ПОГЛЯД: Як Берлін перестав боятися Москви

Це здається парадоксальним, зважаючи на масштаби катастрофи, яку тоді переживав континент, але 1945 рік був роком утопічного оптимізму в Європі. В Ялті вирішили, що руїни Берліна стануть місцем для експерименту з втілення мрії про уряд "єдиного світу" – столицею, якою спільно керуватимуть три держави Великого Альянсу та Франція. Якщо вони змогли співпрацювати у відбудові одного міста, то, ймовірно, вони могли б працювати разом і над більш масштабним проектом економічного і духовного відновлення Європи. Принаймні, таке бачення плекав Франклін Д. Рузвельт, але не дожив до провалу цього сценарію.

Сталін підтримував ілюзії Рузвельта, але був зацікавлений лише в поширенні радянської влади в Європі. Прагнучи розширити радянську "сферу впливу", він у 1939 році уклав пакт із Гітлером. Після війни він нарешті здобув цей вплив, бо обдурив Рузвельта, який повірив у те, що він допоможе провести вибори в Східній Європі. Сталін розраховував, що демократичні сили врешті-решт покинуть Берлін – географічно ізольований від західнонімецьких регіонів під захистом США, Великої Британії та Франції.

Проте мешканці Берліна не збиралися коритися радянському пануванню. У 1920-х роках їхнє місто було духовною столицею Веймарської республіки, домівкою модерністської архітектури та авангардного мистецтва, воно притягувало письменників, акторів і кінорежисерів з усієї Європи. Нацисти ненавиділи Берлін за його інтернаціоналізм і культурну винахідливість, називаючи його "стічною канавою Рейху". Гітлер планував зруйнувати більшу частину існуючого міста – вимести будь-які залишки його "дегенеративного" минулого – і побудувати на його руїнах свою тоталітарну Німеччину. Відповідно, Берлін був одним з найбільш антинацистських міст Німеччини (і єдиним містом, в якому відбувся публічний протест проти депортації євреїв). Берлінці вже мали досвід життя в умовах тоталітаризму і були рішуче налаштовані не повторювати цей досвід знову.

У радянській окупаційній зоні Німеччини знову відкрили нацистські концентраційні табори, такі як Бухенвальд, аби позбутись політичної опозиції. Як і в Чехословаччині та Угорщині, Комуністична партія тут також взялася за злиття з іншими партіями, застосовуючи суміш погроз і залякування. Таким чином у 1946 році була створена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), яка керувала Східною Німеччиною до 1989 року. Комуністам це дозволило ліквідувати Соціал-демократичну партію (СДПН).

Однак у цьому місті чотирьох держав, де радянська влада не могла просто ліквідувати своїх політичних опонентів, СДПН змогла взяти участь – і здобути блискучу перемогу – у виборах до міської ради в жовтні 1946 року. Результати стали ганьбою для СЄПН, яка посіла далеке третє місце. Радянська влада відреагувала на цю поразку і почала тиснути на мера міста, представника СДПН Отто Островського, схиляючи його до колабораціонізму. Після того, як Островського викрили в таємних зустрічах з СЄПН, його власна партія винесла йому вотум недовіри, що змусило його піти у відставку у квітні 1947 року. Парадоксальним чином, радянська влада, яка рішуче виступала проти призначення Островського у 1946 році, тепер спробувала накласти вето на його відставку, звинувачуючи в політичному втручанні Західні держави!

Замість Островського на посаду мера від СДПН обрали Ернста Рейтера. У 1934 році нацисти кинули Рейтера за ґрати в місті Ліхтенберг, але він втік, пішки перетнув німецько-нідерландський кордон і опинився в Туреччині, де вивчив мову, здобув фах містобудівника і залишився там до кінця Другої світової війни. Однак свій перший політичний досвід він отримав за багато років до того, в Радянській Росії.

Рейтер народився в Пруссії в 1889 році, після початку війни в 1914 році приєднався до соціалістів, але його призвали воювати на Східному фронті, де він у 1916 році потрапив у полон до росіян. Прихильник більшовиків, Рейтер самотужки вивчив російську мову. А після Жовтневої революції його звільнили. Ленін, вражений новим німецьким рекрутом, призначив Рейтера комісаром Поволзької німецької області в Саратові, яку за часів Петра І заселили німецькі мігранти. Безпосереднім начальником Рейтера був комісар у справах національностей, грузин Йосип Віссаріонович Джугашвілі, пізніше відомий у світі як Сталін.

