Ігор «Батько» Жалоба — доктор історичних наук, професор, старший науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України, викладач кафедри міжнародних відносин Київського університету ім. Бориса Грінченка, голова українського відділення Пан’європейського руху.
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він не вагався. Він пішов добровольцем захищати Україну і служив, поки не був демобілізований у віці 60 років.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Він повернувся до наукової діяльності в Інституті історії Національної академії наук України, продовжує читати лекції по всій Європі, підвищувати обізнаність про війну, підтримує Україну через волонтерську роботу, вшановує полеглих побратимів.
Він також очолює українське відділення Пан’європейського руху — політичної та культурної ініціативи, заснованої в 1922 році для сприяння європейській єдності у відповідь на націоналізм і конфлікти.
Жалоба розповів Kyiv Post, чому він передбачив російське вторгнення, чому Європа досі не готова до війни та чому Україна зараз є останньою лінією оборони континенту.
ЧАСТИНА 1: Війна та чому вона була неминучою
У своїх попередніх інтерв’ю ви казали своїм студентам, що велика війна з Росією була передбачуваною і очікуваною. Чому ви так вважали?
До 24 лютого 2022 року багато українців ще не до кінця усвідомлювали, що ми вже перебували у стані війни з 2014 року. Тоді для багатьох із нас це здавалося далеким – так само, як зараз це й досі здається далеким для багатьох європейців.
У грудні 2021 року я сказав своїм студентам, яких я навчав на курсі «Цивілізаційний вимір сучасних міжнародних відносин», що буде велика війна з Росією. Пізніше вони сказали мені: «Ігоре Володимировичу, тоді ми вам не повірили». На той час ідея війни здавалася багатьом українцям далекою від реальності.
Я викладав довгий час історію Росії. Як історик, я розумів менталітет і спосіб життя цієї країни. Принцип «нам потрібна перемога, якою б не була ціна» можна послідовно простежити протягом усієї історії Московської держави, а згодом — Росії.
Такий вже спосіб існування цієї держави – вона мусить розширювати свої кордони. Бо вони не мають чим зайнятися у мирний час. Вони досі навіть туалетів не побудували і не можуть облаштувати власне життя. Значить, вони мають прийти кудись і там отримати щось, що вони самі не можуть зробити.
Я нещодавно згадував російського філософа Василія Розанова, який колись сказав: «Навіщо свобода Росії, російській людині? Свобода потрібна для змісту, щоб він міг розвиватися». Тому свобода їм не потрібна, бо там немає чому розвиватися, змісту немає.
Отже, мій фаховий напрямок підводив мене до цього висновку, що війна була неминучою.
Тим часом українське суспільство зуміло подолати економічні та політичні виклики. З 2001 року ми забезпечили економічне зростання, зберігаючи при цьому нашу свободу — і ми цінуємо її, бо вона дозволяє розвиватися нашому «змістові».
А це становить екзистенційну загрозу для російської моделі, в якій українців завжди сприймали як «молодших братів», нездатних до самостійного існування, яким нібито потрібна «рука» старшого брата — Росії.
Пересічний росіянин, теоретично, мав би запитати себе, чому українці, над якими він часто глузує, живуть краще за нього. Для мене було лише питанням часу, коли ці дві антагоністичні моделі – українська та російська – зіткнуться.
З часів Бориса Єльцина [президент Росії з 1991 по 1999 рік] у Росії були очікування, що Україна впаде і приповзе до неї «на колінах» в обмін на дешевий газ, деревину та інші ресурси. Ці очікування так і не виправдалися.
Такі історичні постаті, як Владімір Ленін і Лев Троцький, стверджували, що Росія не може існувати як імперія без України. Історично Україна часто слугувала ресурсною базою для цієї імперської структури. Коли сподівання на повернення України не виправдалися, логіка змістилася у бік спроб відновити контроль силою.
Ви зазначили, що Росія постійно потребує розширення. З початку повномасштабного вторгнення лунають твердження, що ця війна може призвести до розпаду Російської Федерації. Проте зараз ми бачимо, що Кремль продовжує нарощувати свою військову машину. То чи можливий розпад Росії?
Для мене Росія — це остання колоніальна імперія. І це є закон історичного процесу — всі колоніальні імперії зрештою розпадаються, і Росія не має бути винятком. Однак це не класична колоніальна імперія, як Римська чи Британська.
Потрібен зовнішній поштовх, якась форма поразки, що спровокує внутрішню нестабільність. Наприклад, поразка Росії у російсько-японській війні 1904–1905 років призвела до революції 1905–1907 років. Подібно до цього, напруга Першої світової війни спровокувала Лютневу революцію, а потім і Жовтневу революцію 1917 року.
Однак навіть якщо Росія і почне «сипатися», Україні все одно доведеться продовжувати воювати й тримати сили на своїх кордонах.
Чому Захід так боїться розпаду Росії? Бо це буде неконтрольовано і вкрай жорстоко — особливо з огляду на наявність у Росії ядерної зброї. Усі ці пригнічені народи у якийсь момент почнуть мстити росіянам.
Це буде дуже жорстоко і дуже паскудно, і від цього не буде легко нікому. Але це історична реальність, з якою ми маємо зіткнутися.
Ваше передбачення – протягом якого періоду це може статися?
У 1916 році Ленін вирішив спробувати спровокувати революцію в Росії. На той час Ленін уже багато років перебував у політичному вигнанні. Було виділено значні ресурси для спроби мобілізації населення – але нічого не сталося. Потім, абсолютно несподівано, настав лютий 1917 року. Ніхто не міг передбачити, що саме в той момент у Росії почнеться революція.
Тому, попри всі захоплення цією політичною прогностикою наразі, скажу так: все одно ніколи до кінця не зрозуміти людську натуру і її певні реакції, особливо масові.
Що спонукало вас стати добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення?
У ніч з 11 на 12 грудня 2013 року я був на вулиці Інститутській під час першої спроби розігнати Майдан. Коли я побачив бійців «Беркута», я зрозумів, що не боюся – і що хочу битися. У той момент я відчув повагу до самого себе. Саме тоді я вперше відчув справжнє почуття братерства, прямо там, на Майдані у 2013–2014 роках.
З різних причин я не пішов до армії, коли Росія розпочала свою кампанію на Донбасі, і я завжди картав себе за це.
Але у 2022 році питання, чи піду я на війну, для мене навіть не поставало. До 24 лютого 2022 року всі в моїй родині вже знали, що я піду добровольцем. Вони знали, що я готувався – щодня ходив у парк, тренувався, готувався.
Орім того, хоча ви й можете вважати мене старомодним, я вірю, що це, перш за все, обов’язок чоловіка. У мене вдома троє жінок. Я знав, що мушу їх захищати.
Водночас я викладач і люблю працювати зі студентами. Я 30 років говорив їм: «Беріть на себе відповідальність — ваше майбутнє, ваше життя, ваша країна у ваших руках». То що ж — виїхати за кордон?
Для мене мої студенти — як мої діти. Хто ж тоді мав би стати на їхній захист?
Для мене це екзистенційна війна: або ми переможемо і побудуємо надзвичайно успішну Україну, або програємо — і проєкт України, яким ми його знаємо, перестане існувати. Бо Росія ніколи нас не відпустить.
Ось чому 25 лютого я вже був на збірному пункті.
