Жорсткіший чи травмований? Оптимістичний чи відірваний від реальності? Більш рішучий чи засмучений? На цю серію запитань звичайні українці відповідатимуть Піту Шмігелю з Kyiv Post, розповідаючи про те, як війна змінила їх самих та їхню країну. Ми подамо погляди та голоси солдатів, шкільних вчителів, хірургів, залізничників та інших людей, які пережили останні 12 місяців повномасштабного вторгнення, і те, як вони бачать майбутнє.
Олександр П щойно відзначив своє шістдесятиріччя. Більшість людей, яким виповнюється 60 років, проводять своє життя з родиною та друзями, а можливо, і з онуками.
А от сержант Олександр П у цьому поважному віці приділяє свій час звільненню зі Збройних Сил України, оскільки 60 років є загальноприйнятим, хоча й не обов’язковим рубежем для припинення служби в українському війську.
У львівському буфеті він все ще у військовій формі, але зі знятими знаками розрізнення частини. Волосся й борода у нього сніжно-білі, а руки тремтять, коли він повільно намагається їсти капустяний салат.
Після того, як він погоджується поговорити зі мною, він пояснює, що йому залишилося оформити ще деякі папери, перш ніж він остаточно вийде на пенсію. А поки що він на роздоріжжі між війною і якимось іншим життям.
У віці 59 років Олександр, відправивши свою родину в безпечне місце до Польщі, пішов до лав ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Служив на Донеччині, Луганщині та Херсонщині. Ми погодились не вказувати конкретні завдання, які він виконував на фронті, або назву його підрозділу, але вони добре відомі всім, хто слідкує за перебігом війни. Місця, про які раніше мало хто знав, тепер регулярно показують CNN і BBC.
Олександр говорить повільно і сумно. Він поставив ввічливість до журналіста вище болю, який очевидно відчуває.
Яким був ваш досвід війни?
Це пекло. Найгірше – це не постійні артилерійські обстріли, не життя в землянці місяцями, не бойові дії і навіть не побоювання за власне життя. Найстрашніше – це переживати смерть своїх побратимів.
Тільки що ти розмовляв зі своїм побратимом, а наступної хвилини його кишки вже звисають з дерева. В одному бою з 36 бійців моєї частини вижили лише троє, і перед вами один з цих трьох.
Ми воюємо не з «росіянами». Ми воюємо з «зеками», кадирівцями і половиною Сибіру. Москва і Санкт-Петербург далі від цієї війни, ніж Нью-Йорк чи Париж. Справа не у фашистах чи бандерівцях – справа в їхній жадобі.
Якою була ваша роль під час війни?
Я снайпер. Я вбивав і вбив би їх знову. Я робив це, тому що міркував про себе: «Якщо не я, то хто?»
Це не те, чим я хотів займатися, але я повинен був це робити. І раніше мені доводилося це робити – в 2014 році, коли я пішов добровольцем в АТО. На відміну від 1984 року, коли в часи СРСР я був змушений піти воювати в Афганістан.
Це вже третя війна для мене, художника. Я є членом Національної спілки художників України, до війни займався виготовленням художніх прикрас.
На початку цього року ми якось їхали – змінювали позиції – і наша машина наскочила на міну. Вибухом мені зламало три ребра і спричинило незворотне пошкодження хребта. Я лежав у багатьох лікарнях від сходу до заходу, але принаймні мої руки в порядку, і я за це вдячний долі. Іншим зараз куди гірше.
Що ти плануєш робити в майбутньому?
Повернуся до Києва і буду працювати, перетворюючи метал на красу. Техніки, в яких я працюю, не є поширеними серед молодих ювелірів, тому мій бос радіє моєму поверненню – навіть з моїми тремтячими руками та кульганням.
Як вас змінила війна? Як вона змінила Україну?
Ви не можете пройти через пекло, не змінившись. Це нереально. Коли вам доводиться вбивати, поки хтось намагається вбити вас, ви змінюєтеся.
Для мене в житті більше немає страху. Я бачив смерть і я спричиняв смерть. Це зробило мене сильним – навіть у цьому розбитому тілі. З родиною я намагаюсь бути таким же, яким був раніше. Але за межами сім’ї я більше не зможу бути тією людиною, якою був до війни.
Те саме й з Україною. Все це мало статися. Це завжди загрожувало нам. Тепер це сталося і зробило нас сильнішими та більш об’єднаними. Ми зламали їм хребет, і тепер вони можуть лише намагатися втягнути нас у нескінченний конфлікт.
Дивлячись на зморшкувате обличчя та темно-карі очі Олександра, я згадую колишнього оперативника Української Повстанської Армії (УПА), якого я знав у юності. Я впевнений, що він був учасником «рейду» УПА на Захід підконтрольними комуністам територіями у 1948 році. Михайло Черешноївський був і учасником націоналістичного підпілля, і художником-графіком, який створював макети марок і знаків дорожнього руху. Зроблені ним конструкції збереглися донині.
Він пропонував навчити дітей діаспорян різьбленню по дереву та літографії, але ми віддавали перевагу футболу та відвідуванню місцевих барів. Для нас він був «стариганом».
Можливо, саме там – у створенні корисних речей і краси – знайдуть розраду ветерани війни. Коли Олександр взяв свій військовий рюкзак, вибачився і, шкутильгаючи, відійшов від столу, як і в моменти, які ненадовго нас об'єднали, я сподівався, що це дійсно так.
Піт Шмігель – австралійський письменник, кореспондент Kyiv Post. Має досвід у галузях політики, бізнесу, сталого розвитку, психічного здоров’я та у військовій галузі, його статті публікувались у найбільш поважних виданнях Австралії.
Коментарі (0)