Париж здавна славився як один із провідних світових осередків культурного та інтелектуального життя. Але чи відомо вам, що дехто з жінок, які ставали музами, коханими або дружинами найвидатніших митців та інтелектуалів свого часу, життя яких пов’язане з Парижем, були фатальними красунями з України, і багатьох із них закохані митці навіть увічнили в своїх творах?
І це не дивно, якщо згадати поєднання краси, розуму та винахідливості, притаманне Анні Ярославні та її сестрам, які були дружинами королів Франції, Норвегії та Угорщини в ХІ столітті. Або легендарну Роксолану, яка в ХVI столітті пройшла карколомний шлях від наложниці з гарему до законної дружини Сулеймана Пишного – одного з найвеличніших правителів могутньої Османської імперії.
Пізніше, в ХІХ столітті, класик французької літератури Оноре де Бальзак був зачарований польською аристократкою Евеліною Ганською, чоловік якої мав маєток поблизу Києва. Протягом 15 років він листувався з нею, називаючи її «об’єктом найсолодших мрій», хоча вона критикувала його через притаманний його творам цинізм та зображення жінок у негативному світлі. Коли помер її підстаркуватий чоловік, Бальзак змагався за її прихильність із угорським композитором Ференцом Лістом і, зрештою, переміг. Пара одружилася 1850 року в Бердичеві, потім переїхала до Парижа, де Бальзак невдовзі помер.
Коли в січні 1847 року 35-річний Ліст приїхав до Києва, він уже був справжньою зіркою. Блискучий піаніст і композитор багато гастролював і зажив слави серцеїда. Несподівано Київ і загалом Україна подарували Лісту безцінний досвід, який круто змінив його життя.
За кілька днів після приїзду до Києва він зустрів кохання всього свого життя. Це сталося на благодійному концерті в холі щойно заснованого київського університету. Ференц вирішив припинити свої нескінченні концертні тури й оселитися зі своєю коханою - Кароліною цу Сайн-Вітгенштейн. Це була дуже яскрава, приваблива й надзвичайно багата полька, яка народилася на Тернопільщині й на момент зустрічі з Лістом перебувала в нещасливому шлюбі зі значно менш заможним російським військовим-аристократом із німецьким прізвищем. Вона запросила композитора відвідати її маєток у Воронинцях (у Вінницькій області). Так почалась яскрава історія кохання великого композитора до жінки з України, яку він згодом описав як «великий характер, поєднаний із великим духом», кохання, яке він проніс до кінця свого життя.
Приблизно в цей же час засяяяла зірка ще однієї української "фам фаталь", до того ж справжньої інтелігентки. Йдеться про письменницю й перекладачку Марію Вілінську, більш відому за літературним псевдонімом Марко Вовчок, яку вважають українською Жорж Санд чи Джордж Еліот. Вона писала твори як українською, так і російською мовами, і хоча й була росіянкою за походженням, ототожнювала себе з Україною та її національним рухом і значно посприяла поширенню й визнанню української літератури в світі.
Прихильниця критичного реалізму та протофеміністка, Марія Вілінська стала відомою не лише в Російській імперії, а й у Європі, де прожила багато років. Хоча її навряд чи можна віднести до беззаперечних красунь, вона підкорила серця й уми багатьох своїх видатних колег на батьківщині та за кордоном. Наприклад, видатний російський письменник Іван Тургенєв у листі від 23 жовтня 1860 р. зазначав: «Пані Маркович (Марко Вовчок)… тут, у Парижі, це надзвичайна жінка».
У Марії було кілька молодших за неї коханців, двоє з яких трагічно померли. Згодом вона вдруге вийшла заміж за шанувальника, молодшого за неї на 17 років.
Муза Пікассо
В часи, коли Марія Вілінська доживала свої останні роки в Росії, на Чернігівщині лише розпочиналося інше захопливе, хоча, зрештою, й трагічне життя доньки армійського офіцера з Ніжина. Звали її Ольга Хохлова. У тендітну балерину з респектабельної консервативної родини закохався блискучий негідник від мистецтва Пабло Пікассо, якому після одруження вона народила сина і яку він багато разів малював, але, зрештою, покинув через молодшу жінку. Вже відомий натоді іспанський митець помітив українську танцівницю під час вистави «Російського балету» Сергія Дягілєва в Парижі. Пікассо став наполегливо залицятися до Ольги, й 1918 року вона погодилась вийти за нього заміж. Батько й брати Ольги загинули у вирі російської революції. Шлях додому був для неї закритий. Ольга стала улюбленою моделлю й музою Пабло Пікассо, проживши з ним весь його «класичний період».
З часом їхній шлюб почав розвалюватись. Пікассо дедалі частіше скаржився на снобізм дружини та її нервову неврівноваженість. І коли, зрештою, в 1935 році вони розлучилися, і Ольга залишилась сама з їхнім спільним сином на руках, колишній чоловік перестав навіть згадувати її. Пікассо відмовлявся оформити розлучення з Ольгою з фінансових міркувань. У 1955 році танцівниця, паралізована після інсульту, померла в Каннах.
