Харківські "пірати" роблять добро для звільнених сіл

Аніка Калашнікова показує Kyiv Post численні світлини в своєму телефоні – себе, своєї сестри Маші, друга Міхи та інших. На них вони вдягнені й загримовані як пірати, придворні, привиди, гобліни та інші історичні й літературні персонажі.

До війни 40-річна Аніка разом із рідними й друзями залюбки брала участь у костюмованих рольових іграх (КРІ), частиною яких були "бої" в старих замках та інших спеціально підібраних місцях. Для них учасники власноруч шили костюми й виготовляли мечі, щити, обладунки та бутафорію.

Після вторгнення Росії Аніка, Маша, Міха та інші члени КРІ-команди стали волонтерами Харківського гуманітарного центру в зовсім іншій битві – вони возять продукти до п'ятьох сіл на Харківщині.

Харківська КРІ-команда до повномасштабного вторгнення Росії.

Ці завзяті, розумні, позитивні молоді люди справді схожі на піратів, яких зображують, але піратів хороших – тих, які роблять добро для інших, а не ганяються за наживою. У них одна мета – допомагати своїм співвітчизникам, своїй країні, і всіх поєднує щире відчуття товариства.

"Пірати" Аніка Калашнікова з чоловіком під час КРІ в Україні.

Поки інші товариші жують їжу з супермаркету і складають продуктові набори в пакети, 37-річна Маша Калашнікова спілкується з Kyiv Post.

Марія Калашнікова.

“Ми з Анікою єврейки. Ми свого часу вчилися в ізраїльській школі і відчули на собі, що таке Інтифада, – каже Маша. – Коли йде війна, намагаєшся контролювати себе і впливати на власну долю. А в такий спосіб ми намагаємося швидше закінчити війну. Це наше місто, наша країна, і я хочу, щоб моя донька [їй 12 років, наразі вона в західній Україні] повернулася в мирну країну. Вона постійно питає мене, коли вже нарешті зможе разом зі мною і тіткою Анікою взяти участь у рольовій грі. Чому ж не зможе?”

Аніка зазвичай виготовляє всі костюми й прикраси для своєї КРІ-команди.

Маша, Аніка, Міха та інші волонтери Центру дісталися сюди розбитими дорогами в побитому фургоні зі слідами від уламків. На їхньому шляху були підірвані мости, тисячі зруйнованих будинків і знаки "Обережно, міни!".

Волонтери Центру доставляють продукти, гігієнічні засоби, батарейки, медикаменти, одежу та багато іншого громадам, постраждалим від семимісячної російської окупації. Все це надходить з 26 країн і потрапляє на пошарпаний склад, у якому завжди гамірно: тут команди волонтерів пакують і готують до відправки гуманітарну допомогу.

У кожному селі, в яке приїжджають волонтери Центру, назустріч їм виходять тепло вдягнені мешканці і дякують, отримавши допомогу. Багатьом із них практично немає на що жити через втрату двох врожаїв, бо тисячі гектарів їхньої землі всіяні мінами й нерозірваними снарядами.

34-річний Міха – з сережками у вухах і волоссям, зібраним у довгий хвостик, – дуже схожий на Джека Горобця, якого у відомому фільмі зіграв Джонні Депп. Із заднього сидіння фургона захисного кольору він кричить Андрієві Руденку – бійцю спецпідрозділу "Кракен":

“Андрюхо, що веземо в наступне село?”

“Тебе! – кричить той у відповідь. – Там треба молоді хлопці”.

Андрій координує гуманітарну роботу "Кракена" з роботою Центру.

Продукти від Харківського гуманітарного центру роздають мешканцям села Новий Бурлук, яке пережило сім місяців окупації.

Водій другого авто, теж захисного кольору – американського позашляховика – 39-річний Раян Майєр, колишній нафтовик зі штату Оклахома.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Раян приїжджає до України на кілька місяців. Ані української, ані російської він не знає, але всі по-доброму сміються з його американського завзяття і кліпів у YouTube, які він показує на своєму телефоні, якщо є зв'язок.

“Я тут тому, що росіяни вже робили таке з моєю родиною. Не можна, щоб зараз вони робили це з українцями”, – каже Раян.

Його предки були німецькими фермерами-Менонітами, які жили на сході України. У XVIII столітті їх репресувала і виселила російська імператриця Катерина ІІ.

“Своїм друзям в Оклахомі я кажу, що це – наче торнадо, – пояснює Раян. – Я їм кажу: "Згадайте найстрашніший у своєму житті торнадо, як він пронісся містом і не залишив після себе геть нічого". От таке росіяни хочуть зробити тут. Торнадо не можна зупинити, але ми можемо зупинити росіян!"

У маленькому селі Лисогірка – всього з десяток хат. Нас зустрічають літні мешканці й невеличке стадо кіз. На узбіччі – понівечене авто з літерами “Z”, залишене окупантами. Більшість із них були з так званої "ЛНР" і з Бурятії. Один із мешканців пояснює, що це авто українські бійці двічі переїхали танком – вперед і назад – “щоб точно вже більше не їздило!”.

Раян Майєр з Оклахоми мітить знищену Z-автівку.

Раян позує разом з іншими для селфі біля цієї іржавої купи металу, а потім справляє малу нужду з цигаркою в зубах – ще один пірат робить свою справу. 

Усі сміються. Серед них 20-річна Лєра Степаненко – перекладачка з західної України.

На Лєрі військова куртка з нагрудною нашивкою “O’Donnell” і кепка з написом “I’m Ukrainian.” Цю куртку колись носив її хлопець Сейдж "Дон" О’Доннелл – 24-річний австралієць, який загинув у бою на Луганщині в грудні. Вона теж волонтерка Центру.

Валерія "Лєра" Степаненко

“Дон зробив свій внесок у перемогу – пожертвував найдорожчим. Я теж роблю свій внесок, і роблю це заради нього також”, – говорить Лєра.

Дорогою назад до Харкова зупиняємося в ще одному селі – Куньє. Сюди волонтери привезли коробки вермішелі від банку продовольства. Один із місцевих говорить, що треба зробити дуже багато, щоб розчистити поля, і що селяни не чекають, поки цю роботу почне робити влада.

Міха показує маленький сільський майдан і відновлений парк, у якому висадили тюльпани – навіть війна не може вбити в українцях потягу до прекрасного. 

Пізніше, повернувшись на склад, Аніка і Аня – вночі шкільний бухгалтер, а вдень – безшабашна водійка – говорять про нові правила звітності за всю гуманітарну допомогу і всі пожертви. Вони знають, що Центр має і буде працювати так, як вимагається, але для них – веселої ватаги піратів – це неприродне заняття, вони просто хочуть робити те, що треба людям.

Зараз близько десятої вечора. Команда на ногах із восьмої ранку. Маша наглядає за роботою на складі. Міха, Уляна, Лєра, Раян і польська волонтерка Анна пакують набори. Аніка і Аня займаються документацією, а Андрій з "Кракена" вивчає на мапі завтрашній маршрут, затягуючись своїм яблучним вейпом.

Андрій Руденко в приміщенні складу Центру.

Маша говорить із сумом: “Дивлюсь у Фейсбук – за час повномасштабної війни загинуло вже 30 людей, яких я знаю. Жахливо, що гинуть найкращі люди з нашого покоління”.

Можливо так, але такі патріоти є зараз і тут, на цьому складі.

Андрій Руденко і Піт Шмігель на звільненій території.