"Без Києва Росії смерть". Інтерв'ю з військовим та істориком Олегом Базилевичем

Олег Олегович Базилевич – історик, редактор, сценарист, ведучій, перекладач, науковець, вчений, художник, син відомого футбольного тренера Олега Базилевича. Він зараз боронить Україну в лавах ЗСУ на східному фронті. З передової він сконтактував з журналісткою Kyiv Post та поговорив про російські міфи, найбільші московські страхи, та новий стиль живопису, який винайшов на війні.

Як ви опинилися на фронті та де ви зараз перебуваєте?

За спеціальністю я командир мотострілкового взводу, військовій справі навчився на військовій кафедрі в одному з київських університетів, але не мав бойового досвіду та не служив в армії. З 2014 року був в оперативному резерві першої категорії, тоді не вийшло потрапити на фронт. Але цього разу я не міг стояти осторонь та пішов на війну добровольцем. Спочатку був 2 місяці в піхоті на солдатській посаді, потім перевели в артилерію. Зараз я заступник командира батареї САУ та воюю на східному напрямку.

Як правильно називати нашого ворога?

Ми звикли називати нашого ворога росіянами, руськими або рашистами. Я вважаю, що це не дуже вірно. Зараз треба чітко відмежувати поняття нашого ворога. Термін, яким ми його позначаємо, походить від Русі. Русь – це ми, а вони – москалі, московити. Москва в перекладі з мокшанської мови – Гнила вода. Отже, московити – це москалі з гниловоддя. Також не правильно їх називати орками, це їх певною мірою поетизує, та відсилає в світ фентезі, а це зовсім не фантазійні персонажі, а підлі і жорстокі вороги, які прийшли нас вбивати.

Чому вони нас так ненавидять?

Причин для ненависті багато. Вони не можуть нам пробачити нашого культурно-історичного первородства. Того, що ми їх хрестили, навчили грамоті. Не можуть простити того, що ми – не вони і не хочемо ними ставати. Що в нас родючіша земля і більш сприятливі природні умови. Головне – вони не можуть простити нам зла, яке самі ж нам і заподіяли. Це таке схиблене сприйняття лиходія, який починає ненавидіти того, кому сам накоїв лиха. Той момент, коли вони вирішили, що вони – «Росія», а не Московщина (початок XVIII ст.) – поворотний.  Відтоді або ми, або вони. Бо якщо Русь – це вони, то ми ніхто. А якщо Русь – це ми, то вони ніхто. Адже Русь одна, і спадок її – один. І він має бути наш. У цьому весь сенс нашої боротьби. Це реконкіста. Ми повертаємо собі своє – свій спадок, своє право на існування і право на своє власне майбутнє – назавжди без них.

Київ – наріжний камінь імперського московського проєкту. Контролювати Київ – життєва необхідність для їхньої імперії. Подивіться, як вони вчепилися у Київ і тримали, не відпускали його більше 300 років.

Київ – символ державотворчого міфу Русі. Без нього «Росії» смерть.

Невже в них немає усвідомлювання того, що вони роблять?

Свідомість московита – це свідомість імперця, темна, заплутана і загалом архаїчна. Вона тримається на міфах. Наприклад – «Києв – святой город, оттуда єсть пошла зємля Русская» - так вони довільно трактують наші київські рукописи, які чомусь вважають своїми. Але нічого святого в них немає. Адже як можна було паплюжити його всі ці роки, як може зараз піднятися рука обстрілювати святе місто ракетами, якщо воно для них насправді святе?

Московити старанно «мітили  територію» - пам’ятниками, назвами вулиць, церквами «московського» стилю, і всім цим проявили свою загарбницьку сутність: показати, що тут усе їхнє. І при цьому всіляко утискали наше, українське. І це логічно – бо кожен московит, навіть який за «дружбу с Украиной» - у глибині душі відчуває, що насправді Русь – це проста дилема: або ми, або вони.

Останні опитування громадської думки на Московщині показали, що 40% респондентів щиро вважають, що їхня «спецоперація» має закінчитися «взяттям Києва». Тому основне питання українсько-московських стосунків – це не питання «чий Крим», а «чий Київ».

Чи допоможе нам відокремлення від Московії вберегтися від нових загроз?

Відгородитися від Московії стіною не вийде. Стіна не вирішить проблему, бо вона не ліквідує загрозу.  Загроза – незмінний століттями імперський міф Москви. Навіть якщо спалити Москву і не зруйнувати міф, загроза залишиться, набуде нових форм і сенсів, і наші діти або онуки знову матимуть клопіт.

Руйнування московського імперського міфу – задача колосальних всесвітньо-історичних масштабів і тема для важливої і невідкладної дискусії в Україні та у світі.

Як допомогти Московії позбутися імперського міфу?

