АНАЛІЗ: Прихована перевага України в оборонній сфері

Вже три роки Україна дає світові урок, який багато урядів повільно засвоюють: у сучасній війні інновації зазвичай походять не від комітетів. Вони походять від людей, які знаходяться близько до проблеми, перебувають під нестерпним тиском, пробують щось, зазнають невдачі, пробують знову і знаходять те, що працює.

Цей урок важливий саме зараз, коли Європа витрачає мільярди на допомогу Україні. Наміри гідні поваги. А от реалізація часто залишає бажати кращого.

«Головна неприємність, з якою ми стикалися протягом останнього року, — сказав в інтерв’ю президент Київської школи економіки Тимофій Милованов, — у тому, що більша частина фінансування від союзників — Європи та США — йде на закупівлі зброї у їхніх власних країнах».

Проблема не в тому, що західна зброя марна. Дещо з неї незамінне. Проблема, як додала президентка Інституту КШЕ Наталія Шаповал, у тому, що «їхні системи озброєння дорожчі, ніж Україна може собі дозволити. І по-друге, це заважає розробці того, що нам зараз потрібно на передовій».

Саме це «зараз» має значення. Пристрій для глушіння дронів, який працює сьогодні, може застаріти вже за три тижні. Дешевий морський дрон може поставити під сумнів доцільність корабля вартістю в мільярд доларів. Підрозділ, який тестує п’ять конкуруючих систем, може навчитися швидше, ніж міністерство, яке витрачає рік на вибір однієї.

Милованов і Шаповал пропонують краще рішення: спільні підприємства українських компаній з європейськими або американськими партнерами.

Ідея звучить просто: поєднати українські знання про поле бою та оперативних інженерів-оборонників із західним капіталом, виробничими потужностями, комплектуючими та доступом до ринків. Нехай українці оцінюють, які проблеми є найнагальнішими. привносять дисципліну і масштаб виробництва. Нехай обидві сторони поділяють ризики та вигоди.

«Ми бачимо рішення у вигляді фінансових інструментів для спільних підприємств, — сказав Милованов. – Більше спільних підприємств, де Європа зможе інвестувати не лише у своїх виробників, а й у спільні проєкти України та Європи».

Теоретично саме так і має відбуватися. На практиці це складно з юридичної та політичної точок зору. Є кілька загальновідомих прикладів. Україна ще не створила повністю відкритої та дієвої нормативно-правової бази, і юридичне оформлення таких підприємств може бути складним. Урядам часто зручніше мати справу з кількома великими оборонними підрядниками, підхід яких їм зрозумілий.

Проте, згідно з дослідженням КШЕ, про яке йшлося в інтерв’ю для цієї статті, такі спільні підприємства вже існують. Тихо. Часто поза увагою громадськості. Дослідники КШЕ стверджують, що виявили понад 150 діючих спільних підприємств за участю українських та іноземних компаній, пов’язаних із оборонною галуззю. Вони не оприлюднюють повний перелік – частково тому, що значна його частина є конфіденційною, а частково тому, що деякі з цих угод, схоже, існують у «сірих зонах», де законодавство ще не встигло пристосуватися до реалій бойових дій.

«Ми поставили собі за мету довести, що це вже відбувається, — сказала Шаповалова, — бо хочемо стимулювати подальший розвиток таких ініціатив».

За її словами, ця робота передбачає спілкування з урядами, компаніями та аналітиками, а потім перевірку того, що можна підтвердити за допомогою відкритих джерел. «Усі цікавляться тим, що роблять інші, — зазначила вона. — Уряди підказують нам, де шукати».

Це не повинно дивувати нікого, хто спостерігав за розвитком воєнної економіки України. Коли люди стикаються з екзистенційною загрозою, вони не чекають на досконалу правову архітектуру. Інженери, солдати, підприємці та фінансисти знаходять одне одного, бо мусять це робити. Підрозділ потребує певних можливостей. Українська компанія може розробити частину цього. Німецька, британська, американська, польська чи балтійська компанія може поставити іншу частину. Починаються робочі відносини. Якщо вони дають результат, то розширюються.

Це протилежність моделі «примусового шлюбу», за якої уряди оголошують про партнерство, призначають компанії, підписують меморандуми й очікують, що інновації з’являться самі собою.

Заголовки можуть бути вражаючими. Результати — мізерними. Бюрократія добре справляється з написанням меморандумів, але не завжди добре — з адаптацією до умов бойових дій.

Найцікавішим висновком роботи КШЕ є те, що успішні партнерства часто очолюють не найбільші компанії. У багатьох із них беруть участь малі та середні підприємства, зокрема з Німеччини та інших європейських країн, які можуть бути більш маневреними, амбітними та менш обмеженими старими звичками у сфері закупівель, ніж великі оборонні «кити».

«Навіть у Німеччині це не лише найбільші компанії, — сказав Милованов. – У кожній європейській країні є новатори, які конкурують із великими компаніями. Вони часто агресивніші, ефективніші та краще справляються з тим, що потрібно саме зараз».

Війна розвіює ілюзії. Система або працює, або ні. Дрон або летить, або ні. Засіб РЕБ або захищає підрозділ, або ні. Українських солдатів та інженерів не цікавлять театральні процедури закупівель. Їх цікавить виживання.

Росія має іншу модель. Її оборонне виробництво спирається на потужності радянської епохи та великі державні підприємства, такі як «Ростех». Ця модель надає Москві масштаб. «Україна швидше придумує те, що працює», — сказав Шаповал.

Спільні підприємства можуть заповнити прогалину між ідеєю і масштабом.

Вони також є мостом між війною в Україні та пробудженням оборонної свідомості в самій Європі. Європейські збройні сили починають розуміти, що багато їхніх доктрин було створено для іншої епохи. Тепер проти дорогих кораблів, броньованих платформ і систем управління – рої дешевих дронів, РЕБ і наведення на ціль у режимі реального часу.

Урок полягає не лише в тому, щоб «купувати українські дрони». Глибший урок такий: експериментуйте швидше, закуповуйте швидше, навчайтеся швидше.

Наступний етап вимагає від партнерів України встояти перед спокусою надмірно контролювати саме ті інновації, які допомогли Україні вистояти. Приховані спільні підприємства говорять нам про щось важливе. Ринок уже знайшов свій шлях.

Перевага України в обороні — це не лише мужність. Це не лише західна допомога. Це вражаюча швидкість, з якою приватні суб’єкти, малі фірми, солдати, інженери та підприємці вирішують проблеми під вогнем.

Найрозумніша політика зараз — не втискувати інновації в старі канали закупівель, а йти за течією того, що вже працює. Спільні підприємства — це не другорядне питання. Вони можуть стати одним із найважливіших способів, за допомогою яких Україна, Європа та Америка зможуть створити арсенал майбутнього, водночас перемагаючи у сьогоднішній війні.

Мітці Пердью — старша наукова співробітниця Центру аналізу європейської політики (CEPA). Стаття вперше з’явилася на сайті CEPA. Публікується з дозволу авторки.