У київському видавництві «ТаТиШо» вийшла нова книжка Руслана Горового «Жили собі люди», оформлення якої здійснив художник Нікіта Тітов, плакати якого на тему війни і нашого спротиву агресії відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Руслан Горовий – відома публічна людина, журналіст, письменник, автор кількох книжок, кінорежисер, автор пісень , а ще – співак із псевдо Uki John тощо. Ще з 2014-го, відколи Росія почала війну на Сході України, Руслан неодноразово їздив тули як журналіст та волонтер, допомагав військовим і цивільним, зняв документальну стрічку «Укропи Донбасу».
Після широкомасштабного вторгнення Руслан з друзями заснували волонтерську спільноту, назвавши її «циганським табором», волонтерська діяльність стала ще більш активною після того, як окупантів вигнали з Київщини. Чому і звідки з’явилася така назва автор поясню у передмові до нової книжки:
«Циганський табір, про який піде мова в книзі, насправді не має жодного етнічного підґрунтя. Це не про ромів, це про мене і моїх друзів, які завжди в русі й намагаються хоч якось полегшити становище людей після російської окупації».
За словами Руслана не обійшлося без кумедного збігу обставин. На одному з волонтерських складів він помітив капелюх, який прибув з черговим вантажем гуманітарної допомоги з-за кордону. Охочих забрати капелюха не знайшлося, тож Руслан попросив його собі, почав носити, потім запустив бороду, аж поки якось на одному з блокпостів військовий пожартував, що Руслан схожий на цигана. Прізвисько «Циган» прижилося і далі авто, на якому друзі розвозили допомогу, вирішили назвати «кибиткою». Ось так власне і постав «циганський табір».
Під час кожної подорожі «циганського табору» дорогами Київщини Руслан намагався занотовувати свої враження , знімати короткі відео сюжети розповідей місцевих мешканців, які пережили окупацію, а ще збирати артефакти війни для майбутнього музею.
Руслан відверто зізнався що саме спонукало до цього в одному з своїх дописів на власні сторінці у Facebook:
«Тримати в чистоті душу під час війни важко. Мені це точно не вдалося, я ніколи не пробачу своєму ворогові побачене за війну і зокрема за минулий рік.
Моїм порятунком, моєю терапією, завжди були записи в телефоні. Вони допомогали викинути емоції назовні і не вигоріти зсередини».
Мало не щодня Руслан викладав частину цих нотаток у формі коротких дописів, які стали звітом волонтерської роботи «циган» і водночас його власним щоденником війни. На його дописи і викладені відео часто скаржилися (тез особливих зусиль можна здогадатися хто) , часом адміністрація ресурсу вводила обмеження, деякі з них навіть видаляли.
Саме частина цих матеріалів і стала основою книги «Жили собі люди», збірки коротких есеїв, деякі з них на одну-дві сторінки.
Назва книги «Жили собі люди» промовисто нагадує класичний фольклорний зачин, здається ось після традиційних і добре впізнаваних з дитинства рядків «жили собі…» почнеться казка, фінал якої неодмінно буде щасливим.
Однак попри зачин з казкою не склалося, бо прийшов «русский мир» і притяг із собою кров, смерть, страждання, зруйнувавши не лише оселі, а забравши людські життя, а разом з цим сподівання і плани на майбутнє.
Росіян вибили з Київщині і весь світ здригнувся від подій в Бучі та Ірпені, назви цих невеликих містечок-супутників столиці одразу перетворилися на макабричні метафори звірств, які чинила російська армія тероризуючи беззбройне цивільне населення.
В навколишніх місцевих селах відбувалися такі ж жахливі речі. Вбиті, чи забрані в полон мирні мешканці, пограбовані обійстя, пошкоджені, або вщент зруйновані обстрілами оселі, саме про це йдеться в книзі.
«Жили собі люди» - це хроніки біди, картини болю, горя, люті і ненависті до ворога, а ще часом критичні і відверті розповіді, як гальмує і пробуксовує бюрократична система на рівні місцевої влади, чи сумні спостереження, як декого з травмованих окупацією охоплюють заздрощі і вони раптом починають мірятися горем. Зрештою і цьому є пояснення, адже ніде дітися - більшість з дійсно травмовані війною.
На сторінках книги трапляються рефлексії автора щодо побаченого на власні очі під час подорожей дорогами Київщини. Це нагадує чи то тяжкий і гнітючий сюрреалістичний сон, чи здається ніби перебуваєш на зйомках якогось пост апокаліптичного серіалу, як занотував Руслан в одному з дописів на Facebook :
«Щоразу, коли я думаю, що вже чув все, що можливо про окупацію, і те, що пережили люди, доля зводить мене з співвітчизниками, від розповідей яких хочеться сховатися під ковдру і затулити вуха… Так це просто слухати, а не пережити…»
Проте водночас «Жили були люди» – це щемливі і надзвичайно щирі історії взаємодопомоги, витримки, вдячності, любові до ближнього, справжньої людяності, а ще надії, бо попри втрати люди намагаються відбудовувати оселі, навіть в цих обставинах давати собі раду, не втрачають віру в перемогу і головне - знаходять сили продовжувати жити далі.
Ця книга ще й галерея портретів мешканців Київщини і тут особливу роль відіграють зафіксовані та прискіпливо відтворені автором діалоги. В них крім гіркоти і страхів пережитого раптом з’являються гумор та іронія. Такі діалоги не здатні придумати всесвітньовідомі і поважні драматурги Ти читаєш ці рядки і несподівано для самого себе фіксуєш, що і сам посміхаєшся.
Надзвичайно важливо, що майже всі прощання «циган» з своїми підопічними, які з просто знайомих давно вже стали майже рідними людьми, закінчуються обіймами. Це ще один спосіб підтримки, своєрідний акт терапії для всіх, момент коли слова зайві і водночас обіцянка, що «цигани» незабаром повернуться.
Книга «Жили були люди» видана двома мовами – українською і англійською, тож є всі шанси, що видання знайде своїх читачів не лише в Україні і за кордоном і таким чином допоможе світу більше про цю війну та її наслідки. Крім цього у книзі є чималий розділ із світлинами, які «цигани» знімали в своїх поїздках, а ще QR код, за яким можна переглянути короткі відео на спеціально створеному YouTube каналі «Війна з рашизмом». Тобто, це вже не тільки книга, а по суті мультимедійний проєкт, а ще це документи, свідчення, які сподіваємося доповнять доказову базу майбутніх судових процесів над російськими військовими злочинцями та їхнім людожерським режимом.
Книга побачила світ, а циганська кибитка знову в дорозі, як говорить Руслан Горовий : «Не воюєш - максимально допомагай» - вже давно гасло кожного мого дня». Нині маршрути циган охоплюють не лише Київщину, вони вже прямують на Схід та Південь України, адже там також чимало людей, які пережили окупацію і теж потребують допомоги.
Коментарі (0)