене бути тут. Дякую організаторам за запрошення. Приємно бачити стільки знайомих і нових облич.

Почнемо з історичного контексту. Не варто забувати, що українські «війни пам’яті» стосуються не лише протистояння імперській хижості росіян, в минулому це стосувалось також і інших сусідів і, звичайно, їхніх друзів чи de facto прибічників у світі.

Ще донедавна українці були стороною цих війн, яка зазвичай програвала. Зовнішній світ не бажав знати, не помічав або навіть вороже ставився до їхніх прагнень і їхнього становища та охоче сприймав наративи, які пропагували вороги та гнобителі України як ідеї, як руху, як майбутньої держави.

Їхньою незмінною метою було дискредитувати та/або знищити все це як тому, що територія України була бажаною здобиччю, так і тому, що ідея окремого національно самостійного українського народу становила загрозу та перешкоду їхнім імперським амбіціям та схемам.

Ви запитаєте, чому українці в цьому плані так довго програвали? Тому що в них не було Kyiv Post!

Дозвольте мені пояснити мою думку, перефразувавши її: тому що не було пошти з Києва. В тому сенсі, що Україна не могла зробити так, щоб її голос був почутий у зовнішньому світі, не могла представити світові свої меседжі та аргументи.

Журналістика як дипломатія

Журналістика та газетна справа, як відомо – це розповсюдження інформації, яка, своєю чергою, залежно від її якості та рівня сприйняття, формує думки та ставлення читачів. Це публічна й більш безпосередня, так би мовити, родичка дипломатії.

Так, українцям було що сказати, було проти чого протестувати та було що запропонувати. Але загалом їхні наративи не досягали зовнішнього світу й майже не впливали на нього. Крім того, українці довгий час дотримувались інтроспективного, захисного тону, зрозуміло, насиченого моральним обуренням, гнівом і розчаруванням через те, що вони сприймали як байдужість до них або навіть цинічність світу.

Зрозуміло, що в народу, який не мав власної незалежної держави, шанси захистити свої інтереси були мізерними.

Дипломатія навіть у період української козацької держави, на жаль, не досягла того, що (як ми тепер заднім числом уявляємо) могло значно покращити імідж та репутацію України в світі. За іронією долі, навіть гетьман Іван Мазепа та його дипломатично активний наступник Пилип Орлик не змогли значно вплинути на свідомість європейців, окрім шведів та деяких інших відомих винятків.

Правду кажучи, знадобився дійсно великий тогочасний француз і європеєць Вольтер, щоб у 1731 році сповістити світові квітуючого Просвітництва: «L’Ukraine a toujours aspireé aà êetre libre» – Україна завжди прагнула бути вільною.

А 150 років потому, кому поза межами України (окрім деяких росіян та поляків) відомо про творчість полум’яного українського революціонера Тараса Шевченка та про його заклик до «українського Вашингтона»?

Навряд чи це може когось здивувати, адже навіть модерне відродження України на початку 20-го століття було навмисно затемненим та мало зрозумілим зовнішньому світові, воно не здобуло належного визнання та не призвело до здобуття Україною державної незалежної.

Тим не менш, воно продемонструвало приховану силу українців та їхній політичний потенціал. Подібно до того, як Пушкін колись був ангажований деспотичним російським царатом, щоб зобразити Мазепу зрадником та засудити європейських так званих «наклепників на Росію», так, своєю чергою, протягом 20 століття такі всесвітньо визнані російські літературні зірки, як Горький, Булгаков, Набоков та Бродський висміювали українську мову та культуру навіть тоді, коли нові тоталітарні радянські імперіалісти так жорстокістю намагались викорінити «український націоналізм».

Поділена тогочасна Україна була фактично позбавлена голосу у світі, а фейкові новини, які так ефективно використовувалися Москвою ще в 1926 році в Парижі проти символу майбутньої української незалежної державності – Симона Петлюри та його послідовників – стали неодмінним супутнім засобом імперського терору. 

Навіть велика на той час українська діаспора виявилась майже неефективною у розповсюдженні світом правдивої інформації про Україну. У 1933 році, у розпал Голодомору, саме британські та канадські журналісти Малкольм Маггерідж, Гарет Джонс і Ріа Клайман зуміли подати новини про геноцидну кампанію Сталіна зі сторінок деяких провідних західних газет.

Поява українських голосів

А після усіх руйнувань Другої світової війни – з постійним опором українців загарбникам і тим, що в 1945 році Сталін забажав, щоб радянська Україна стала однією з країн-засновниць ООН – українців краще розуміли в зовнішньому світі?

Далеко не так. Щоправда, з початком холодної війни США надали їм важливі нові засоби спілкування зі своїми співвітчизниками за «залізною завісою» через передачі «Радіо Свобода» та «Голосу Америки». Але їхній зміст був спрямований на схід, а не на західний світ.

Навіть у постсталінський період, попри значні зусилля української діаспори, увага західних ЗМІ залишалася прикутою переважно до російських та єврейських дисидентів у СРСР. Залишався поза увагою й той факт, що українці становили найбільшу частку серед політв’язнів, і те, що саме вони відстоювали.

Українські публіцисти, що працювали в Європі після Другої світової війни: Борис Левицький, Богдан Осадчук, Віктор Свобода.

