Це був непересічний, обдарований багатьма талантами геній – поет, прозаїк, перекладач, інженер, педагог, етнограф, музикант, композитор, актор і режисер. Він створив дизельний локомотив набагато раніше за американців, написав понад 600 музичних творів і кілька п'єс. Його вірші "Буря на Чорному морі", "Софрон", "Нечай", "Про Богдана Хмельницького", героїчна поема "Байда" та інші поетичні твори, покладені на музику, стали народними піснями. Він був засновником народних театрів. Хор бандуристів, який він зібрав у Полтаві, став першим радянським творчим колективом, який дав гастролі на Північноамериканському континенті. Він написав десятки кіносценаріїв і зіграв головну роль кобзаря у відомому художньому фільмі. Його ім'я відоме всім в Україні, але майже невідоме за її межами.
Життєпис Гната Хоткевича справді вартий цілого роману. Він народився 12 січня 1878 року в Харкові в сім'ї кухара і служниці купця, яких він усюди возив із собою. Під час однієї з таких подорожей семирічний Гнат познайомився зі сліпим кобзарем, і той навчив його грати на бандурі. Кілька років потому він розбив свою скарбничку і купив собі бандуру, з якою відтоді не розлучався все життя. І в школі, і в Харківському технологічному інституті він вчився на "відмінно", а майже весь вільний час проводив із кобзарями. Вони хвалили його відмінний слух і майстерну гру: "Дуже добре грає. Якби ще був сліпим, то був би знатним кобзарем".
За те, що Хоткевич знався з кобзарями, його виключили з інституту і вислали з Харкова на два роки. Тож він узяв свою бандуру і купив квиток на потяг до Києва, де сподівався потрапити до Миколи Лисенка – гуру всіх молодих українських музикантів. Почувши, як грає Хоткевич, у репертуарі якого були й твори Лисенка, метр запропонував йому роботу соліста в своєму хорі і неймовірну платню – 60 рублів на місяць. На той час це були вельми пристойні гроші: скажімо, за найдорожчий номер у найкращих готелях Києва, Москви чи Санкт-Петербурга просили 5 рублів за добу.
Завдяки протекції Лисенка Хоткевич повернувся до навчання в інституті і вчився дуже добре, проте через "політичну пляму" на заліковій книжці диплома з відзнакою не отримав.
Молодого випускника призначили на скромну посаду у відділі техобслуговування дільниці "Харків-Миколаїв" російської залізниці. Там він теж кожну хвилину вільного часу віддавав музиці, і саме вона допомогла йому зустріти своє кохання.
Музика звела красивого молодого інженера з Катериною Рубанович – обдарованою дочкою купця. Невдовзі вони побралися.
Платня молодого чоловіка була мізерною, але працював він неповний день, тож мав час для творчості. У 1903 році він відкрив перший в Україні пролетарський театр, який за три роки поставив понад 50 спектаклів – здебільшого українську класику.
Гнат Хоткевич серед акторів-аматорів Гуцульського театру
У 1905 році працівники залізниці обрали Гната Хоткевича головою свого страйкового комітету і делегували до Москви. Там він потрапив до "чорного списку" російської влади і, щоб уникнути арешту, виїхав на Галичину, що на той час входила до складу Австро-Угорської імперії. Друзі-залізничники таємно переправили його з дружиною і двома маленькими дітьми до кордону, а його подруга Леся Українка допомогла їм перейти кордон.
Родина оселилася в селі Криворівня Вижницького району біля румунського кордону, і дуже скоро там у них з'явилося багато друзів. Хоткевич став вельми популярним, і слава про його надзвичайний музичний талант поширилась далеко за межі села. За шість років, які він прожив у Криворівні, він об'їздив усю Гуцульщину, виступаючи з концертами чи не в кожному селі й місті. Пізніше він згадував, що з першого дня "закохався в гуцулів і ці прекрасні гори".
Натхненний чудовими пейзажами і роботящими, щирими людьми, він написав романтичну повість "Камінна душа" і заснував перший гуцульський драматичний театр, яким упродовж року керував Лесь Курбас. Неписьменні актори заучували свої ролі на слух, але на сцені грали просто неперевершено. Знаменита українська актриса Марія Заньковецька була дуже високої думки про театр і навіть віддала на нього всі свої заощадження.
