Від Австралії до війни в Україні дуже далеко, але цього тижня вона показала, як весь Захід ризикує ще більше віддалитися від України.
А саме, Відкритий чемпіонат з тенісу Australian Open – один із чотирьох турнірів Великого шолому, що проходить із 8 по 29 січня, – показав, як насправді Австралія сприймає повномасштабну війну Росії проти України, бо:
a) допустила до участі російських спортсменів, яких не допустили ні на Уїмблдон, ні на інші великі спортивні змагання;
b) перед чемпіонатом влаштувала піар-захід, що транслювався по телебаченню і мав показати, як сильно вона прагне "миру в Україні";
c) заявила, що російським тенісистам не можна виступати під своїм прапором, а потім дозволила вболівальникам-ватникам принести російські прапори на матч, у якому грала українка Катерина Козлова-Байндль;
d) після заяв українського посла і організацій української діаспори і бурі в пресі була змушена заборонити глядачам проносити російські прапори.
І за весь цей час Tennis Australia, що відповідає за проведення турніру, не засудила причини й винуватців війни, не вимагала і навіть не просила, щоб російські тенісисти висловили свою позицію щодо війни.
Навіть після Олімпіади 2014 року в Сочі і допінгових скандалів з російськими спортсменами Tennis Australia, схоже, не визнає, що спорт є частиною путінської гібридної війни.
Те, як Tennis Australia поводиться в цій ситуації, виказує загальні небезпечні тенденції в Західних ліберально-демократичних країнах. Ці тенденції становлять ризики для майбутньої перемоги України, включно з наданням військової допомоги.
Першу тенденцію можна назвати "ситуація нормальна".
Тут багато політичних, бізнесових і медійних лідерів розглядають і зображують вторгнення Росії в Україну як щось неминуче, як "ще одну війну в цьому жорстокому світі", як ризик для себе (не для українців), який необхідно зменшити. Хоча для них це велика людська трагедія, і Україна – жертва, в їхньому ширшому світосприйнятті ця війна є чимось "нормальним". Але так не повинно бути.
Подивіться на заяву Tennis Australia про заборону російських і білоруських прапорів:
"Прапори Росії і Білорусі на місці проведення Australian Open заборонені. Спочатку ми дозволили вболівальникам мати їх при собі, але не використовувати, щоб не викликати інцидентів. Такий інцидент трапився вчора, коли прапор був на трибуні. Заборона вступає в силу негайно. Ми продовжуватимемо працювати зі спортсменами і нашими вболівальниками, щоб забезпечити їм якнайкращу атмосферу на турнірі".
Це є лише намаганням зменшити репутаційні ризики. Немає й натяку на визнання ані високих ставок, ані загрози для української спортсменки з Миколаєва, де вже кілька місяців немає води і постійно й умисно обстрілюють будинки й лікарні.
Зараз, після незліченних воєнних злочинів, після вбивства понад сорока людей у житловому будинку в Дніпрі цього тижня, неприпустимо не бачити той жах і ті страждання, які уособлює російський режим і російський прапор.
Такий підхід Tennis Australia чи будь-кого іншого до ситуації в Україні – чи то від браку розуму, чи від злого умислу – не визнає, що геноцид і колонізація є цілями Росії, що зараз на кону Західні цінності як такі, і що або треба зробити важкий вибір, або загине ще більше невинних людей.
Натомість деякі представники Західних еліт, в тому числі багаті, але дуже виховані організатори Australian Open і подібних турнірів, роблять м'якший вибір.
У випадку з Australian Open це означає кволі символічні жести. Це коли ти вважаєш, що слово "мир" у кожній твоїй фразі звільняє тебе від обов'язку висловити твоє справжнє ставлення до війни. Ні, не звільняє і не робить морально вищими російських спортсменів, які "за мир".
Мудро сказала на Відкритому чемпіонаті молода українська тенісистка Марта Костюк: "Коли вони кажуть, що "не хочуть війни", то виходить що її хочемо ми, Україна. Але ми її не хочемо".
Насправді, заклики росіян до "миру" є зловісним прикриттям руйнувань і насильства.
Костюк закликала Асоціацію жіночого тенісу (WTA) відсторонити від змагань російських і білоруських тенісисток, поки ті публічно не засудять Росію і те, що вона коїть.
Друга тенденція пов'язана з першою: це "посередній менеджеризм".
Тут Україна розглядається як об'єкт менеджменту – політичного, бізнесового, чи медійного. Це означає робити для неї "рівно стільки, скільки потрібно для задоволення очікувань твоїх акціонерів" – тут якась зброя, там якісь заяви, якісь візити, якісь заборони на прапори.
Знову ж таки, тут керуються не інтересами України, не захистом українців і Західних цінностей, а просто виконують потрібний мінімум, щоб сказати і показати, що "щось робиться" – просто ставлять "галочку", що коштує українцям життя. Ця тенденція яскраво проявляється у позиції Німеччини щодо постачання Україні "Леопардів".
Такий "менеджеризм" – діаметральна протилежність лідерства.
В даній ситуації лідерство вимагає: a) розуміння кінцевої мети; б) реального партнерства з жертвою – Україною; в) задіяння демократичних цінностей, на які спирається Захід; г) визнання того, що заради перемоги треба чимось жертвувати.
На жаль, дехто на Заході так звик "робити щось” замість того, щоб вести за собою, що не має права носити футболку з написом "Be Brave Like Ukraine" (Будь хоробрим, як Україна). Борис Джонсон таке право має.
Хто з Західних лідерів веде за собою, як вів він, або як український президент, воєначальники, машиністи поїздів, медсестри, енергетики?
Говорячи про нацистську Німеччину, Ганна Арендт вжила вираз "банальність зла".
Сьогодні в путінській Росії, в світлі того, що відбулося на тенісному турнірі на іншому кінці планети, деяких стратегів дуже радує те, що їхня війна сприймається як щось нормальне.
А ще більше їх радує те, що декому на Заході бракує чіткого бачення і моральної сміливості робити те, що потрібно: визнати, що ця війна не є чимось нормальним, і реально допомогти українцям перемогти свого ворога для блага всього Заходу.
Погляди автора можуть не співпадати з позицією редакції Kyiv Post.
Коментарі (0)