Нещодавно колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен і голова Офісу президента України Андрій Єрмак підписали Київську безпекову угоду. Один зі способів зрозуміти цей важливий документ – це розглянути його, як перелік усього того, що країни-члени НАТО та їхні союзники внесли у список для допомоги Україні до початку повномасштабного вторгнення Росії, але не зробили. Тепер уряди цих країн заявляють про намір це зробити.
Угода пропонує бажані терміни, коли країни, які вже надають допомогу Україні у війні з Росією, запобігатимуть повторному вторгненню, озброївши Україну на повну, і підтримуватимуть її фінансово та соціально, ймовірно, протягом десятиліть. Крім того, якщо Росія знову порушить правила, все має спрацювати за планом, тож автоматично запрацюють каральні санкції.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС!
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Ця спільна декларація не зобов’язує ані Україну, ані НАТО проводити будь-яку політику. Але якщо втілити в життя пропозиції Єрмака і Расмуссена, вони, безперечно, коштуватимуть платникам податків у цих країнах десятки мільярдів доларів. Серцем угоди є план довгострокових багатосторонніх зусиль, спрямованих на перетворення Збройних сил України на армію, що переважає за чисельністю, озброєнням, та деякими стандартами боєздатності армії Ізраїлю.
Та всупереч численним заявам про міжнародну солідарність з Україною, якщо війна знову прийде, то лише українці й ніхто інший проливатимуть кров, захищаючи свою державу.
Єрмак і Расмуссен разом зі своїми штабами врахували «негативний» досвід Будапештського меморандуму 1994 року, в якому, серед інших зобов’язань, Росія обіцяла поважати територіальну цілісність України. Офіс президента заявив, що Україні потрібні нові міжнародні гарантії безпеки, ключовою з яких є довгострокова міжнародна підтримка української армії та держави, щоб ЗСУ надійно стримували російське вторгнення та перемогли ворога, якщо він знову нападе. Це називається «значна оборонна сила», здатна дати відсіч «збройним силам і воєнізованим формуванням Російської Федерації».
У документі нічого не сказано про кількість танків, літаків, артилерійських систем чи снарядів, а також не вказано бажану чисельність української армії і з яких саме країн та які суми протягом певного часу виплачуватимуть платники податків, щоб все це реалізувати.
Потенційно більшим упущенням у документі може бути ядерна зброя. У 1994 році Україна підписала Будапештський меморандум, відмовляючись від ядерної зброї в обмін на обіцянку інших підписантів, зокрема Росії, поважати кордони України. У другому параграфі преамбули договору йдеться: «Будапештський меморандум про гарантії безпеки виявився нікчемним».
Принаймні теоретично, підписи Расмуссена та Єрмака під угодою можна витлумачити, як мовчазну згоду обох офіційних осіб щодо того, що Україна скасувала Будапештський меморандум або має намір це зробити, а отже залишає за собою право відновити свій ядерний арсенал. Важко зрозуміти, як іще Кремль витлумачить нову угоду, хоча слово «ядерний» у договорі не фігурує.
Щодо звичайних озброєнь та іншої підтримки, країни, які бажають допомогти Україні, мають підписати двосторонні угоди про надання допомоги не лише під час війни, а й на постійній основі в майбутньому. Двосторонні угоди «мають чітко передбачати зобов’язання гарантів щодо самооборони України», йдеться в угоді. Як може виглядати явне зобов’язання і хто вирішує, чи є це зобов’язання справді зобов’язанням, не пояснюється.
Кінцеві цілі низки двосторонніх угод, які Україна підпише, сформульовані дещо чіткіше: армія, яка повністю здатна відбити велике наземне вторгнення Росії; «масштабна програма навчання та спільних маневрів» для створення та підтримки бойової готовності ЗСУ; передові наземні сили оборони – насамперед протиповітряні; доступ до фінансування ЄС для розбудови потенціалу; та ефективні (що означає належним чином фінансовані та організовані) сили територіальної оборони для всіх цивільних осіб віком від 18 років.
Країни, які «могли б» підписати двосторонні угоди з Україною щодо «гарантування безпеки», включають, як зазначено в угоді, насамперед членів Контактної групи з питань оборони України (США, Велика Британія, Канада, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Австралія, Туреччина, країни Балтії, Центральної та Східної Європи), представники якої щомісяця після початку війни зустрічаються в німецькому Рамштайні, щоб обговорити допомогу Україні. Японія та Південна Корея потенційно можуть надати «невійськові гарантії», а регіональні угоди, які допоможуть утримати Росію від нападу на Україну, які також можуть бути підписані з Туреччиною, Румунією, Болгарією та іншими чорноморськими державами.
Договір залишає туманним питання, яка конкретно країна, яку гарантію та якою мірою надаватиме, але у сукупності всі двосторонні угоди мають становити «залізну» безпеку України.
Оригінал англійською тут.