Сімейне життя Хоткевича було далеко не безхмарним. Сім'я ледве зводила кінці з кінцями і виживала лише завдяки його заробіткам і маленькому городу. Народження ще однієї дитини шлюб не витримав: дружина залишила його і трьох дітей у карпатському селі, а сама переїхала до Москви – до своїх батьків.
Солом'яний вдівець сумував недовго – його втішила молода заміжня письменниця – теж Катерина. Коли небезпека арешту минула, Хоткевич разом із нею повернувся на Велику Україну, до своєї матері, але невдовзі Катерина залишила на них новонароджену дитину і повернулася до Львова.
Хоткевич переїхав до Києва, де видавав літературний журнал і організовував гастролі Гуцульського театру.
Після початку Першої світової війни влада знову почала переслідувати Хоткевича – тепер за його пацифістську позицію. На початку 1915 року його вислали до Воронежа, де він жив до більшовицького перевороту 1917 року і проголошення Української народної республіки.
Повернувшись до Харкова, Хоткевич опублікував перший том "Історії України", п'єсу "О полку Ігоревім", тетралогію "Богдан Хмельницький" і роман "Берестечко".
У 1921 році 43-річний Хоткевич познайомився з 20-річною студенткою Платонидою Скрипко, і невдовзі вони одружилися.
Він перекладав Шекспіра і Гюго, організував сільський хор і інструментальний ансамбль, викладав у Деркачівському зоотехнікумі і Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.
Хоткевич став одним із найпопулярніших письменників у країні, і після 10 років шлюбу, отримавши аванс за 8-томне зібрання своїх робіт, нарешті зміг придбати будинок для своєї сім'ї.
Але радянська цензура не дрімала і знайшла "прояви буржуазного націоналізму" в його статтях, де він засуджував Переяславську угоду 1654 року між Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем, після якої "Україна потрапила в рабство". У 1932 році його звільнили з усіх посад, а всі його праці потрапили під заборону. 8-томник вилучили з усіх книгарень і бібліотек, і видавництво вимагало повернути аванс. Щоб вижити, опальний письменник брався за будь-яку роботу і навіть продавав особисті речі.
У 1934 році Хоткевич потрапив під потяг і отримав серйозні травми, і вже був фізично нездатним працювати. Він написав листа до президента Академії наук із проханням про пенсію, але так і не дочекався відповіді: його заарештували. Після трьох місяців допитів і тортур він підписав зізнання в "участі в контрреволюційній організації і шпигунстві на користь Німеччини" і був засуджений до розстрілу. Вирок був виконаний 8 жовтня 1938 року.
Платонида Скрипко зазнала кримінального переслідування як вдова "ворога народу", а в 1945 році, невдовзі після закінчення Другої світової війни, її вислали до Казахстану.
У 1956 році вона і її страчений чоловік були реабілітовані, як і сотні тисяч інших безневинних жертв сталінського режиму. Повернувшись в Україну, вона працювала в музеї Івана Франка у Криворівні – селі, де Хоткевич прожив шість своїх найщасливіших років.
Шляхи дітей Хоткевича розійшлися по всьому світу. Наймолодшу дочку Галину нацисти вивезли до Німеччини, а після війни вона в числі інших переміщених осіб опинилася в Марокко, де співала в християнській Воскресенській церкві в Рабаті. На початку 1970-х переїхала до Франції, де вийшла заміж за священника української автокефальної церкви в Греноблі, що теж був родом із Харкова. Старша дочка Ольга оселилась у Венесуелі.
Наймолодший син Володимир воював проти більшовиків і загинув у бою під Курськом. Інший син, Євген, потонув, перепливаючи річку на іранському кордоні. І лише найстарший син від першого шлюбу – теж Володимир – не дав загинути дереву роду Хоткевичів. Він зробив блискучу наукову кар'єру тут, в Україні, і став ректором Харківського університету.
Володимир Хоткевич, ректор Харківського університету
Гнат Хоткевич живе у вдячній пам'яті народу України: його ім'я носять вулиці Києва, Харкова, Львова та інших міст, а також спеціальна стипендія Харківського університету. Його книги, перекладені кількома мовами, входять до шкільних програм з літератури, його п'єси ставлять українські й зарубіжні театри, а люди залюбки співають прекрасні народні пісні, навіть не знаючи, що слова до них написав Гнат Хоткевич – талановитий український музикант, композитор, поет, прозаїк, інженер, педагог, етнограф, актор і режисер.
Коментарі (0)