ПОГЛЯД: Чому багато українців попри війну продовжують говорити російською

Повномасштабна війна Росії проти України триває вже досить довго – з майже півтора року. Але ми досі чуємо на вулицях російську мову, а в сфері обслуговування російська й досі звучить у багатьох місцях.

Чому так? Це питання тривожить багатьох людей, щодо цього питання виникає багато дискусій і навіть конфліктів. Мова – це код нації. Мова – це ідентифікація людини в суспільстві, вона показує, з якої вона країни, і вирізняє з-поміж інших. Дуже довго українську мову намагалися знищити, але все одно, пройшовши багато випробувань, вона вижила й зберегла свою неповторність. Багато людей страждали й гинули, захищаючи її, і навіть зараз багато вмирає, щоб відстояти можливість мати свою вільну Україну та свою мову як ідентифікацію цієї країни. 

Але чому досі не всі розмовляють українською? Є різні мотиви й причини того, чому люди не переходять повністю на рідну мову. З психологічної точки зору існує декілька причин. 

По-перше, багато людей мають синдром "відмінника-максималіста", який прагне бути досконалим в усьому- або розмовляти українською ідеально (тобто правильно, без суржику та русизмів), або взагалі не починати. Вони витрачають багато енергії, фінансів і часу, але все одно в житті не дотягують до оцінки “відмінно”, позаяк завжди є хтось, хто розмовляє краще. Такі люди залежать від чужої думки.

По-друге, існує ще синдром "бунтаря". Девіз таких людей – “Всі переходять на українську, а я не буду”. Такі люди завжди прагнуть щось порушувати, або йти проти думки більшості. Часто це просто бажання бути поміченим, звернути на себе увагу, якось вирізнитися з-поміж інших (навіть якщо і негативним боком). Такі люди часто бувають проти чогось лише через те, що більшість має іншу думку. Можливо, вони й хотіли би перейти на українську, але бунтар всередині них не дозволяє їм це робити.

Третьою причиною може бути синдром "жертви". В цьому випадку людина намагається почати розмовляти українською, але коли чує, що її виправляють чи дають якісь поради, то одразу полишає цю справу як безнадійну. Аргументи таких людей: їх постійно хтось виправляє, вони вже втомилися від цього і не переходять на українську через інших, вони хотіли б, але їх цькують через неправильну вимову чи вживання певних слів, а тому вони не будуть нічого з цим робити.

Також існує проблема "набутої безпорадності". Він чимось схожий на попередній – людина так само винуватить інших, але в цьому випадку каже, що їй просто важко. Важко бо все її оточення спілкується російською, важко бути не таким, як інші, важко “вирізнятися” серед натовпу, розмовляючи іншою мовою. Така людина просто хоче залишатися хорошою та зручною для інших. Тож суть полягає в тому, що людина не хоче докласти зусиль і найчастіше одразу здається і відступає.

Є ще один синдром – це синдром "меншовартості" – так зване знецінення важливості та значення української мови. Цей синдром укорінився в українцях ще за часів радянської влади, яка намагалася викорінити їхню рідну мову. Він полягає в тому, що люди, які спілкуються українською, вважалися "селюками", а ті, які спілкуються російською – "столичними" чи "городськими", тобто освіченішими, культурнішими, поважнішими. Так, навчання могло вестися українською, проте спілкування за межами навчальних закладів відбувалося російською. 

Такий синдром важко викорінити та змінити, бо він існує вже досить довгий час, переходячи від покоління до покоління. Деякі люди просто бояться втратити свій "статус", адже десь на підсвідомому рівні все ще мають таку установку, і через це не наважуються говорити українською мовою.

І останній синдром – це синдром "хорошої людини". Його суть полягає в бажанні лишатися хорошим для всіх. Така людина спілкується українською лише з тими, хто спілкується з нею цією мовою. Коли вона чує російську, то переходить на неї. Їй ніяково розмовляти українською, бо їй здається, що цим вона ображає чи ставить у незручне становище іншу людину, бо та буцімто може її не розуміти.

І наостанок: для того, щоб почати говорити українською, необхідно перш за все бажання розпочати цю подорож з маленьких кроків. Можна почати розмовляти українською в транспорті, магазині, банку, на ринку та в інших громадських місцях. Так само можна почати питати людей українською, як пройти, або котра година. 

Наступний крок –  оточити себе українським контентом, тобто книжками, фільмами, музикою, відео тощо. До прикладу, зробити налаштування телефону українською. Так само можна попросити друзів, щоб вони були вашою підтримкою, допомагали вам. Можна зробити для себе "челендж"- розмовляти тільки українською цілий день (три дні, тиждень, місяць, два). Підключайте друзів та робіть це у формі гри з призом для того, хто протримається найдовше. 

Треба мати на увазі, що зміни відбудуться не за секунду і не за день чи тиждень, це відносно довгий процес, щоденна робота над собою. Спочатку може бути важко, але з кожним днем ставатиме все легше й легше. Головне – не зупинятися, а продовжувати робити зміни. Головне – почати.

Головною мотивацією для переходу на українську мову може слугувати те, що багато військових бореться за майбутнє нашої України. І нарешті Європа і світ визначають нас як українців, а не "росіян" чи "малоросів".