15 червня виповнюється 85 років від дня народження актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука.
З нагоди ювілею, звісно, згадають його режисерські та акторські роботи й поза сумнівом – одну з важливих ролей у його фільмографії – козака Василя у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота». Цього року Борису Івченку – однолітку, однокурснику та близькому другу Івана Миколайчука – теж виповнилося б 85, тільки Борис народився 29 січня.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Також маємо ще один ювілей, адже на початку 1971-го на розгляд кіностудії був представлений літературний сценарій за твором М.В. Гоголя. Сценарій називався «Втрачена грамота», написав його Іван Драч.
Так 55 років тому почалася непроста й драматична історія стрічки «Пропала грамота», довкола якої з роками сформувався своєрідний міф. У ньому правда про створення фільму, його заборону й не випуску в прокат поєдналася з різноманітними непідтвердженими версіями, чутками та навіть відвертими вигадками.
Зеленський пообіцяв відновити Києво-Печерську лавру після атаки РФ
Почати про перебіг подій можна дізнатися зі справи фільму, яка зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України (ЦДАМЛМ). У 2021 році вийшла цікава та важлива книжка Лариси Брюховецької «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів», один із розділів якої присвячений ґрунтовному аналізу документів зі справи фільму у ЦДАМЛМ та спогадів людей, дотичних до створення «Пропалої грамоти».
Однак в історії фільму все ще чимало білих плям і загадок.
Серед вигадок найперше слід згадати твердження, що буцім насправді режисером фільму був Іван Миколайчук, а Бориса Івченка слід вважати постановником лише формально.
Це спростовують документи, оприлюднені у книзі Лариси Брюховецької. Звідти дізнаємося, що літературний сценарій Івана Драча сподобався, його в цілому схвалили й до постановки рекомендували режисера Віктора Греся, короткометражний фільм якого «Сліпий дощ» (1969) здобув відзнаку міжнародного кінофестивалю в Монте-Карло (Монако).
У Держкіно СРСР у Москві до задуму й сценарію теж поставилися поблажливо і погодили запуск картини у виробництво.
Однак представлені згодом Віктором Гресем режисерський сценарій та експлікація не влаштували керівництво студії, наступна редакція також. Слід пояснити, що режисерський сценарій – це вже не літературний твір, а виробничий документ, за яким можна скласти уявлення не лише про концепцію майбутньої постановки, а й прорахувати кошторис майбутнього фільму. Керівництво студії не влаштувало режисерське бачення. Окрім того, було очевидно, що витрати на виробництво зростуть.
Тож керівництво кіностудії вирішило змінити режисера і доручити ставити стрічку Борисові Івченку. Молодий режисер кілька років тому закінчив режисерсько-акторську майстерню нещодавно створеного кінофакультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Художнім керівником майстерні й одним із засновників кінофакультету був Віктор Івченко, відомий кінорежисер і батько Бориса.
Випускниками цієї майстерні були актори Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Борислав Брондуков, Зоя Недбай, Валерій Бесараб, кінорежисери Володимир Савельєв, Аркадій Микульський та інші. Попри те, що Борис навчався у свого знаменитого батька, той не виявляв ніякої поблажливості до сина, навіть навпаки – ставився вимогливіше, ніж до інших своїх студентів.
Дипломною роботою Бориса Івченка став короткометражний фільм «Антракт» із популярним у ті роки клоуном-мімом Леонідом Енгібаровим у головній ролі. Борис Івченко зняв «Антракт» на кіностудії ім. О. Довженка у 1966 році – ось ще один цьогорічний ювілей.
За два роки виходить «Анничка»(1968) – повнометражний дебют молодого режисера, в якому Борис Івченко збирає неабиякий акторський ансамбль: Костянтин Степанков, Іван Гаврилюк, Анатолій Барчук, Василь Симчич, Федір Стригун і, звичайно, його друзі-однокурсники Іван Миколайчук і Борислав Брондуков. Борис Івченко теж з’являється на екрані, зігравши епізодичну роль німецького офіцера.