Її життя зламав чоловік, якого вона не лише надихала, а й якого, як писала її онука, вона познайомила зі «світом аристократичних смаків та хороших манер». Згодом усі спогади про Ольгу були вилучені з біографії Пікассо. Однак присвячена їй виставка, організована в музеї Пікассо в Парижі, чимало зробила для того, аби висвітлити визначну роль цієї «загадкової жінки» в житті невдячного митця. Цікаво, чи згадував Пікассо про Ольгу та про Україну, коли позував у вишиванці поряд зі своїм біографом Роландом Пенроузом?
Суперництво екзистенціалістів та ménage à trois
В середині 1930-х років у Парижі двоє найвидатніших тогочасних інтелектуалів – філософ і письменник Жан-Поль Сартр, ікона екзистенціалізму, та Сімона де Бовуар, яка створила класичний феміністичний твір «Друга стать» – вже розпочали своє нетрадиційне спільне любовне життя. І незабаром дівчина-біженка з Києва Ольга Косакевич зіграла в ньому важливу, хоч і суперечливу роль.
Де Бовуар звабила свою 17-річну студентку, а потім залучила її до ménage à trois із Сартром. Приваблива й розумна Ольга була не в захваті від Жан-Поля з його невисоким зростом і незмінною люлькою, а от він, навпаки, попри явне невдоволення Сімони, захопився чарівною українкою. Де Бовуар вилила свій гнів у романі «Вона прийшла, щоб залишитися», який іронічно присвятила своїй молодій партнерці та суперниці.
Зі свого боку, Сартр переповів їхню складну історію в своєму романі «Зрілий вік», у якому професор філософії безуспішно упадає за молодою студенткою з Російської імперії. Він також писав для неї ролі у своїх п’єсах, зокрема, в п’єсі з красномовною назвою «Немає виходу», в якій йдеться про конфлікт між бажанням, фантазією та реальністю в коханні.
Ця історія ще більш ускладнилася, коли на паризькій сцені з’явилися молодша сестра Ольги Ванда та інший видатний письменник-екзистенціаліст того часу – красень Альбер Камю. Сартр помстився Ользі, яка знайшла собі іншого коханця, звабивши її сестру. Він втратив розум через Ванду й навіть запропонував їй одружитися. Але Камю, автор знакового екзистенціалістського роману «Сторонній» (1942), легко спокусив молоду коханку Сартра.
Ванда відверто насолоджувалася цим пікантним ménage-à-trois з двома видатними філософами, які змагалися за її прихильність. Наприкінці 1944 року Сартр писав де Бовуар, яка залишалася його незмінною коханою в їхніх довготривалих стосунках: «Що Ванда собі думала, коли почала бігати за Камю? Що вона від нього хотіла? Хіба я не був набагато кращим за нього?»
Сартр так ніколи й не пробачив Камю, і їхнє суперництво за українку врешті-решт у 1950-х роках відійшло на задній план на тлі їхніх ідеологічних розбіжностей щодо Радянського Союзу – Сартр залишався лояльним промосковським комуністом, а Камю з часом став затятим противником тоталітаризму.
Ольга, Ванда, Альбер, Жан-Поль і Сімона продовжували міняти партнерів, і врешті-решт обидві сестри Косакевич знайшли собі чоловіків французів. Але наприкінці бурхливих 1930-х і на початку не менш бурхливих 1940-х ці розумні, привабливі й сильні жінки з України були незмінно активними на паризькій інтелектуальній сцені й зробили власний яскравий внесок у принципову дискусію того часу, започатковану їхніми знаменитими французькими коханцями, про те, які шляхи ведуть людину до справжньої свободи, і як подолати абсурдність людського існування.
Українська Мата Харі
Якщо вже говорити про фатальних жінок з України, варто згадати принаймні ще одну – баронесу Моуру Будберг, яку часто називають «російською» Матою Харі. Вона була коханкою декого з відомих літераторів, а також інших яскравих діячів 20-го століття, зокрема, одночасно була музою для Максима Горького та Герберта Уеллса. Вона доживала віку в Лондоні, будучи відомою світською левицею, перекладачкою Чехова та сценаристкою кількох фільмів із Лоуренсом Олів’є та Джеймсом Мейсоном у головних ролях.
Насправді Моуру Будберг звали Марія Закревська, і народилася вона 1892 року на Полтавщині у відомій і заможній українській родині. Її прабабуся Ганна була великим, хоча й таємним коханням Тараса Шевченка. Він бував у маєтку Закревських, писав портрети Ганни та її чоловіка Платона, присвячував їй вірші, перебуваючи на засланні за участь у таємному товаристві, члени якого ставили собі за мету боротьбу з царизмом. Полтава в ті часи була одним із центрів українського національного руху, а Шевченко – його іконою. Марії, яку батьки називали Моурою, безсумнівно, це було добре відомо.
На початку 1950-х років, коли двох британських дипломатів, її знайомих, звинуватили в шпигунській діяльності на користь СРСР, співробітники британських спецслужб затримали Моуру. Вона повідомила їм, що радник королеви сер Ентоні Блант є радянським шпигуном, але їй не повірили. Його викрили лише в 1964 році. Представники МІ-5 звільнили Моуру, описавши її у своєму досьє як «надзвичайно розумну та неординарну жінку... доволі видатну особистість, яка може випити неймовірну кількість спиртного, переважно джину».
Це розширена версія статті, яка була вперше опублікована в 2018 році в липневому номері «Панорами», щомісячного журналу авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України».
Коментарі (0)