Сьогодні в державі майже немає таких людей, яких би так чи інакше не торкнулася війна. А особливо це все позначається на дітях. Вони можуть не показувати свій біль, але вони, як і ми, все розуміють. Інколи навіть більше…

 

Два тижні тому, коли у Києві уламки БПЛА впали на девятиповерхівку, я поїхала туди, аби знімати пожежу. Так познайомилася із родиною, яка виїхала з міста Оріхів Запорізької області, що розташоване поруч із лінією фронту. Вони з подушками йшли до авто, аби там поспати. В їх квартирі після вибухів посипалася штукатурка. А після роботи пожежників квартиру затопило. Зі спустошеним поглядом 7-річний Арсеній, що йшов біля своїх батьків сказав мені: був вибух, я злякався. Але я вже таке чув. Тому не дуже злякався.

Advertisement

 

Діти, які розрізняють по звуку, яким видом зброї нас обстрілюють. Діти, які залишилися без домівок. Діти, які залишилися без родин. Діти, які ледь не з народження ненавидять росію і понад усе мріють про мир…

В Україні для військових розробляють анти-тепловізійне пончо
Більше по темі

В Україні для військових розробляють анти-тепловізійне пончо

Міноборони України почало тестування тканин для анти-тепловізійної накидки, яка поглинатиме інфрачервоне випромінювання.

 

Каріна Аріпова, 11 років

 

 

Я познайомилася з нею під час мирної акції родичів зниклих безвісти військовослужбовців на початку квітня цьогоріч. Каріна стояла поруч із плакатом “Поверніть героїв додому!”. Плакат, на якому під написом розміщувалося фото Кирила Аріпова, тримала її мама Катя. Чоловік перестав виходити на зв'язок 6 вересня 2022-го.

Advertisement

 

“Я прийшла заради тата. Я за ним дуже скучила. Якби він міг мене почути, я б сказала йому, що дуже його люблю. Я б дуже хотіла його обійняти…”, - розповіла тоді мені Каріна і розплакалася. Ми обійнялися. І я відійшла, аби дівчинка заспокоїлася.

 

Мати Каріни каже, він донечки нічого не приховували, тож малеча з перших днів уже знала, що тато пропав. Проте абсолютно впевнено і беззаперечно заявляла: він живий, я знаю, що він живий.

 

Сьогодні в Каріни крайні дні у школі. Вона переходить до шостого класу. Батька не було цілий рік навчання. Їй так багато треба йому розповісти, зауважує дівчинка. Вона виросла на кілька сантиметрів. А в її щоденнику з'явилися нові відмітки.

Advertisement

 

“Я дуже люблю малювати. Зараз малюю перемогу. Я дуже хочу спокою… Коли повернеться тато я спершу дуже довго обійматиму його, а потім покажу всі книжки, які я прочитала за цей час. І картини… Я намалювала дуже багато малюнків, доки його немає”, розповіла мені кілька днів тому Каріна.

 

Щоранку, одразу як прокидається, дівчинка каже татові “привіт”. Щовечора перед сном “добраніч”. Це вже стало головним обрядом і традицією. Навіть коли у всіх опускаються руки і зникає віра, Каріна повторює: тато живий!

Advertisement

 

Мама дівчинки каже, сама інколи дивується тому, наскільки її маленька донечка стала сильною і дорослою. На телефоні Каріни стоїть програма “батьківський контроль”. З грудня в додатку почали надходити сповіщення, нібито тато переглядає телефон дівчинки.

 

“Без лишніх емоцій вона принесла свій телефон мені і цілком спокійно та впевнено сказала: мам, татко живий, я казала тобі це…”, - пригадує мама Каріни Катя.

 

Але попри впевненість і віру останнім часом дівчинка почала багато нервувати через події, що відбуваються в державі. Особливо лякатися стала через постійні обстріли у столиці.

 

“Я забороняю їй дивитися чи читати новини, але, зрозуміло, що вона все одно знає, що, де і як. Стала дуже емоційною останнім часом. Навіть рік тому під час обстрілів не так лякалася, як зараз. А коли починає лунати сирена Каріна постійно каже: вони звільнили нас… від нормального життя”.

Advertisement

 

Сама ж дівчинка каже, більше боїться за рідних, бо бачить їх біль. А понад усе мріє, аби в шостий клас на лінійці її вів татусь Кирило. Вона нікому не показує своєї слабкості, бо зараз їй треба бути сильною.

 

В період з 24 лютого 2022-го року Росія вбила 485 дітей. Понад тисячу - поранила.

 

Нині в Україні тисячі дітей стали жертвами російської агресії. Дітей, в чиї домівки прийшла війна. Діти, які попри біль, все одно продовжують посміхатися і вірити в мир. Нам - дорослим, ніколи не зрозуміти їх. Єдине, що ми можемо, це зробити все, аби наших діток не убивали. Аби росія їх не вивозила закордон. Аби над їх головами не зривалися ракети. Аби вони не втрачали рідних. Аби страшне слово “війна” залишилося лише у спогадах.

Advertisement

 

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!