«Анничка» здобула головний приз «Золота Башта Байона» на міжнародному кінофестивалі у Камбоджі, схвальні рецензії та успіх в прокаті. За перший рік демонстрації «Анничку» подивилися понад 25 мільйонів глядачів.
Наступна картина Бориса Івченка «Олеся» (1970) за повістю Олександра Купріна «Чаклунка» теж стала успішною. «Олесю» переглянули понад 25 мільйонів глядачів протягом першого року прокату. А ще багато хто вважав, що Людмила Чурсіна, яка зіграла у фільмі головну роль, зіграла не гірше за Марину Владі у французькій екранізації 1956 року.
А ще обидві повнометражні стрічки молодого і безперечно талановитого режисера були вироблені з дотриманням плану та без перевитрат. Рішення керівництва кіностудії доручити постановку «Пропалої грамоти» Борисові Івченку було цілком виваженим і логічним. Були всі підстави розраховувати, що цей режисер не лише врятує план, здавши вчасно «студійну одиницю», а ще й зробить достойну картину.
Борис Івченко та знімальна група виправдали очікування: вчасно закінчили виробництво та здали фільм на двох плівках. На студії все пройшло успішно. Звісно, були деякі зауваження, але все було не критично й дуже доброзичливо. Фільм сподобався всім як на студії, так і в Держкіно УРСР.
За спогадами Бориса Івченка, які процитовані у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів», проблеми почалися під час здачі у Москві. Посипалися численні зауваження, і студія та знімальна група намагалися реалізувати всі поправки, робота над якими тривала ще на початку наступного, 1973 року.
Всі, хто хоч трохи читав про історію фільму, знають, що «Пропала грамота» на екрани так і не вийшла. Як казали тоді – стрічку «поклали на полицю».
Тут слід докладніше пояснити деякі нюанси тогочасного виробничого процесу. Звісно ж, це не єдиний випадок заборони фільму. Але цікавий момент: схоже, спершу стрічку все ж ніби прийняли, бо були недруковані кінокопії та, до речі, не лише українська, а й з російським дубляжем. Отже, фільм таки готували до випуску в прокат, а потім з якихось причин заборонили.
Я вперше переглянув «Пропалу грамоту» під час навчання на кінофакультеті КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. Одна з дисциплін, які нам викладали, називалася «Семінар сучасного фільму». Наша викладачка Лариса Василівна Большак замовляла у кінопрокаті стрічки, ми їх переглядали, а потім обговорювали. На одному з таких занять у 1982 році нам показали «Пропалу грамоту» з російським дубляжем. Звісно, я знав, що фільм поклали на полицю, тож одразу зрозумів, що заборону скасували.
Це, до речі, підважує розповсюджену версію, що стрічку нібито знищили, і що єдину копію зберіг тільки один номенклатурний партійний діяч, який любив переглядати її та показувати своїм друзям і гостям.
Мій колишній сусід і колега по роботі на кіностудії звукорежисер Олексій Салов розповів таку цікаву історію :
«Точно не пам’ятаю, але це десь 1976-78 рік. Я тоді працював кіномеханіком у проєкції у монтажному цеху. Івченко з Миколайчуком збирали чергову комісію з надією проштовхнути таки фільм не екран. Офіційно вписатися у розклад проєкції у них тоді не було змоги, тож попросилися в обідню перерву, пообіцявши стандартну оплату (пляшку), хоч ми й були раді їм допомогти й без оплати.
По закінчені, у проєкцію зазирнув винуватий Миколайчук: «Хлопці, вибачте, ми її випадково випили, я пізніше занесу...». – Не проблема. Але от за копією так ніхто і не зайшов, вона лишилася лежати у нас.
День лежить, другий... Ну що ж їй, дарма лежати? Майже місяць ми влаштовували замість обіду перегляди для друзів та знайомих.
А потім Миколайчук заніс обіцяну пляшку. Прийшов, як у воду опущений: «Хлопці, вибачте, що так довго... Ми тут копію єдину загубили, вже де тільки не шукали...».
Його ми порадували, а наші сеанси скінчилися».
