Відомий дослідник голоду початку 1930-х років в Україні, американський професор Джеймс Мейс, оцінюючи внесок тих, хто сприяв відродженню правди про цю трагедію, написав: «...Якщо є історик, який заслуговує на памʼятник (а історики зазвичай віддають перевагу книзі, а не мармуру), то це Дмитро Соловей».
Свого часу ми з науковцем з Полтавщини Олександром Юренком підготували до видання три праці Солов’я, присвячені Голодомору в України («Стежками на Голготу», «Українське село в роках 1931-1933», «Голод у системі колоніяльного панування цк кпсс в Україні (до 40-літнього ювілею КП(б)У і 25-ї річниці голоду 1932–1933 рр. в Україні)».
Зізнаюсь, що спочатку я мав сумнів, чи не застаріли ті праці, чи не будуть вони відгонити порохом рефлексій і емоцій з еміґрантської далечі, у якій Солов’єві довелося жити? Чи не підважить концепції цих праць те, що написано про Голодомор останніми роками і насамперед в Україні?
Прочитавши тексти Солов’я, я переборов ці сумніви. Цьому сприяло і те, що ми вирішили додати до текстів невеличку добірку документів. З’ясувалось, що ключові твердження і висновки Солов’я перевіряються архівними джерелами. Адже так чи так із невблаганним плином часу свідчення самовидців тотальної трагедії набувають дедалі більшої ваги і їм немає заміни. Ба більше, без їхнього питомого складника – рефлексії та субʼєктивних оцінок навряд чи можна пробитись до більш-менш неупередженого бачення тих подій. У своїх працях Соловей виступає водночас і як свідок (один з величезної множини), і як дослідник макабричної доби.
А тепер, власне, – про автора. Дмитро Федорович Соловей народився 23 жовтня 1888 року у містечку Срібному Прилуцького повіту (нині це Чернігівська область) і був наймолодшим у багатодітній родині. Один з його братів, Іван, який був підприємцем, переїхавши на Далекий Схід, покликав до себе родичів. Поїхав з ними туди й 10-річний Дмитро, але перебування було коротким. З початком російсько-японської війни він опинився в Сумах, де продовжив навчання в гімназії. У 1907 році невеличка група учнів, серед був і Соловей, заснувала український гурток. Він охоплював дві місцеві гімназії та реальне училище і мав просвітницький характер.
Дмитро Соловей. Фото: Вікіпедія.
1909 року він вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Невдовзі став членом Харківської Української Студентської Громади, хоча особливо політикою він не займався. Одначе вже до революції встиг побувати під арештом і на засланні, згодом в армії, з якої демобілізувався у 1918 році. Згодом працював інструктором у культурно-освітніх справах Полтавської Спілки Споживчих Товариств.
У жовтні 1920 року в Полтаві було проведено масові арешти української інтеліґенції. У числі заарештованих у ніч з 5 на 6 жовтня 1920 року по звинуваченню у контрреволюції та “петлюрівщині” було заарештовано також керівництво ПССТ і чимало людей з її апарату, інших кооперативних організацій, учених, вчителів, селян.
Заарештовували більшовики і Дмитра Соловʼя, але все обійшлося. Він деякий час працював у Харкові, а потім повернувся до Полтави.
У 1923 році його запросили на посаду завідувача секцією економічної статистики Статистичного бюро Полтавського губернського виконавчого комітету. У його життя увійшла статистика. А вона, як іронічно казали, була у СРСР наукою класовою. Це для публіки. Проте паралельно існувала статистика для службового користування, як казали в той час, «закрита», але реальна. Та для Солов’я саме вона стала найкращим джерелом розуміння того, що насправді відбувалося за стінами статбюро. Поява Д.Солов’я у губстатбюро підсилила українізацію останнього, сприяла виробленню української статистично-економічної термінології. А він одночасно у 1922-1925 роках був ще й керівником термінологічної комісії Полтавського наукового товариства при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН).
