Сьогодні всі українці згадують свого Пророка. Саме у цей день, 9 березня, 211 років тому, в селі Моринці (нині Черкаська область) народився Тарас Григорович Шевченко – український геній, Великий наш Кобзар.
Про його значення та роль в українській культурі та історії можна говорити довго, і важко додати щось нове. Команда української редакції Kyiv Post вирішила не боротися з істориками, культурологами та іншими шевченкознавцями, а просто згадати ті рядки, що вразили кожного з нас по своєму.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
І слова ці, видається, будуть завжди актуальними. Тож до вашої уваги наша підбірка.
Андрій Бондар, літературний редактор, перекладач
Ой, гляну я, подивлюся
Ой гляну я, подивлюся
На той степ, на поле;
Чи не дасть Бог милосердий
Хоч на старість волі.
…
Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люди добрі,
А то одурію...
Ці сповнені болю й туги за Батьківщиною рядки Тарас Шевченко написав за кілька тижнів до того, як був нарешті звільнений з москальської солдатчини. Тоді він ще не знав, що після звільнення проживе недовго й не встигне намилуватися, надихатися своєю Україною.
У цих рядках Кобзаря – биття його серця, серця надзвичайно талановитої, чутливої, мудрої й глибоко нещасної людини, для якої Україна була понад усе.
Карина Доломанжи, редакторка новин, заступниця відповідального редактора української версії Ktiv Post
Ну що б, здавалося, слова
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
Ці рядки про силу слова, про те, наскільки важливим є все те, що ми говоримо. Вже тоді Кобзар нам заповідав не забувати – саме мова робить нас тими, ким ми є. Мова – це той генетичний код, який ніщо не може стерти.
Тому, минають століття, а слова мали, мають, і будуть мати значення. І зрештою, в одній з релігій так і кажуть, що все почалося зі Слова.
Катерина Захарченко, журналістка
Садок вишневий коло хати
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
Цей вірш – справжня українська пастораль. Лиш геніальний Шевченко міг відобразити весь уклад сільського життя буквально кількома рядками.
Річ у тім, що й зараз сільське життя виглядає на загал саме так. Хіба що співати стали українці менше, та й свої корективи привнесла війна з росіянами, про яких Пророк вже тоді писав багато і всю правду.
Петро Жижиян, відповідальний редактор української версії
Причинна
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива.
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав.
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів…
У баладі «Причинна», що стала, думаю, вершиною ранньої творчості Шевченка, Кобзар виступає як справжній містик. У «Причинній» розкривається один з найпоширеніших сюжетів народної творчості: молода дівчина померла, не дочекавшись свого козака, бо думала, що він вже загинув. А хлопець, повернувшись до своєї коханої, застав її мертвою та й наклав на себе руки.
Те, як Шевченко розкрив сюжет, передав атмосферу, вражає. Поет не просто розповів історію, він змусив і змушує досі будь-кого, хто читає баладу, співчувати героям. Спокійно читати «Причинну» просто неможливо.
Такий от наш Кобзар нашими очима: простий, романтичний, містичний, інтелігентний, неповторний - один такий. Наш Геній, наш Пророк.
Пам’ятаємо!
