Білорусь: ось-ось атакує чи все це лише видимість?

Річка Свіслоч в’ється, протікаючи через Мінськ, столицю Білорусі: вона акробатично вихиляється спочатку на захід, потім на схід, а потім тече на північ – ніби не розуміючи сама, куди хоче прямувати далі, і нарешті вирішує текти далі на південь. Ці чудернацькі звиви можна порівняти з політикою білоруського диктатора Олександра Лукашенка, який за 18 років перебування при владі звик використовувати свою риторику та дії, щоб, з одного боку, втихомирювати власне населення, а з іншого – задовольняти Кремль.

Минулого тижня Мінськ опинився у центрі стурбованої уваги Заходу, оскільки країна з населенням у 9 мільйонів, здається, готова відкрити другий, північний фронт російської війни проти України. Альтернативний сценарій полягає в тому, що Мінськ готується відправити своє військо на північ для завоювання Литви, члена НАТО. Чи планує Лукашенко відправити своїх солдатів на північ, чи на південь, чи взагалі нікуди не збирається відправляти – залежить від того, чий військово-політичний аналіз ви читаєте.

Валентин Наливайченко – народний депутат України, який раніше був послом України в Білорусі, а згодом керував Службою безпеки України. На його думку, Лукашенко тонко балансує між збереженням влади у власній країні та прагненням задовольнити російського президента Володимира Путіна, від якого він залежить у енергетичній сфері, та який значною мірою фінансує заслаблу білоруську економіку.

«Лукашенко знає, що він не може дозволити собі втратити прихильність Москви, але в той же час він усвідомлює, що в той день, коли він підпорядкує своїх солдатів російському генералові, яким командує Путін, його [Лукашенка] президентство буде закінчене.”

Наливайченко вважає, що це, можливо, саме те, що має на увазі російський президент, продовжуючи свої спроби побудувати панслов’янську, москвоцентричну країну, яка включала б території Білорусі та України.

Опитування (хай і не зовсім надійне), проведене авторитетним Chatham House на початку березня, показало, що 67% респондентів у Білорусі виступають проти використання своєї країни як полігон, з якого російські ракети запускають на Україну, а 52% виступили проти надання Росії в користування території Білорусі для проведення воєнних операцій проти України.

Погляди населення Білорусі на іноземне вторгнення не могли виявитись більш несприятливими з точки зору сподівань Кремля: хоча 28% білорусів вважають, що Білорусь повинна підтримувати війну Росії в Україні, лише 3% висловились за безпосередню участь Білорусі у військових діях в Україні. Втім, навіть ці 3% висловили обурення з приводу того, що Путін тисне на Лукашенка, щоб той відправив білоруських вояків за кордон.

Павел Вешторт, один з лідерів білоруської опозиції, погоджується з тим, що результати цього опитування, скоріш за все, є доволі реалістичним відображенням настроїв білорусів, і каже, що подібний рівень антивоєнних настроїв, ймовірно, буде і в білоруській армії.

«Військові категорично проти агресії [на чолі з Росією] в Україні», — сказав Вешторт, додавши, що «вони вимагають виведення російських військ з Білорусі».

Вешторт зазначає, що, незважаючи на нинішній рівень репресій у Білорусі, деякі армійські офіцери, навіть на рівні полковників, зайшли настільки далеко, що відверто висловили свою незгоду з будь-якою співучастю Білорусі в іноземних військових завоюваннях на своїх особистих сторінках у Facebook, посилаючись на те, що це стало б порушенням Конституції Білорусі.

Івана Страднер, радник «Фонду захисту демократій», яка досліджує російську гібридну війну, вважає, що «хоч військові навчання поблизу українського кордону можуть виглядати як підготовка до потенційної війни, новий наступ з боку Білорусі на даний момент виглядає малоймовірним».

Страднер зауважує, що «останні опитування показують, що більшість білорусів не підтримали б втручання, і це мало б негативні наслідки для Лукашенка». До того ж, «останнє, що зараз потрібно Лукашенку, — це економічний тиск із боку Заходу або вихід білорусів на вулиці». При цьому Івана зазначає, що «чого хоче Лукашенко – це одне, а вимоги та бажання Путіна — зовсім інше, тому треба уважно спостерігати за ситуацією».

Тиранія під фальшивим прапором

Не просте завдання швидко перетворити пацифістську націю на завзятих розпалювачів війни, і українські канали новин раніше цього місяця повідомляли, що група російських офіцерів прибула в білоруське місто Мозир, щоб спровокувати операцію під фальшивим прапором, а саме організувати в місті вибух, а потім звинуватити Україну, сподіваючись, що це схилить думку білоруської громадськості на користь прямої участі у війні проти України.

«Така тактика — не просто спекулятивна фантазія. Це «дорожня карта» того, як сам Путін прийшов до влади», — каже колишній керівник московського бюро Financial Times Девід Саттер у своїй книзі «Менше знаєш – краще спиш».