Пізніше Соловей перейшов на роботу до Центрального статистичного управління України (ЦСУ) на посаду завідувача підвідділом спеціальних галузей торгівлі. Праця в ЦСУ УСРР багато дала Солов’єві й як науковцю. Він виявляв неабияку зацікавленість демографічною статистикою, а українська наукова школа демографії була у 1920-1930-ті роки найпотужнішою в СРСР.
Робота із непідцензурною статистикою вирішальним чином вплинула на сприйняття Солов’єм тодішньої соціально-економічної системи. Його дочка Оксана, з якою я кілька разів зустрічався і розмовляв у США, згадувала: «Тема голоду мучила батька від самого 33-го року. Тоді він іще працював у ЦСУ України, в установі, через яку проходили всі цифрові дані по господарству України і працівники якої значно краще уявляли, що робиться в країні, аніж кожен індивідуальний член громади».
Можна вважати, що вже тоді, у 1933 році, Соловей готовий був писати писати про голод та його наслідки. Тоді він був змушений змінити місце роботи: він починає завідувати підвідділом, а потім і відділом статистики Української промислової кооперації. Влітку 1934 року, після перенесення столиці УСРР до Києва разом з централею промкооперації він переїхав туди.
У 1936-му він втратив роботу, але через це і вижив, адже у розпалі були пошуки «націоналістів». Соловей влаштувався на посаду вчителя української мови і літератури однієї із харківських школ і пропрацював аж до початку нацистсько-радянської війни.
Під час Другої світової війни з німцями він не співпрацював, але для комуністів все-таки перетворився на «ворога народу», оскільки був в окупації. 1944 року він з родиною залишає Україну. Назавжди. Кінець війни зустрів у столиці Нижньої Саксонії Ганновері, опинившись у британській окупаційній зоні. Кінець кінцем опинився в еміґрації в США, де пішов з життя в 1966 році. Він залишив по собі праці, що дотепер мало відомі в Україні.
Ось ми три з них і перевидали. Праці Дмитра Солов’я і архівні джерела, що ми їх зібрали у збірнику «Сказати правду», важливі саме для продовження наукової дискусії, покликаної не нав’язувати апріорно якісь істини і навіть не для того, щоб відтворити повну картину подій 1932-1933 років. Цілком очевидно, що це вже просто неможливо зробити.
Йдеться лише про дедалі скромніше завдання – про наближення до правдивого розуміння причин і наслідків Голодомору. Тих інфернальних подій, очевидцем і дослідником яких був Дмитро Соловей.
Дмитро Соловей залишив по собі строкату, різножанрову, не дуже велику за обсягом, але надзвичайно цікаву друковану спадщину. Його дочка цілком слушно розподіляла її на дві основні частини: праці про голод і про колоніальне становище України в СРСР. Зрозуміло, це умовний розподіл і обидві вказані частини пов’язані одна з одною. Важливо наголосити на тому, що Дмитро Соловей був одним з тих, хто прокладав «першу стежку» у дослідженні теми голодомору в Україні у 1932-1933 роках, в аналізі комплексу причин, що призвели до цієї трагедії. Він одним з перших почав збирати свідчення тих, кому вдалося пережити голодомор, писав не лише про соціально-економічні, а й про політичні причини цього явища. З огляду на це праці Солов’я не підлягають забуттю.
Завершу висновком Дмитра Соловʼя з одніє з його публікацій: «Коли б Україна була самостійна і ні від кого незалежна держава; коли б її уряд був дійсно обраний українським народом а не призначений з Москви; коли б той уряд мав змогу самостійно розпоряджатися харчовими запасами своєї країни; коли б він міг диспонувати грошовими і усіма іншими матеріяльними вартостями, що їх випродукував український народ; коли б він мав змогу в той чи інший, спосіб безпосередньо здобувати за кордоном харчові продукти і харчову допомогу для свого народу – він міг би не допустити до велетенського розгорнення тієї трагедії, яка сталася. Принаймні – значно ослабив би її, зменшив би розміри загибелі людей до мінімуму».
Коментарі (0)