Тисячі солдатів української армії перебувають на передових позиціях, особливо важко доводиться піхоті. Kyiv Post публікує анонімний щоденник українського піхотинця, що почав служити на Донеччині і вперше потрапив на передову.

Нам сказали, що розклад у нас такий: тиждень на базі і тиждень на передовій позиції. Бронік видали важкий, незручний, коли присідаю - розстібається, важить 12 кг. Припасів і води взяв, скільки міг нести, також зброю, амуніцію, рацій немає, та й росіяни їх прослуховують, вони перехопили нашу станцію. Коли ми мали виходити з тилу, командування повідомило по рації, і на нас одразу 5 мін 82 калібру нечутних прийшло, а через якийсь час іще – це, щоб, якщо ми поранені, то добити. Ми знаємо, що вони слухають, тому іще живі.

Advertisement

Позиція в нашому випадку - це не окопи, а старі будинки, де ми одразу потрапили під обстріл. Росіяни нас там атакують майже безперервно - на мене дрони скидали воги (ВОГ - граната дульнозарядна), атакували мінами, позицію обстрілюють мінометами, ми вже навіть не звертаємо увагу – засипле так засипле. Танками, схоже, стріляють не по нас, бо немає сенсу.

ППО збила російську ракету, запущену по Одещині
Більше по темі

ППО збила російську ракету, запущену по Одещині

Вночі та вранці 28 березня російська армія атакувала Одеську область різними типами озброєння.

В туалет ходити – під себе, потім акуратно можна викинути, або в підвали, але там лежать мертві. Втрати в нас були вже наступного дня, і через день, поранені весь час

Advertisement

Саме місто, де ми воюємо, виглядає сюрреалістично, російські трупаки навалені всюди, все обвуглене, в руїнах, особливо на дитячі майданчики страшно дивитись. Всі дві-триповерхівки в руїнах. Перед руїнами поле, на котрому побиті танчики, окопи і кілька руїн. За тим полем в кілометрі село, де засіли росіяни, праворуч теж їхнє село і, вони нас закидають артою, СПГ (радянський станковий протитанковий гранатомет), танками і бехами (БМП) з того села.

Все б нічого, але ми маємо зайняти це поле, окопуватись там і висувати туди наші позиції, але саме туди працюють російські міномети 82-120 калібру, тому в нас стільки втрат.

Advertisement

Ти ідеш по тому полю, а навколо все розривається, ти падаєш, підіймаєшся – ще 20 метрів, і знову стріляють: почув – упав, не почув – то тебе вбили або поранили. Проблема, що 82 калібр міномета майже зовсім не чутно. Крім того, по евакуації поранених і вбитих теж обстрілюють, бо це у 300 метрах від того поля.

Коли потім доходиш до позиції, де треба копати, там те саме - обстріл, а командування вже звітує, що зайняло 300 метрів поля, яке вже втретє переходить від нас до росіян. Я думаю, що командування має попрацювати, щоб їхні міномети замовкли і дрони, що скидають гранати на нас, приземлились, і щоб зв'язок був, а потім вже посилати нас займати позиції.

Advertisement

Взагалі у нас дефіцит зброї і навіть лопат нема, ми копаємо російськими, що там валяються. Іще жахливо пересуватися вночі без тепловізорів і приладів нічного бачення, у нас їх нема і не передбачено, думаю сам його купити. І приціл потрібен. Я намагаюся вчитися і слухати уважно, щоб вижити.

Спимо ми у підвалах, руїнах, або окопах, під розбитою технікою чи плитами. Дві ночі з шести я взагалі не спав, вдень можна спати по дві години. Спимо одягнені, але я чоботи знімаю, у спальних мішках, але тут потрібні спеціальні, з чохлом, щоб у калюжі не намокали.

Більша проблема, що нема зовсім туалету і води нема, а дістатися до води - треба пройти 3 кілометри під атаками артилерії. Ми там їмо консерви, або спеціальні батончики, бо помирати голодними неохота, а після бою пити дуже хочеться.

Advertisement

Сидиш там, навколо російські трупи і їхні шмаття, спорядження їхнє, рюкзаки, але ми беремо тільки зброю. Взагалі добути російську зброю - це особливе досягнення, у нас її вже більше, ніж нашої. Крім того, набої однакові, тому всі розкопують завали, щоб знайти такий трофей. Бачив російські набори – теж все в основному таке ж саме, як і у нас, але є тепловізори, біноклі і нічні приціли, і все написано, що російської армії, у нас це обладнання волонтери постачають.

Наші теж трупи побратимів не можуть забрати на захоплених росіянами територіях. Я думаю, що у них так само наші валяються. Тіла без документів у нас лежать також у пакетах підписані, деякі в підвалах з минулих штурмів, не знаю, чому їх не забирають.

Advertisement

Коли ми дісталися позиції, мій друг, що два місяці тому був призваний, копав окоп на тому полі, тут в них влучила міна – один загинув, а мого друга поранило. Ми з ними на евакуацію висунулись, а росіяни стріляють, бо ми зайшли 300 метрів на їхню територію. Зліва стріляли з автоматів, але виявилось, що то наші стріляли про всяк випадок. Я тоді не знав, що наші теж можуть в нас стріляти, думав, що росіяни з обох боків.

Врешті решт забрали вбитого і дісталися нашого сектора, а з позиції довелось утікати. Все повернулось, як і було, а побратима мого пораненого нема. Почався світанок, і ми запустили дрон, щоб його знайти – не бачимо. Потім через три години він до нашого укриття (а воно крайнє) ввалюється.

Ми спочатку думали, що то росіянин – ледь свідомий, каска в крові, вся в дірках спереду наскрізних - як решето. Він там весь цей час ходив по позиціях росіян, потім якось отямився і нас знайшов. Ми його доправили на евакуацію. Ішов сам, надіюсь, що його лікують, бо зв’язку з ним поки нема.

Я повернувся на базу весь брудний, там якась глина липне весь час на взуття, пересуваєшся із зайвими двома кілограмами бруду налиплого. Місцеві придумали бізнес - помитися у них коштує сто гривень, і випрати одяг теж сто гривень.

Місцеві жителі, що залишились, зазвичай проросійські, але в спину не стріляють. Коли сиджу у них в саунах з камінами-павлінами, які собі люди там роками будували, чую, що по ним монотонно з обох боків росіяни продовжують лупити з артилерії. Здається, що їх росіяни обманули, хоч може у них своє сприйняття.

До речі, російські літаки залітають на нашу територію на 10-20 кілометрів і кидають по селах бомби. Курахове бомбили нещодавно по ТЕЦ.

Не знаю, що брати з собою наступного разу на передову. Якщо більше захисту - то пересуваєшся повільніше: за 200 метрів шляху доведеться 15 разів по ямах ховатись, то може краще швидше стрибати, ніж бути умовно захищеним. Думаю, з таким темпом втрат наш підрозділ три місяці протримається, за найоптимістичнішими прогнозами.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!