Голосів українських фахівців і журналістів старшого покоління, які час від часу ставали такими собі голосами волаючого у західних медійних пустелях, справді чулось тоді небагато. Серед них, зокрема, Богдан Осадчук, він же Олександр Кораб, у швейцарській Neu Zuricher Zeitung, Борис Левицький у Західній Німеччині та, зрештою, час від часу Богдан Боцюрків і Роман Шпорлюк у Північній Америці.

Визначальна поява в Україні нової генерації патріотично налаштованих продемократичних прапороносців української справи, які пропагували її у модернізованій формі, відповідно до нещодавно визнаних загальнолюдських цінностей, все ж активізувала певні елементи в українській діаспорі, особливо серед її молоді.

У першій половині 1980-х років, перед проголошенням Горбачовим гласності, щось подібне відбувалося на Заході. Раптом з’явилися ознаки прориву, оскільки представники нового повоєнного покоління, які здобули освіту в західних університетах і долучились до журналістики, почали друкуватись на сторінках деяких найпрестижніших західних видань. Адріан Каратницький та Олександр Мотиль у США та Богдан Нагайло у Великій Британії стали найвідомішими представниками цієї нової хвилі.

Далекоглядне успішне залучення Гарвардським українським науково-дослідним інститутом талановитих вчених – американця Джеймса Мейса та британця Роберта Конквеста – до створення новаторської праці про Голодомор під назвою «Жнива скорботи» допомогло розширити фронт війни пам’яті, точніше ідеологічний фронт боротьби з Росією.

Наприкінці 1980-х років послаблення Горбачовим тотального контролю над країною прискорило швидке зростання різноманітних національно-демократичних рухів. І СРСР захитався.

Щоб заповнити величезну прогалину в обізнанності західної громадськості щодо історії та культури України, я написав монографію, в якій дослідив історію проблемного «національного питання» в СРСР і яку назвав Soviet Disunion («Радянське роз’єднання»).

Ця книжка була опублікована в Лондоні та Нью-Йорку в 1990 році, а невдовзі з’явились також японське, французьке та італійське видання. У липні 1990 року я був достатньо впевнений у тому, що говорю, коли сказав CNN у прямому ефірі, що тепер, коли Україна нарешті зі впевненістю заявила про свою незалежність, для радянської імперії «гра закінчилась».

Українські науковці, активні у війнах пам’яті проти Росії: Богдан Боцюрків, Орест Субтельний, Роман Шпорлюк.

Але навіть на цьому ключовому етапі все було непросто. Ви пам’ятаєте, що двоє найвидатніших тогочасних лідерів Заходу – «залізна леді» Маргарет Тетчер і президент Джордж Буш-старший – не бажали розпаду Радянського Союзу і вважали за краще, щоб Горбачов врятував його за допомогою нового Союзного договору, чого неросійські народи СРСР аж ніяк не бажали.

У ті часи КДБ ще намагався перешкодити трансляції на територію Радянського Союзу популярних передач «Радіо Свобода», які доносили до слухачів правдиву інформацію та зміцнювали їхню національну самосвідомість. Глушіння цих програм припинилося в листопаді 1988 року, а невдовзі після цього мене призначили директором української служби «Радіо Свобода». В ті роки на наші новини та тематичні програми в СРСР очікувала багатомільйонна аудиторія. 

Тактика, використовувана проти нас російськими (тоді їх називали ще радянськими) агентами впливу в Америці, полягала в тому, що нас звинувачували в антисемітизмі або у співпраці з нацистами, зокрема через те, що бандерівці проголосили відновлення незалежності України в окупованому нацистами Львові 30 червня 1941 року.

Але, зрештою, ці останні відчайдушні спроби радянських агентів зірвати нашу роботу були вже малоефективними. Більшим викликом було побудувати з нуля мережу надійних кореспондентів в Україні, які могли б достовірно та регулярно повідомляти новини. Саме з цією метою американське керівництво «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода» у червні 1990 року відправило мене в Україну. Мене, керівного співробітника «Радіо Свобода», впустили до Радянського Союзу, який проіснував ще півтора року.

Спираючись на новостворені демократичні платформи «Руху» та Української Гельсінської спілки, нам вдалося створити зародкову, але ефективну команду стрингерів у Києві, Львові, Москві та інших містах. Нашими зірками стали колишні політв’язні Сергій Набока та його команда в Києві та Анатолій Доценко в Москві. Також мені пощастило переконати співпрацювати з нами таких талановитих журналістів і коментаторів, як Віталій Портников і Анатолій Стреляний.

У цей епохальний час українська служба «Радіо Свобода» відіграла важливу роль у інформуванні українців вдома та за кордоном про важливі внутрішньо- та зовнішньополітичні події, слугуючи рупором демократичних голосів та інтегруючи велику країну – дозволяючи слухачам на сході або півночі України вчасно дізнаватися, що відбувається на заході чи півдні або у столиці. Програми української служби «Радіо Свобода» потужно посприяли відновленню національної пам’яті та піднесенню національної самосвідомості українців, тим самим зробивши безцінний внесок у здобуття омріяної перемоги у багатовіковій війні пам’яті проти Росії.

Висновок буде наведено в частині 2.