Отже, збереглася не єдина копія, та й версія про приватні перегляди, влаштовані партійним діячем, виглядає сумнівною. Навряд чи він став би ризикувати репутацією та кар’єрою, розповсюджуючи заборонений твір.
Все ж залишається запитання: чому не випустили картину, копії якої надрукували?
Можливо, на долю фільму вплинули якісь тогочасні події – наприклад, спецоперація «Блок», проведена КДБ у 1972 році, в результаті якої було заарештовано та засуджено чимало представників української інтелігенції?
В усякому разі кілька років тому історик і письменник Едуард Андрющенко на своїй сторінці у Facebook оприлюднив фрагмент доповідної записки очільника КДБ УРСР В. Федорчука, де зазначено: «… За тенденційний підхід до показу історії України рішенням Держкіно СРСР фільм не допущений у прокат».
А за тим постає ще одне запитання: що стало причиною скасування заборони, адже за десять років стрічка таки вийшла у кінотеатрах?
Однак це був дуже дивний прокат: ані реклами, чи там прем’єри за участі знімальної групи, ані рецензій, ані відгуків у пресі.
Популярна тоді щотижнева газета «На екранах України» подала інформацію про покази «Пропалої грамоти» у кінотеатрі «Київ», який знаходиться в центрі міста, з 10 по 21 листопада 1983 року.
Цікава деталь: «Пропалу грамоту» випустили у часи зміни керівництва СРСР, коли після смерті Леоніда Брежнєва партію та уряд СРСР очолив Юрій Андропов, який до того протягом багатьох років керував КДБ. З приходом нового керманича одразу почалися й деякі «інноваційні» зміни. Наприклад, у кінотеатрах на денних сеансах міліція проводила рейди, перевіряючи у глядачів документи й вимагаючи пояснень, чому вони посеред дня у кіно, а не на роботі чи навчанні.
Після цих показів у листопаді 1983 року «Пропалу грамоту» показали лише 15-16 грудня у кінотеатрі «Барвінок», який знаходиться аж у Пущі-Водиці, майже на межі міста.
З початком нового 1984 року стрічку показали 2 і 3 січня на Подолі, але вже не в кінотеатрі, а в Палаці культури «Славутич».
Трохи пізніше, того ж місяця її показали у двох інших невеликих кінотеатрах Залізничного району – «Єреван» і «Вогник», розташованих доволі далеко від центру міста, і теж по два дні.
Потім фільм з’являється 27-28 березня на лівому березі міста – у Дарниці, у кінотеатрі «Промінь», а за тим 12-13 квітня у кінотеатрі «Юність», який знаходиться вже фактично за містом, у селищі Перемога.
Схоже, стрічка отримала дуже низьку категорію – ІІІ, чи навіть IV. Отже, надрукували невелику кількість копій і, відповідно, сеансів було мало.
Потягом 1984 року показів у Києві не було. Фільм знову з’явився у прокаті у кінотеатрі «Дружба» на Хрещатику, де він демонструвався з 27 серпня по 9 вересня на одному чи двох сеансах. Тоді я переглянув «Пропалу грамоту» вдруге та ще й повів на сеанс друзів, і ми дивилися вже оригінальну, українську версію.
Три роки по тому в країні почалася «Перебудова», у Москві відбувся історичний V з`їзд Спілки кінематографістів СРСР і з «полиць» почали діставати заборонені раніше фільми. У кінотеатрах показували постраждалі від цензури стрічки, за квитками вишиковувалися черги, про ці фільми писали, тривали обговорення й дискусії. Мимоволі закрадається думка: якби «Пропала грамота» пролежала на полиці ще три роки, то її повернення до глядача у роки перебудови стало би помітною подією.
Як відомо, історія не знає умовного способу, однак слід констатувати: справедливість відновлена. У роки Незалежності «Пропала грамота» регулярно демонструвалася на телебаченні, а нині вона є у вільному доступі в Інтернеті. «Пропала грамота» заслужено вважається класикою нашого кіно, посідає 12 місце у рейтингу 100 найкращих українських фільмів усіх часів і давно здобула статус культової кінокартини.
