Вигляд території заводу справляє гнітюче враження, але посеред зруйнованих цехів із плівкою на місці вибитих вікон чутно сміх робітників. Від брудного цеху йде запах заліза – так пахнуть вагони, які тут ремонтують. Аж тут раптом запахло вишуканими французькими парфумами.
Посеред нагромадження частин вагонів і важкої техніки зустрічаю двох жінок – начальницю зуборізного цеху Людмилу Заруцьку і її підлеглу Наталію Барметову, одну з близько 40 біженців із пошматованих війною міст, які зараз працюють на заводі.
Наталія працює тут усього кілька місяців, а Людмила – вже більше 10 років. Починала вона кранівницею, а зараз керує 50 людьми. Чоловіків і жінок приблизно порівну, і її хвилює їхнє майбутнє.
Як у відомому фільмі «Москва сльозам не вірить», Людмила стала «берегинею» для них, для заводу, а може й для всього народу.
«Зараз поменшало замовлень, і мене найбільше хвилює, щоб у моїх підлеглих була робота, щоб вони могли прогодувати свої сім’ї», – каже Людмила.
Начальниця цеху ДВРЗ Людмила Заруцька і її підлегла, майстер цеху Наталія Барметова, переселенка зі сходу країни. Фото: Олександра Клітіна.
Попри її хвилювання про оплату праці й плачевний стан заводу, безсумнівно одне: відродження Дарницького вагоноремонтного заводу – це ще одна українська історія успіху під час війни. Це історія людей, що підняли з руїн критично важливе підприємство. Це приклад незламності й живучості української економіки, яку Росія намагається знищити.
5 червня 2022 року Дарницький вагоноремонтний завод (ДВРЗ) атакували п’ять російських ракет, чотири з яких впали на виробничі приміщення. Завод зазнав серйозних руйнувань. Одразу після удару керівництво і робітники не знали, чи можна буде взагалі відновити роботу підприємства. Один із цехів був настільки зруйнований, що працювати доводилось просто неба, і навіть тоді, коли температура опускалася нижче нуля.
Та все ж підприємство повністю відновило роботу.
Робітники зруйнованого ковальського цеху працюють просто неба. Фото надане адміністрацією ДВРЗ.
Завод ремонтує й виготовляє вантажні залізничні вагони. Зараз тут працює приблизно 600 людей. До війни плани на 2022 рік передбачали збільшення виробництва до 390 вагонів.
«Коли почалася війна, довелось відмовитись від планів розширення, – говорить директор заводу Юрій Філліпов. – Ми боролися за виживання цього підприємства. Коли настала весна і постало питання експорту сільгосппродукції, ми вирішили, що в першу чергу треба розширити виробництво і організувати ремонт зернових контейнерів. Щойно ми освоїли цей вид виробництва і отримали необхідні сертифікати в травні, стався ракетний удар».
Пошкоджені об’єкти ДВРЗ. Фото: Олександра Клітіна.
За словами Юрія, росіяни навмисно цілили саме туди, де ремонтувалися вагони для зерна. Через те, що експортувати українську сільгосппродукцію морем стало практично неможливо, бо російські війська заблокували чорноморські маршрути, залізниця стала основним транспортним коридором, останньою артерією української економіки.
«Проблема нестачі зерновозів існувала ще до війни. Цим ракетним ударом росіяни сподівалися повністю підірвати експортні спроможності України», – каже Юрій.
Після цього росіяни також запустили кампанію дезінформації, стверджуючи, що ракетний удар по ДВРЗ був націлений на військову техніку і озброєння.
«Ми вирішили запросити сюди журналістів, щоб ті побачили все на власні очі, – говорить Юрій. – Був ризик того, що ще щось могло вибухнути, тож ми швидко обгородили територію, а для журналістів накреслили на карті маршрут. Ми показали їм, що ніякої військової техніки тут немає. Удар стався о 6-й ранку, а брифінг для журналістів призначили на 15:00, аби не було часу на те, щоби щось вивезти. Ми бачили очі людей, коли вони прийшли на завод після удару. Вони вже готові були з ним попрощатися. Був страх. Пішли чутки, що заводу кінець.
Нам було дуже важко. Спочатку треба було розчистити завали, щоб зрозуміти, в якому ми становищі, що можемо врятувати, а що знищене. Ми змогли відремонтувати частину обладнання. Ми навіть не очікували, що відгукнеться стільки людей – районна адміністрація, місцева громада, громадські організації, навіть вчителі сусідніх шкіл.
Під час ракетного удару на території заводу перебували 24 охоронці й працівники енергозабезпечення. Одного поранило уламками. [За протоколом] під час тривоги всі працівники спускаються в бомбосховище, і цього правила всі чітко дотримуються».
Бомбосховище розраховане на 1 500 працівників. Тут є спальні місця.
«24 лютого ми впустили місцевих мешканців, – продовжує Юрій. – У період найбільш масованих ударів у бомбосховищі перебувало до 3 500 людей. До нас навіть приходила поліція – перевіряли документи, бо в місті діяли диверсійні групи».
Місцева мешканка допомагає розчищати територію заводу після ракетного удару в червні. Фото надане адміністрацією ДВРЗ.
На будівлях досі плівка, а директор працює в холодному офісі без вікон. На запитання, в чому секрет ефективної роботи підприємства, він відповів: «У людях».
Швидко відновити роботу заводу вдалося завдяки допомозі його працівників, які принесли з дому власні інструменти, а також допомозі небайдужих людей. Наприклад, плівку для вікон дала компанія, що виробляє такі матеріали неподалік.
Багато працівників заводу – потомственні, і російський удар став для них чимось особистим. За словами керівництва, коли працівники приходили разом зі своїми сім’ями розчищати завали й прибирати територію і бачили ці руйнування, то казали: «Ось це будував мій дідусь».
На заводі працюють 40 біженців із районів бойових дій. Троє з них працюють у цеху Людмили.
«Коли під час тривоги ми сиділи в бомбосховищі, один із біженців розповів нам, що коли їх евакуювали, їм доводилось бігти зі своїми дружинами й дітьми через трупи й частини тіл, бо то був єдиний шлях. І він говорив про це так спокійно…» – каже Людмила.
Коментарі (0)