Чи потрібен в Україні Конституційний суд?

Про доцільність існування Конституційного Суду України, нову судову реформу та імплементацію норм міжнародного кримінального та гуманітарного права: розгорнуте інтерв’ю з Ігорем Коліушком

Ігор Коліушко – український громадський діяч і науковець, в минулому – політик. Засновник та голова правління Центру політико-правових реформ.

У інтерв’ю зі Світланою Сидоренко для «Kyiv Post» він розповідає про дискусії довкола заяв про доцільність існування Конституційного Суду України та міжнародний резонанс відносно цього, а також про необхідність ратифікації Україною Римського статуту міжнародного кримінального суду  та імплементацію норм міжнародного кримінального та гуманітарного права.

Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

Пане Ігоре, на Вашу думку, чи варто серйозно ставитись до позиції деяких фахівців щодо постановки питання доцільності існування Конституційного Суду України? Тобто, чи дійсно наразі потрібно ставити таке питання?

На моє глибоке переконання, ставити таке питання точно не потрібно, але час від часу воно дійсно виникає. Причому виникає нині не вперше. Ми пам’ятаємо, що, починаючи з 2020 року, а особливо в 2021 році, влада «Слуг народу» і Президента Зеленського постійно демонструвала дискомфорт від існування і діяльності Конституційного Суду України (далі – Суд).

Замість того, щоб нормально налагодити відносини між органами державної влади, команда Президента Зеленського весь час намагається конфліктувати з Судом, часто виходячи за межі Конституції. Більшість суддів цього Суду, всіх його складів завжди були налаштовані прислухатися до Президента України (і теперішнього і попередніх) оскільки бояться, щоб Суд не ліквідували, не урізали його фінансування. Але, при цьому, вони хочуть, щоб їх, як Суд поважали, щоб ними не командували, тим більше не вимагали неправових рішень. У таких ситуаціях судді і раніше бунтували.

Що ми бачимо сьогодні? Офіційний представник Президента в Суді є за сумісництвом народним депутатом України, що заборонено українським законодавством, стверджує, що якби Суд не працював, це була б найкраща ситуація. Офіс Президента демонстрував таке ставлення вже з кінця 2019 року. Потім були спірні рішення Суду, пов’язані з антикорупційним законодавством.

На мій погляд, дійсно важко пояснити рішення Суду від 27 жовтня 2020 року про визнання неконституційною статті  366-1 Кримінального кодексу України «Декларування недостовірної інформації» і зупинку дії всього антикорупційного механізму (наразі діє стаття 366-2 з такою самою назвою, якою доповнили Кримінальний кодекс України в грудні того ж року, однак, там прибрали неумисність цього злочину, лишили тільки умисне декларування недостовірної інформації).

Тоді дійсно склалась кризова ситуація, адже поновити кримінальні провадження, які велися по цій статті, вже неможливо. Однак це рішення з’явилось і через бездіяльність Верховної Ради України та Президента України, тому що коли хтось звертається з конституційним поданням про неконституційність якогось закону, Суд порушує провадження, яке триває кілька місяців або років. Якщо в цей період до закону, який є предметом оскарження, вносяться зміни, Суд закриває провадження без розгляду в зв’язку зі зміною закону.

Тому завжди виникає питання: ви всі бачите, які аргументи викладені в конституційному поданні, які нерідко містять слушні претензії до законів. Так чому ж ви не виправите їх на випередження, чому не внесете зміни до закону, щоб він відповідав Конституції, адже завдяки цьому і провадження в Суді зупинялося б? Ані Президент, ані керівництво парламенту чомусь не хочуть користуватися цим інструментом.

Вони чекають, поки Суд прийме рішення, а тоді починається пошук недоліків цього рішення. У відповідь в 2020 році Президент вносить подання до Верховної Ради про ліквідацію Суду, звільнення всіх його суддів, тобто, це відверто неконституційні ініціативи. Потім він, не маючи на те повноважень, звільняє двох суддів Суду, і ця тяганина триває більше року.

Таким чином, дійсно є багато претензій до Суду. На мою думку, причиною цих претензій є неякісний добір суддів. Потрапляють туди недоброчесні та недостатньо фахові кандидати. Але це ні в якому разі не дає підстав ставити питання про непотрібність Суду. У змішаній моделі форми державного правління він вкрай необхідний через виникнення конфліктів між органами державної влади. І тільки Суд спроможний їх ефективно розв’язувати, і в більшості країн ЄС, куди впевнено прямує Україна, він існує.

У Офісі Президента заявили, що країні необхідна нова судова реформа, оскільки попередня зробила Конституційний Суд України недоторканним. На Ваш погляд, в Україні назріла реальна необхідність нової судової реформи?