За словами Саттера, після вибухів будинків у Москві 1999 року обіцянки Путіна «замочити» чеченських злочинців значно підвищили громадську підтримку Другої чеченської війни. Закріплення мети Путіна щодо отримання президентства було фактично масштабною операцією під фальшивим прапором, організованою росіянами, а не чеченцями.

Не «мерзенні чеченці», а російська ФСБ під керівництвом Путіна організувала підриви будинків у передмісті Москви. Саттер надає численні докази в обґрунтування своїх тверджень і доводить, що для Путіна пролиття крові власних громадян заради політичної вигоди та збільшення підтримки війни є частиною «Методички диктатора».

Якщо Путін був готовий вбивати власних співгромадян заради влади 20 років тому, чого б йому утримуватися від подібних методів у Білорусі – цього разу просто замінивши фальшивих «чеченських терористів» на фальшивих «українських терористів»?

Незважаючи на свою відверту зовнішню підтримку українського гамбіту Путіна, Лукашенко ще не наказав своїм солдатам брати безпосередню участь у російському вторгненні. Подібним же чином войовнича риторика Лукашенка щодо Литви поки не втілилася в конкретні дії.

Ситуація в Литві

Раніше цього місяця Лукашенко назвав рішення Литви застосувати санкції ЄС, які забороняють транзит деяких товарів до Калінінграда через Литву, «оголошенням війни», повторюючи наратив більшості російських депутатів, які заявили, що настав час вдатись до «рішучих дій» проти Литви. Проте, хоча деякі світові мас-медіа і повідомили, що президент Білорусі назвав дії Вільнюса приводом до війни, далеко не всі вважали, що погрози Лукашенка означатимуть щось більше, ніж «порожні погрози».

В ексклюзивному інтерв’ю Kyiv Post заступник міністра закордонних справ Литви Мантас Адоменас сказав, що Литва не помітила жодних ознак того, що Білорусь готується до війни, і що пронизливі погрози є «типовим пропагандистським ходом Росії».

«Литовці звикли до російської пропаганди», – впевнено заявив Адоменас. «Ми є членами НАТО та ЄС – ці російські погрози не позбавили багатьох людей у ​​Литві сну, і я можу вас запевнити, що я сплю чудово», – підсумував незворушний високопосадовець литовського МЗС.

Дарюс Юргелявічюс — колишній заступник міністра закордонних справ Литви, який домовлявся про поточну двосторонню угоду про транзит через його країну товарів із Росії, призначених для російського анклаву Калінінграда. На його думку, «Росія і Білорусь роблять необачні погрози, думаючи, що Литва злякається перегляду транзитної угоди. Вони сподіваються, що ми погодимося «відкрити коридор» — це пропозиція, яку ми категорично відхилили в 90-х».

Юргелявічюс додав: «Литва абсолютно «повністю виконує» угоду. Росія це знає, Білорусь це знає. Ці погрози – це лише стара пісня, яку вони співають, намагаючись тиснути на країни». З усмішкою і спокійним голосом він зауважив, що «за всі ці роки вони так і не усвідомили, що литовці не відступають, коли їм кидають виклик».

Попередження мінського диктатора не обов’язково означають, що будуть зроблені подальші дії. Швидше за все, на думку Юргелявічюса, Лукашенко, як і завжди, імітує проголошення тих заяв, яких очікує від нього його московський благодійник.

Наливайченко погоджується, що войовничі заяви з Мінська не завжди передвіщають наступні дії. Однак він застерігає, що цього разу ситуація може бути іншою.

Покриття втрат Росії

Путін «не може приховати факт приголомшливих людських втрат росіян в Україні. Зараз Росії не вистачає військовослужбовців з технічними навичками», – каже Наливайченко. Це створює проблему, оскільки Путін наразі добре маскує свої бойові втрати в Україні, надаючи пріоритет призову солдатів із Сибіру, ​​особливо з представників етнічних меншин, через що міські мешканці Москви та Санкт-Петербурга не помічають втрат. Зараз, коли вже не вистачає «одноразових» солдатів, Москва може спробувати заповнити нестачу білорусами, зауважує Наливайченко.

Однак, як передумова того, щоб білоруси взагалі перетнули кордон, якщо вони врешті-решт вирушать в чужі землі – каже Наливайченко, – Путін і Лукашенко, безсумнівно, віч-на-віч домовляться про те, як координуватимуть спільні зусилля.

Незважаючи на гучні погрози, оскільки плани Лукашенка залишаються неясними, колишня міжнародна секретарка правлячої консервативної партії Литви Гінтаре Наркявічюте-Юргеліоне каже, що її не хвилюють «завідомо порожні погрози» Лукашенка. Вона впевнено заявляє, що «Лукашенко знає, що він слабкий, і що його дні полічені».

Щодо того, чи не варто Україні або Литві згортати свою відкриту протидію Путіну, Наркявічюте-Юргеліоне відповідає: «Ні, у литовців є «ген свободи». Ми не боїмося. Нам ніколи не страшно. Ми боремося. Ми не ховаємось. Скоріше це Лукашенко повинен боятися, якщо він спробує нас зачепити».

Оригінал англійською тут