Скульптор Олексій Степанов: «Перемога України почнеться тоді, коли ми навчимося берегти одне одного»

Історія Олексія Степанова не схожа на типову біографію українського скульптора. У підлітковому віці він виїхав за кордон, навчався та працював у Європі, а на початку 2000-х отримав пропозицію викладати мистецтво у США. Однак сімейні обставини повернули його до Києва. Саме тут він відкрив для себе Україну заново — через людей, мистецтво і відповідальність за країну, в якій народилися його діти.

Серед тих, хто вплинув на його світогляд, Степанов називає художника Івана Марчука та Надзвичайного і Повноважного Посла Королівства Бельгія в Україні Люка Якобса. Перший навчив його дивитися на мистецтво як на шлях до внутрішньої свободи, другий — показав, якою може бути справжня порядність у публічному житті.

Kyiv Post (KP): Ви багато років жили й працювали за кордоном. Як змінилися ваші стосунки з Україною після повернення?

Олексій Степанов (ОС): Я фактично жив за кордоном із 15–16 років. Спочатку через футбол, потім були навчання, робота, власний бізнес. У певний момент я навіть підписав контракт на викладання мистецтва в Лос-Анджелесі. Для молодого митця це була серйозна перспектива.

Але у 2005 році життя різко змінилося. Померла моя бабуся, а невдовзі батько переніс важкий інсульт. Разом із братом ми вирішили залишитися поруч із родиною. Так моя американська історія фактично завершилася.

Сьогодні я розумію: це було правильне рішення. Саме тоді я почав по-справжньому відкривати для себе Україну.

KP: Що означає для вас «відкрити Україну по-справжньому»?

ОС: Я полюбив її вдруге. І вже свідомо.

Не лише тому, що тут народився. А тому, що саме в Україні зустрів свою дружину, тут народилися мої діти, тут я знову зблизився зі своїми батьками.

Україна відкривалася мені через людей. Через розмови, дружбу та історії, які я чув від тих, хто творив українську культуру.

Це була одна з найважливіших зустрічей у моєму житті.

Мене дуже цікавила його доля. У чомусь вона нагадувала мою власну — постійний пошук свого місця, незалежності, права залишатися собою.

Хочу поділитися однією історією. Іван Степанович дуже любить птахів, особливо ворон. Він їх підгодовує, спостерігає за ними. Для нього це не просто птахи, а своєрідні співрозмовники.

До мене звернувся Ігор Дідковський, який хотів подарувати Марчуку бронзову лавку з бронзовою вороною, що тримає пензлик. Це був подарунок для маестро.

Ми тоді часто зустрічалися, багато говорили про мистецтво, свободу, відповідальність художника. Під час підготовки однієї з його виставок таких розмов у нас було особливо багато. Я щасливий, що мав цей досвід спілкування й отримав відповіді на свої запитання.

Марчук уміє дивитися на світ інакше. Він ніби бачить більше, ніж інші.

KP: Знаю, що вас пов’язують особливі стосунки з послом Бельгії в Україні Люком Якобсом. У його кабінеті стоїть ваша мініатюрна скульптура жирафа.

ОС: Люк Якобс — людина, яка справила на мене надзвичайно сильне враження.

За роки життя в різних країнах я зустрічав багато впливових людей. Але Люк Якобс став для мене прикладом рідкісної внутрішньої чистоти й порядності.

Іноді одна людина може змінити твоє уявлення про дипломатію, державну службу чи відповідальність. Для мене саме такою людиною став він.

Я часто кажу, що знайомство з ним було ковтком свіжого повітря. Людина може представляти державу, мати високий статус, але водночас залишатися щирою, відкритою та людяною. Це велика рідкість.

KP: Ви багато говорите про любов до України. Але справжня любов — це водночас й критичний погляд. Що сьогодні вас найбільше турбує в українському суспільстві?

ОС: Я дуже люблю Україну. Це шалена, красива, енергетично сильна країна. Іноді мені здається, що для повного щастя нам не вистачає зовсім небагато.

Але є речі, які болять мені вже багато років. За час життя в Україні я часто бачив, як багато речей можна купити. І це мене лякає. Бо коли людина починає думати, що за гроші можна купити все — вплив, рішення, совість, — це руйнує країну зсередини.