Щоб зрозуміти сутність Московії і нарешті знешкодити її, треба звернутися до засадничих принципів їхнього державотворення. Принципів, які залишаються незмінними багато століть. Це – державотворчі константи московитів:

• Загарбання чужого. Вони це роблять, відколи почали «собіраніє зємель», коли ще були улусом Орди. Підкуп, примус, вторгнення, завоювання – шість віків одне і те саме.
• Терор. Репресії проти нелояльних – аж до знищення цілих верств потенційно нелояльного населення. І так в усі віки, від московських князів і царів до більшовиків, і далі до того терору, який ми бачимо сьогодні на окупованих територіях.
• Брехня. Це третій стовп московитського державотворення. Вони почали системно брехати ще тоді, коли у XV ст. влаштували розкол у Київській митрополії, від якої вирішили від’єднатися і створити свою «московську церкву». Цей акт святотатства був замішаний на брехні, як і вся політика московської держави відтоді і по сей день.

Отже, маємо: агресія, терор і брехня як три стовпи московського державотворення. Людей треба залякати, задурити їм голову і погнати на якусь бійню – зробіть це, і отримаєте незмінну основу московської держави протягом шести століть.

Російська церква демонізує українців та відкрито називає нашого президента сатаною. В чому на вашу думку криється корінь такого ставлення?

РПЦ – то не церква, а, скоріше, державне бюро з морочення населення Московії і інструмент впливу на населення тих земель, які московити і далі хочуть «збирати». Без РПЦ правителям Гниловоддя ніколи б не вдалося віками залякувати і задурювати людей, і гнати їх на війну.

Більшовики, які спочатку були заходилися боротися з релігією, швидко втямили свою помилку і повернули РПЦ її звичну сервільну роль. Це сталося у 1943 році – саме тоді РПЦ отримала свій «Томос від Сталіна». Але від середини XV ст. ця псевдоцерква безперервно виконувала саме таку роль -  обслуговування внутрішніх і зовнішніх потреб московської держави.

За вказівкою влади РПЦ понапихувала до списків святих купу державних діячів Московії. Прикро, що в Україні в РПЦ-шних  храмах і досі віряни вшановують «всєх святьіх, в зємлє рассійскай». Вважаю, це ганьба. Усе «служіння» цієї псевдоцеркви просякнуте імперським московським духом. Адже московські попи, наприклад, і досі дякують Діві Марії за допомогу «у взятіі города Казані» (1553р). Але саме після тодішньої різанини, яку московити влаштували у місті, їх почали звати кацапами (късаб – різун, вбивця).

А як же монголо-татарське іго?

Московити набрехали і про якесь «монголо-татарське іго», з яким вони начебто боролися і яке на міфічному Куліковому полі начебто перемогли. Але до часів Івана т.зв. «Грозного», а це XVI cт., коли Золотої Орди вже майже століття як нема, слова «іго» ви ніде не знайдете.

Ви придумали новий стиль живопису, яким досі ніхто не малював. Розкажіть, чим він унікальний, як вам прийшла така ідея, скільки робіт вже вдалося створити?

Я взяв із собою на війну акварельні фарби, пензлі, олівці і декілька альбомів для малювання. Але на передовій з’явилася нова ідея - малювати землею і глиною, яка прийшла на початку серпня, коли наші позиції залило дощами. Тоді звернув увагу – і чорнозем, і глина з окопів за властивостями чимось нагадують гуаш. Вирішив спробувати, як ці матеріали лягатимуть на цупкий акварельний папір. Невдовзі прийшла ідея додавати попіл від дров.

Ці матеріали – дуже непрості у роботі, але їх можна «вмовити» слухатися і отримувати цікаві, емоційно насичені живописні ефекти. У цій стриманій, зближеній кольоровій гамі виходить трохи химерно, трохи моторошно, драматично і оптимістично водночас – але ж це війна, то ж так, мабуть, і повинно бути. Є певний сенс у тому, щоби малювати війну за нашу землю нашою землею...Загалом вже є близько чотирьох десятків робіт, і ще багато ідей.

Чому новому вас навчила війна?

Війна дала можливість відновити та покращити певні навички військової підготовки. І, звісно, різні супутні вміння – копати, рубати, пиляти, носити, щось майструвати. Адже перебування на фронті значною мірою складається саме з цього.

Але головні уроки війни – в іншому. Я перезнайомився з великою кількістю людей, дізнався, як і про що вони думають, що їм болить, про що їм мріється, що їх лякає і чого вони прагнуть. За непростих воєнних обставин це просто безцінний, хоч і непростий, життєвий досвід розуміння та емпатії. І він потребує певного осмислення.

Чим будете займатися після перемоги ?

Загалом, дуже б хотілося повернутися до документальних та ігрових кінопроєктів, до книг і статей, робота над якими зупинилася через війну. Але тепер ці проєкти заграли новими барвами, адже відбулося дуже багато змін. Багато речей нарешті «стали на місце». Шкода, що такою ціною.

Повоєнному світові, наприклад, вже не треба буде довго розповідати, у чому небезпека всієї тої чортівні, яка матеріалізувалася у московській державі. Натомість треба буде зосередитися на тому, як уникнути повторення лиха, як не робити тих самих історичних помилок, як краще цінувати те, що ми маємо і любимо.

Хочеться писати чисті прозорі акварелі, милуватися хмарами, дивитися в небо і не думати, що звідти може щось прилетіти. Хочеться жити. Війна повертає гостроту відчуття цього бажання – жити, творити, любити.