Зміни до Конституції 2016 року, які, власне, і називають судовою реформою, суттєво покращили Конституцію в частині регулювання і судової влади загалом, і безпосередньо самого Суду. Однак дана редакція цих розділів Конституції також не є бездоганною, можна говорити і про її «точкове» покращення. Проте говорити про повне скасування цієї реформи було б неправильно.

Статус суддів Суду після цієї реформи покращився, але не була вирішена одна з ключових проблем – це їхнє представництво в Суді від з’їзду суддів. Судді, яких він делегує, завжди в усіх складах Суду були найслабшою ланкою нашої конституційної юстиції. Тому, на мій погляд, необхідно змінити порядок призначення суддів Суду, вилучивши звідти з’їзд суддів.

Загалом правильно, що суддів Суду може звільняти сам Суд. Але можна було б внести зміни до Конституції, передбачивши крім звільнення ще й імпічмент суддів Суду. Тобто у разі вчинення суддею проступку, після чого до нього втрачається довіра, можна, наприклад, 3/4 складу парламенту або за поданням Президента і 3/5 депутатів парламенту оголосити йому недовіру.

Подібна процедура існує в інших країнах, а у нас її нема. Це не загрожуватиме недоторканності суддів, але створить механізм виходу в таких «диких» ситуаціях, як було з Олександром Тупицьким (12-й Голова Конституційного суду України).

Як нова судова реформа може вплинути на політичну стабільність в Україні, особливо під час війни, чи це не пов’язані речі?

Зміни до Конституції, про які ми говорили вище, наразі, під час воєнного стану, неможливі. Разом з тим, в частині Закону України «Про Конституційний Суд України» дещо зробити можливо. Зокрема, норма Конституції про конкурсний відбір суддів, яка потрапила туди в 2016 році, досі не виконується. Було декілька законопроєктів про спеціальну кваліфікаційну комісію, яка б відбирала кандидатів до того, як їх буде розглядати Президент, Верховна Рада та з’їзд суддів стосовно їх кваліфікації та доброчесності. На жаль, кожна гілка влади цю норму Конституції почала тлумачити на свій лад.

Президент Порошенко створив свою конкурсну комісію. З’їзд суддів не став створювати жодної комісії, а визначив, що її функції буде виконувати Рада суддів, а це є відвертою підміною норм Конституції. Верховна Рада вирішила, що буде розглядати кандидатури, подані депутатськими фракціями, а роль комісії буде відігравати профільний парламентський Комітет, що також є порушенням вимог Конституції.

Яка позиція в світі з приводу нової судової реформи в Україні чи міжнародний фактор тут не має значення?

Світ ретельно спостерігає за процесами в Україні довкола цих питань, зокрема, відносно розмов про доцільність існування Суду. І будь-які намагання України відійти від визнання верховенства права в цій чи будь-якій іншій площині дуже шкодить нашому руху в Європейський Союз.

Чи потрібно Україні ратифікувати Римський статут міжнародного кримінального суду, як Ви вважаєте? Адже існує низка країн, які не ратифікували його з різних міркувань, зокрема, через побоювання, що це призведе до зовнішнього втручання в їхнє національне законодавство.

Так, є дискусія з цього приводу, але, на думку численної юридичної громадськості, Римський статут треба ратифікувати. Ми виграємо від цього значно більше, ніж отримаємо ризиків чи загроз.

На сьогодні найбільшим порушником міжнародного права в частині воєнних злочинів є Російська Федерація. Тому ми апелюємо до Міжнародного кримінального суду, але при цьому самі не ратифікуємо Римський статут. Наша влада боїться, що в деяких випадках можуть бути порушені справи проти наших військових командирів. Однак не можна вимагати відповідальності від інших, а самим ховатися від неї. Тому слід навести лад у себе і не займатися правовими «викрутасами».

Якщо ми, як країна, стоїмо чітко на позиції, що ті правовідносини, які визнані міжнародним законодавством як злочини геноциду, злочини проти людяності; воєнні злочини та злочини агресії, ми не маємо толерувати, то ми повинні боротися з ними за допомогою як внутрішнього законодавства, так і шляхом ратифікації Римського статуту і приєднанням до юрисдикції Міжнародного кримінального суду.

20.05.2021 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» (законопроєкт від 27.12.2019 р. № 2689), який Президент України не підписав. На Вашу думку, Україні потрібен цей Закон?

Над цим Законом працювали найкращі експерти протягом чотирьох років, вклавши в нього численні норми міжнародного права стосовно воєнних злочинів. Тому Закон є однозначно хорошої якості і він потрібний Україні. Але у влади є побоювання про відповідальність військових командирів в частині воєнних злочинів. Мабуть тому Президент не підписав його, але й не повернув протягом встановленого строку для повторного розгляду. Тому такий необхідний наразі Україні Закон «завис».