Рейтер і Сталін ненавиділи один одного, що, ймовірно, стало головною причиною швидкого повернення Рейтера до Німеччини, де він короткий час обіймав посаду генерального секретаря Комуністичної партії. Незабаром, однак, у Леніна з'явилися побоювання щодо Рейтера (до речі, такі ж, як і щодо Троцького). Він був, як писав Ленін, "занадто незалежним" – ця риса була найгіршою для більшовика. Особистість, як наполягав герой Леніна Нечаєв, слід повністю віддавати в жертву партії. У грудні 1921 року Рейтер висловив свою незгоду з "фундаментальним імморалізмом Комінтерну", і його виключили з партії.

Коли колишнього комуніста Рейтера обрали мером у 1947 році, радянська влада була шокована. Західні держави відхилили спроби СРСР накласти вето на відставку Островського, оскільки було б абсурдно змушувати когось продовжувати виконувати обов'язки мера проти його волі. Але вони досі перебували в омані, вважаючи що вони зі Сталіним – союзники. Бажаючи заспокоїти його, вони поступилися і підтримали радянське вето на призначення Рейтера.

Радянська влада обґрунтовувала своє вето тим, що в'язень Ліхтенберга і біженець з гітлерівської Німеччини був "нацистом" – таке ж абсурдне звинувачення нинішній російський режим висуває проти уряду єврейського президента України. Тоді, як і зараз, московські керманичі вважали, що нацизм – це не більше, ніж епізод у довгій історії "війни Заходу проти Росії". Таким чином, вибір Рейтера і Зеленського на користь співпраці з демократичними сусідами на Заході замість підкорення тоталітарним сусідам на Сході здавався Сталіну, як і сьогодні параноїку Путіну, зловісною змовою з екзистенційними наслідками для Росії.

Насправді, керівництво Рейтера таки становило екзистенційну загрозу для радянського тоталітаризму. "Те, що станеться з Берліном, – як визнавав Молотов, – станеться з Німеччиною; а те, що станеться з Німеччиною, станеться з Європою". Бізнес-партнер Ріббентропа ніколи не говорив більш правдивих слів, і саме Рейтер переконав генерала Люціуса Клея, лідера американського військового уряду (ОМГУС), у тому, що Молотов мав рацію. "Якщо ми зможемо утримати дамбу проти потоку рабства тут, – сказав якось Рейтер, – ми доведемо, що його можна зупинити скрізь".

Коли Радянський Союз заблокував Західний Берлін і намагався голодом приборкати його мешканців, розраховуючи на те, що Сполучені Штати залишать місто, саме Рейтер запропонував Клею ідею повітряного мосту. Генерал скептично ставився до сили духу берлінців. Якщо вони не готові боротися, він не зможе їм допомогти. Проте Рейтер знав, що йдеться не про наполегливість берлінців, а про наполегливість їхніх західних союзників.

Серед західних інтелектуалів, які майже не симпатизували радянському режиму, поширеною була теза про те, що "демократичні свободи мало що означають для людей без хліба". Це було кліше, яке свідчило про глибоке незнання німецьких реалій. Майже кожен у Берліні знав когось, хто одного дня зник у Радянській Німеччині; і, в будь-якому разі, берлінці могли бачити на власні очі, що східні німці не мали ані свободи, ані хліба.

На початку Блокади на демонстрації, організованій біля руїн Рейхстагу, Рейтер звернувся до народу Берліна. Але насправді він промовляв не до них, а звертався від імені міста до лідерів і громадськості демократичних країн, які вагалися. "Народи світу, народи Америки, Англії, Франції! Подивіться на це місто і визнайте, що це місто, цей народ не можна покинути!" – благав Рейтер.

Блокада фактично розділила місто надвоє. Радянська влада призначила свого мера для Східного Берліна, а Рейтер здобув перемогу на виборах мера Західного Берліна в грудні 1948 року. Він отримав 65 відсотків голосів, що свідчило про те, що берлінці прагнули свободи, навіть коли у них майже не було хліба.

Сьогодні актуальною є розмова Рейтера зі скептично налаштованим професором американського коледжу, який відвідав Берлін під час Блокади. "Ви опинилися в жахливому становищі, – сказав йому професор. – Коли росіяни вирішать захопити Берлін, ви не зможете їм протистояти". "Але протистояти їм, – відповів Рейтер, – це єдине, що для нас можливо". Потім, після паузи, він додав: "Саме тому росіяни не захоплять це місто".

Минулого року, коли росіяни розпочали своє вторгнення в Україну, багато хто в Європі вважав, що українська боротьба безнадійна, і що країна не зможе встояти проти російського натиску. Як і Рейтер у Берліні, Зеленський відіграв вирішальну роль речника української мужності на Заході. У відповідь на занепокоєння Клея щодо витривалості берлінців Рейтер прямо наказав йому "попросити у Вашингтону більше літаків". Послання Зеленського таке ж саме: "У нас є свобода, дайте нам крила, щоб її захистити".