Українська традиція продовжує жити попри війну

Російські загарбники та радянська влада планомірно і свідомо винищували українські традиції протягом сторіччя, розстрілюючи українську інтелігенцію у Сандормосі та Биківні, спалюючи бібліотеки та національно-культурні фонди. Українська традиційна культура вимирала ще і через урбанізацію: селяни переїжджали у міста і переходили одразу на російську мову, соромлячись свого коріння. Попри цілеспрямоване знищення української традиційної культури як такої, традиційний танець продовжує жити завдяки етнографічним колективам, таким як “Божичі”, “Щука-Риба”, та іншим.

Школа традиційного танцю “Божичі” виникла ще у 2005 році як продовження фестивалю Олега Скрипки “Країна мрій”. Перший майстер-клас з народних танців “Божичі” провели ще у 2003 році на Андріївських вечорницях, які відбулися в рамках підготовки до фестивалю. Коли вперше запрацювали відкриті фестивальні вечорниці у 2004 році, прийшло близько тисячі людей. Серед них було лише шість учасників ансамблю “Божичі”, які намагались навчити інших, як танцювати. Так у Іллі Фетисова, керівника фольклорного ансамблю “Божичі”, народилася ідея заснувати власну школу традиційного танцю.

“Я пішов з цією ідеєю до Петра Івановича Гончара, директора НЦНК “Музей Івана Гончара”. Він був співорганізатором фестивалю “Країна мрій” і дуже легко погодився на те, щоб створити школу на базі музею. Через Помаранчеву революцію відкриття школи затягнулось, перше заняття відбулось у Музеї Івана Гончара 21 січня 2005 року”, – розповідає Ілля Фетисов Kyiv Post.

Спершу школа танців функціонувала на території Музею І. Гончара та Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії. Заняття проводились кожного тижня. Потім у КМЦ Могилянки помінялось керівництво, а новому керівництву український традиційний танець був нецікавим. Але школа танцю “Божичі” продовжила функціонувати на території Музею І. Гончара. З липня 2020 року заняття проводяться у теплу пору року щосереди під відкритим небом на Володимирській гірці біля пам`ятника Володимиру Великому.

Попри те, що ансамбль “Божичі” робить вагомий внесок у розвиток української традиційної культури, заходи колективу ніхто не фінансує. Більше того, дуже довгий час ці зустрічі були повністю безкоштовними.  Зараз школа танців проводить заняття за добровільні внески.

“Це етнографічні танці. Це танці записані в селах. І ми не вносимо туди змін, але були випадки, коли танець зруйнований: виконавці вже точно не пам’ятають, як вони танцювали його колись. Так само буває і з піснями, які ми виконуємо. Буває, що виконавці забули, як треба виконувати пісню. Вони намагаються знайти її в пам’яті, згадуючи і даючи багато варіантів. Тоді ми на основі всіх варіантів її реконструюємо. І з танцями буває те саме. Ми не привносимо нічого свого”,  – Ілля Фетисов розповідає про автентичність танців, які викладаються на заняттях.

Керівник ансамблю пояснює, звідки походять танці, яких вчить школа “Божичі”: “У нас більшість танців походять з Центральної та Лівобережної України. Це пов’язано з експедиційною діяльністю ансамблю “Божичі”. Ми досліджували Лівобережжя, в основному… Ми збирали здебільшого вокальний матеріал, а танцювальний побіжно збирали, тому що дуже важко збирати прицільно танцювальний матеріал, тому що не скрізь є музиканти…”

Насьогодні в Україні є осередки, де досі молоді дівчата та хлопці танцюють традиційні танці. На сході України етнографічні танці переважно вийшли з ужитку в 60-х – 70-х роках. З появою магнітофону традиційний український танець починав поступово відмирати.

З етнографічними експедиціями ансамбль “Божичі” побував майже в усіх куточках України, окрім Одеської, Тернопільської, та Закарпатської областей.

В перші дні війни керівники ансамблю “Божичі” Ілля Фетисов та Сусанна Карпенко зібрали цілий рюкзак неоцифрованих касет, щоб вивезти з Києва. Але, зрештою, нікуди не поїхали, і протягом першого місяця війни оцифрували весь касетний фонд.

“В кожному селі свої танці. Дуже мало танців, які були би однаковими скрізь. В кожному регіоні, навіть селі, навіть в різних кутках одного села можуть бути різні варіанти одного і того ж танцю, тобто мелодія така ж, а хореографічні варіанти різні. Нам розповідали, що дівчата спеціально придумували цікаві варіанти в танцях, щоб саме на їхній куток ходили хлопці. Танці – це ж спосіб познайомитись. У нас за час існування, я вже збився з рахунку, чесно кажу, десь 15 пар одружилися, і вже є діти”, – так Ілля розповідає про варіативність одного й того ж танцю в різних куточках України.

“Я хотів би, щоб ми розуміли, за що ми боремось, тому що насправді, якщо уявити собі ситуацію, що взагалі ніхто не буде ні співати народні пісні, ні танцювати народні танці… І там людина питає: “Ти хто?” – “Я українець”, – “А доведи!” Як він може довести, якщо він не є носієм культури, якщо він писанки не пише і якщо він розмовляє російською? Тобто мають бути певні маркери, які дійсно говорять: “Ми українці.””, – додає Ілля Фетисов