Мені здавалося, що війна стане моментом очищення. Що такі трагедії консолідують людей, змушують переосмислити життя. Але іноді бачиш, що в когось, навпаки, апетити лише зростають. І це дуже важко приймати.

Саме тому я завжди намагався триматися осторонь різних систем домовленостей. Більшість моїх робіт — це приватні проєкти або подарунки. Мені так простіше.

Зараз я дедалі більше думаю про слово «служіння». Колись почув його і запам’ятав. Ми служимо своїм дітям, своїм батькам, своїй державі. У кожного це служіння своє. Хтось віддав життя за Україну. Хтось лікує. Хтось навчає. Хтось створює мистецтво.

Головне — залишити після себе щось корисне. І ще одна проста річ, яку я почув від мудрих людей: не нашкодь. Іноді цього вже достатньо.

KP: Новий артоб’єкт «Український щит» створювався за участі ветеранів. Як народилася ця ідея?

ОС: Мені хотілося створити не просто красивий об’єкт. Скульптура поєднує образ типового бельгійського будинку й українських рук, які його підтримують і захищають. У цьому є символ партнерства між нашими країнами, але водночас і символ відповідальності.

Особливо важливо, що до створення роботи долучилися ветерани. Це люди, які буквально тримають на своїх плечах країну. Саме тому їхня участь зробила цей проєкт значно глибшим.

KР: Ваш 15-метровий жираф біля Київського зоопарку, який зʼявився понад сім років тому, став одним із найвідоміших міських артоб’єктів. Чому деякі скульптури стають частиною міської ідентичності?

ОС: Тому що вони викликають емоцію.

Коли я створював жирафа, я не думав про туристичний символ. Я хотів, щоб люди усміхнулися.

Мені здається, місту дуже потрібні об’єкти, які дарують надію, легкість і радість. Якщо робота чесна, люди починають вважати її своєю. Саме тоді вона стає частиною міста.

KP: Після повномасштабної війни Україна неминуче переосмислюватиме не лише свою історію, а й власний культурний простір. Яким, на вашу думку, має бути українське мистецтво у наступні десятиліття?

ОС: Для мене мистецтво — це не естетика. Точніше, естетика теж важлива, але вона не головна. Мистецтво — це меседж.

Якщо художнику є що сказати світові, якщо він говорить чесно, тоді з’являється справжнє мистецтво.

Подивіться, скількох великих митців не розуміли за життя. Пікассо, Брака й багатьох інших. Спочатку їх критикували, а потім вони змінювали історію мистецтва.

Мені здається, в Україні досі важко бути сміливим художником. Люди часто хочуть, щоб усе було зрозумілим, правильним і знайомим. Але мистецтво не завжди має бути комфортним.

У Брюсселі одним із символів міста є Маннекен Піс. Якби щось подібне поставили сьогодні в Києві, його б просто з’їли з патрохами, а зверху ще облили лайном. І я зараз навіть не про саму скульптуру. Я про нашу звичку дуже швидко судити те, чого ми не розуміємо.

Мене справді дивує, як легко люди можуть засуджувати художника, навіть не намагаючись зрозуміти його задум. Можна не любити твір. Це нормально. Але варто хоча б спробувати зрозуміти, що хотів сказати автор.

Я переконаний, що в мистецтві немає остаточних канонів. Будь-яка робота може бути прочитана по-різному. Саме тому воно має бути живим, різноманітним і сміливим.

Після війни я хочу бачити Україну країною несподіваних скульптур, сильних муралів, нових форм і нових ідей. Щоб люди бачили: нас не зламали. Ми проросли.

Коли в країні є місце для творчості, коли культура доступна не лише обраним, а всім, тоді людям хочеться тут жити, творити, вкладати в майбутнє й народжувати дітей.

KP: А що для вас означатиме справжня перемога?

ОС: Для мене перемога — це не лише закінчення війни.

Перемога почнеться тоді, коли ми навчимося берегти одне одного. Коли в суспільстві буде більше довіри, відповідальності та взаємної поваги.

Коли ми перестанемо миритися з неправдою і почнемо спільно будувати країну, в якій хочеться жити, працювати і народжувати дітей.

Саме тоді Україна стане по-справжньому сильною. І саме тоді ми зрозуміємо, заради чого пройшли через усі ці випробування.